Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
понеділок
22
травня
Випуск
№ 1320 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Скільки воєн було в україні? [Випуск № 1073]

Закінчення.
Початок в минулому номері.

Оцінка Українських визвольних воєн кінця 30-х – початку 50-х років ХХ ст.


Кожного року напередодні 9 травня переважна більшість журналістів, істориків, політиків говорить лише про одне – про перемогу СРСР над нацистською Німеччиною. Далі ці журналісти, історики й політики твердять приблизно таке: оскільки Україна (власне Українська РСР) входила до складу СРСР, то Україна також є співпереможницею у Великій Вітчизняній війні.
Але в таких формулюваннях є дві вади. По-перше, сам СРСР гітлерівську Німеччину не переміг (таке твердження є явною гіперболою, якщо не історичною крадіжкою). Насправді потрібно говорити про перемогу країн антигітлерівської коаліції над союзом Німеччини, Італії, Японії та ще кількох держав. По-друге, чи можна тут говорити про співперемогу України, якщо державою вона не була? Адже Україна мала лише деякі атрибути державності й ніде як окремий суб‘єкт міжнародного права у воєнних діях не фігурувала.
Інтегральним показником справжньої перемоги є незалежність нації на своїй території, тобто існування її незалежної держави. Думаємо, що переважна більшість читачів із цим беззастережно погодиться, адже еквівалентної альтернативи показнику незалежності не існує.
Оскільки самостійною державою Україна не була, для оцінки участі громадян України в Другій світовій війні сформулюємо кілька тез.
Теза перша: статус радянської армії на території України – це статус окупаційної армії.
Пригадаймо основні факти. Так, радянський (більшовицький) уряд у 1918 р. в Харкові утворили лише 7–8% від близько 2400 депутатів, скликаних Центральною Радою. Чи можна при 7–8% загальної кількості депутатів говорити про легітимність створення нового уряду? Та й, за відомими даними, в самому Харкові за більшовиків у 1918 р. голосувало лише близько 12% населення.
Наслідків цього їх рішення ми не можемо позбутися й сьогодні. Тому українські більшовики ще повинні відповідати перед судом історії за те, що на 70 років запродали власний народ у колоніальне рабство.
Оскільки в 1918 р. втримати владу в Україні більшовики самостійно жодним чином не могли, то вихід у них був лише один – кликати на підмогу однодумців по класовій боротьбі з північного сходу, тобто з більшовицької Росії. То яким був за фактом статус цієї російської армії? Зрозуміло, що окупаційним, оскільки український уряд, що запрошував, легітимним не був.
Та й яким іншим, крім окупаційного, може бути цей статус, якщо сама більшовицька влада легітимною теж не була. Адже саме вона розпустила російські Установчі збори в січні 1918 р., остаточно втративши в такий спосіб свою претензію на легітимність.
Звісно, можна й далі говорити про те, що Україна добровільно ввійшла до складу СРСР. Але хто ухвалював таке рішення? Нелегітимний, маріонетковий уряд УРСР? То чи можемо говорити про будь-яку добровільність такого вступу? Це те саме, що говорити про добровільний вступ партизанів Холодноярської республіки до складу СРСР.
І ще один аргумент. Згідно з союзним договором 1922 р. Україна повинна була мати власну армію, проте її, як і деяких інших інститутів, передбачених союзним договором, не мала. Це також опосередковано свідчить про статус радянської армії.
Так, українці йшли служити в радянську армію. Так само, як ішли служити в британську армію сипаї в окупованій Великою Британією Індії. Правда, сипаї служили в британській армії за гроші, а українські новобранці часто служили через страх бути засудженими й відбувати покарання в таборах ГУЛАГу.
Отже, історики повинні чітко й однозначно визначити насамперед статус радянської армії на території України. Це – одне з ключових питань щодо недавнього минулого України. Говорити про справжню історію України в ХХ ст. без розв’язання цього питання просто безглуздо.
Теза друга: потрібно розрізняти, з одного боку, участь окремих громадян – українців – у Другій світовій війні та, з іншого, участь у ній держав.
Участь громадян, тобто представників націй, і участь держав – це речі зовсім не тотожні. Так, наприклад, держава може перемогти (СРСР переміг), а от громадяни 14 республік (фактично колоній) СРСР загалом програли, оскільки виявилися й далі закабаленими комуністичною, тоталітарною владою Росії, та й рівень життя в СРСР був значно нижчим, ніж у тій самій подоланій Німеччині (тут маємо на увазі ФРН).
