Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
недiля
25
червня
Випуск
№ 1325 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

До забутих могил українських героїв [Випуск № 1075]

В усі часи у всіх країнах, незалежно від рівня розвитку і віросповідання, шанобливо ставилися до поховань воїнів, що боронили рідну землю. Не є винятком і наша держава. Наша – в контексті – вільна і незалежна Україна, яку виборювали, втрачали і знову виборювали багато поколінь українців. Бо за радянської доби більш-менш належного вшанування заслужили лише воїни Червоної армії, серед яких також було чимало нашого брата. Але не забуваймо, що українці на своїй рідній землі воювали не лише під червоними прапорами. І лише з проголошенням Незалежності у 1991 році постали з небуття забуті і обпльовані більшовицьким режимом могили вояків УПА та січових стрільців УНР, які присяги на вірність ленінським антихристам не складали, а до останнього подиху з непохитною вірою в Бога боронили свою землю від чужинських завойовників. Саме до такої могили січових стрільців Української Народної Республіки у недільний день 20 травня з’їхались до древнього Острога небайдужі до своїх історичних витоків паломники зі Славути, Нетішина, Рівного і, власне, Острога. Тут, на території Державного історико-краєзнавчого заповідника, нетлінна народна пам’ять зберегла спогади про поховання двох воїнів УНР – Володимира Федоренка і Федора Губенка. Один із них був сотником, інший – простим стрільцем. Хто конкретно – невідомо. Але щоби віднайти це поховання, ентузіастам на чолі з  науковим співробітником музею Олександром Бондарчуком довелося вручну перелопатити два з половиною десятки (!) кубометрів грунту на Замковій горі і… гори паперів для збору інформації про осіб, які там поховані. Бо в часи апогею войовничого атеїзму з останньою службою Божою у місцевому храмі у травні 1962 року закінчився і догляд за могилою.  Тільки за ініціативи незабутнього Василя Червонія у 1996 році на місці поховання встановили та освятили дубовий хрест. Нині тут, поряд зі стародавньою вежею, обкладене каменем цілком доглянуте поховання з оригінальним стилізованим під місцевий герб металевим волинським хрестом і золотим тризубом всередині.
Акція розпочалась з панахиди, яку відслужив отець Юрій з місцевого Свято-Миколаївського храму Київського патріархату та цікавої розповіді вищезгадуваного наукового співробітника музею Олександра Бондарчука про хід пошукових робіт, та…  історію свого старенького саморобного жовто-блакитного прапора, з яким він стояв в Києві на граніті ще задовго до проголошення незалежності України у серпні 1991 року. Взагалі, західняки, або як у нас звикли їх називати – «западенці», хоча з сусіднього райцентру, а такі цікаві і патріотично налаштовані люди, що спілкування з ними залишає лише приємні спогади і впевнену віру у дійсно кращу, а не «покращену» нинішньою тимчасовою кримінально-олігархічною владою долю нашого багатостраждального терплячого народу. Серед багатьох інших запав у душу виступ голови Рівненської обласної організації Конгресу української інтелігенції Івана Кур’яніка – незламного патріота України. У своєму виступі Іван Миколайович, зокрема, навів той призабутий жахливий  факт, як згідно з злочинною вказівкою кремлівської кліки на самому початку 50-х років минулого століття за одну ніч по всій країні були схоплені та вивезені на карельський острів Валаам 450 000 безруких і безногих інвалідів-фронтовиків, фактично людей-обрубків, які ціною тяжкого каліцтва здобули перемогу радянської імперії над нацистською, а тепер… псували собою вигляд, бо говорили все, що думали, адже більше втрачати їм було нічого. Їх на тому холодному острові розмістили у так званих «будинках-інтернатах закритого типу з особливим режимом», читай – зоні, звідки вони були позбавлені можливості навіть подати вісточку рідним про своє місцеперебування. А щоб не морочитися з прогулянками, цих нещасних просто… підвішували на гілках дерев. Як папуг в клітках, нерідко забуваючи знімати на ніч («Забыты и подвешены», Аркадий Бейненсон). Що вже тут говорити про забуті могили „якихось” там українських січовиків.
Було також цікаво послухати місцевих острожан, патріотів-націоналістів Володимира Криницького, Інну Гвізду, Тетяну Матюніну, Олю Шевчук. Від делегації славутчан на вшануванні пам’яті воїнів УНР виступив голова Славутського осередку СОУ майор запасу Збройних сил України Володимир Скомороха, від нетішинців – відомий письменник і невтомний дослідник історії ОУН-УПА Микола Руцький. В ролі організаторів акції вшанування виступили представники місцевих націоналістичних партій та кілька депутатів міської і районної рад. Безпосередніх очільників міста і району не було нікого. Ще запам’яталось, як під час хвилини мовчання над могилою  воїнів УНР разом низько схилились у скорботі українські прапори – жовто-блакитні державні і червоно-чорні повстанські, а тим часом, осторонь, на території мальовничого заповідника фотографувалися численні пари молодят, підкидали в небо білосніжних голубів, які з висоти свого лету з цікавістю спостерігали за цими дивними створіннями - людьми. Життя продовжується. Чи не заради цього під час визвольних змагань полягли в українську землю її захисники?
Андрій ЩУРИК м.Славута

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.