Крім того, пригадаймо, чи йшли громадяни України під час мобілізації на радянсько-німецьку війну добровільно? Зокрема, після голодоморів і арештів 1937 р.? Чи був у цих громадян вибір? Звісно, був: або дезертирство (а якщо впіймають, то ГУЛАГ), або за відмову воювати – знову ж таки ГУЛАГ, потім – штрафбат, позаду якого стояли кулеметники, як під Сталінградом. Страх робив своє: імовірність вижити на війні вважалася вищою, ніж імовірність вижити при відмові йти на фронт. І люди обирали життя. Отже, це був не вільний вибір, а змушування захищати інтереси метрополії, образно кажучи, з ножем біля горла.
Та й більшовицька пропаганда в СРСР, ізоляція населення від навколишнього світу в безальтернативності вибору неабияк допомагала. У результаті в СРСР сотні тисяч громадян записувалися добровольцями. Ця пропаганда підміняла боротьбу за незалежність України боротьбою за незалежність метрополії та примарні ідеали побудови комуністичного майбуття на всій земній кулі.
Теза третя: українська нація у Визвольних війнах програла, оскільки незалежності не здобула.
Аргументуємо сказане: територія України ввійшла в Другу світову війну в статусі колонії й вийшла з неї так само в статусі колонії, кажучи іншими словами, позбутися колоніальної залежності вона не змогла, а, отже, перемоги громадяни України не здобули. Не здобули тому, що знову, вже вдруге в ХХ ст., виявилися окупованими радянською Росією. Адже маріонетковий, колоніальний уряд України в принципі не міг ставити перед собою мету здобути в цій війні для України незалежність (постановка такого питання перед Москвою будь-ким з більшовицьких лідерів України була рівнозначна підписанню вироку на власну страту).
Трагедія полягала в тому, що українські воїни, які воювали в радянській армії, визволяючи рідну землю від німецького колонізатора, принесли на своїх багнетах колонізатора іншого – радянського. А тут, як каже народна мудрість, хрін за редьку не солодший.
Єдиною військовою силою, яка воювала за незалежність України, була Українська повстанська армія, причому в широкому розумінні (не тільки ті, кого називають «бандерівцями», що були спадкоємцями частини ОУН, а й загони Бульби-Боровця на Волині, які були офіційними правонаступниками Української Народної Республіки). Вона воювала за незалежність України, а тому воювала і проти нацистів, і проти більшовиків, і проти всіх інших окупантів.
Україна, як і в Першій світовій війні, знову, вже вдруге в ХХ ст., програла. Причина такого програшу – знову ж таки неіснування державності українського народу (Українську Народну Республіку в 20-х роках ХХ ст. здолала Росія, а відновлену в червні 1941р. у Львові Українську державу – Німеччина).
Контраргументом щодо поразки України в Другій світовій війні може служити те, що в її результаті Україна збільшила свою територію, а, отже, начебто перемогла. Але поставимо питання так: Молотов, підписуючи з Ріббентропом таємний пакт 1939 р., турбувався про збільшення території України чи СРСР? Іншими словами: ця нова набута територія (західні області України) платила податки Україні чи Російській більшовицькій імперії? Рішення про відправлення ешелонів із зерном напередодні початку війни до Німеччини приймали в Києві чи виконували розпорядження Москви? Отже, збільшення території перемогою України не було, оскільки збільшував територію СРСР, а не держава Україна.
Теза четверта: здобула перемогу в Другій світовій війні антигітлерівська коаліція, до складу якої входила Росія, що зуміла мобілізувати для спротиву нацистській Німеччині 14 колоній (республік) СРСР і в такий спосіб об’єднала різні національності для оборони своїх імперських інтересів.
Про всяк випадок нагадаємо, що нацистська Німеччина підписала акт про капітуляцію саме перед представниками коаліції, а не перед однією з її держав-членів.
Перемога в цій війні дала змогу Російській імперії значно розширити свої кордони (маємо на увазі те, що напівколоніальними стала ще й низка держав центральної Європи, які пізніше утворили країни Варшавського договору).
Якою ж ціною перемогла Росія? За даними російського військового історика Волкогонова, на одного вбитого німецького військовика припадає близько 13-14 вбитих радянських воїнів. Це ще одна трагедія Другої світової війни.
Теза п’ята: як колабораціоністів потрібно оцінювати всіх, хто не воював за незалежність України, а воював в будь-яких інших арміях.
Виходячи зі сказаного, до колабораціоністів потрібно зарахувати військовиків батальйонів «Нахтігаль», «Роланд», дивізії «Галичина», що орудували під керівництвом німецького вермахту, а також, як не прикро через їх чисельність, ветеранів радянської армії, які воювали за перемогу метрополії – Росії, а не за здобуття незалежності України. Таких людей були мільйони, причому часто це були ті, кого сьогодні ми можемо впевнено назвати цвітом української нації (мабуть, найяскравіший приклад – Олесь Гончар). Колабораціонізм таких людей у час війни 1941–1945 р. і їх відстоювання незалежності Української держави в 1991 р. – це результат роздвоєної, скаліченої тоталітарною, більшовицькою пропагандою свідомості. Деякі з цих людей (як Олесь Гончар), з часом прозріли й стали провідниками нації, а деякі так і залишилися з полудою на очах назавжди.
Такий колабораціонізм українців – це ще одна трагедія Українських визвольних воєн кінця 30-х – початку 50-х років ХХ ст., яка привела до того, що ми воювали один проти одного, брат проти брата, замість того, щоб об’єднатися в боротьбі проти всіх ворогів української незалежності й прогнати їх із нашої території незалежно від масті – коричневої або червоної – назавжди.
Теза шоста: усім нам потрібно перестати надувати від пихи щоки й хизуватися перемогою, якої Україна у Визвольних війнах так і не здобула.
Замість цього потрібно думати над тим, як не втратити в черговий раз цей найбільший скарб – сучасну незалежність.
Те, що Україна впродовж ХХ ст. двічі програла військові змагання, зовсім не означає, що нам усім потрібно 365 днів на рік посипати голови попелом і безутішно ридати. Достатньо, як увесь цивілізований світ, відзначати 1 вересня – день завершення Другої світової війни. Що стосується 9 травня, – то це день перемоги Росії як одного з членів антигітлерівської коаліції в Другій світовій війні. Українці як бездержавна нація лише брали участь у цій війні, воюючи проти нацизму й фашизму. І не більше.
Наші сумарні втрати у Визвольних війнах – це орієнтовно 6–8 мільйонів загиблих (за статистичними даними населення Української РСР до війни в 1941р. становило 41 млн., а після війни в 1945 р. – 27 млн.). Це в процентному відношенні одна з найвищих у світі часток втрат населення.
Гіркі висновки. Отже, для України 9 травня – не день перемоги, бо в цих війнах вона її не здобула, оскільки так і залишившись колонією. Відповідно, і піднімати прапор перемоги нема підстав. 9 травня – це день скорботи за тими 6–8 мільйонами громадян, котрі загинули в час Визвольних воєн, так і не здобувши для України незалежності.
Кожна чергова річниця 22 червня 1941 р. – це день всеукраїнської трагедії, день всеукраїнського поминання мільйонів безневинних жертв, які так і не дочекалися щасливої миті жити в незалежній Україні.
Що стосується червоного прапора – то це прапор метрополії, яка колонізувала Україну. А прапор однієї з дивізій, піднятий над рейхстагом, – це прапор колоніальної щодо України армії. Отже, піднімаючи копію цього прапора над нашими урядовими установами, ми і надалі консервуємо свій колоніальний статус. Скажемо прямо: це – ганебно, це ганьба раба, який вихваляє свій рабський статус і пишається ним. На жаль, раби цього не розуміють.
Прикро, але ми досі не можемо вичавити зі себе раба.
Тому перед нами – українцями, державниками – повинна постати гігантська інформаційна кампанія, в процесі якої народові України потрібно чітко пояснити, що трапилося з Україною під час Другої світової війни. Лише після цього все стане на свої місця. Інакше ми й далі святкуватимемо поразку нашого народу в 30–50-х роках ХХ ст. як перемогу над незалежністю України, що саме собою є не тільки абсурдним, а й глибоко аморальним, відьомським танцем на кістках наших предків.
Інша річ, що Росія всіляко підтримує дух начебто перемоги в частини громадян України. Але, панове, не забуваймо: дешевий сир – лише в пастці. Проти України точиться інформаційна війна, метою якої є переведення України в напівколоніальний, залежний від Росії статус. І для цього всі засоби (навіть визнання України співпереможницею в Другій світовій війні) вважаються прийнятними. Не проковтнімо цю наживку разом із гачком неоколоніалізму.
Що стосується учасників Другої світової війни, то ми повинні вшановувати їх незалежно від того, на якому боці вони воювали (якщо вони не здійснювали, звісно, воєнних злочинів). Нашої шани заслуговують як ті, хто воював за незалежність України, так і ті, хто брав участь в інших військових коаліціях у боротьбі з нацизмом і фашизмом. Тодішній тоталітарний світ не давав людині права вільного громадянського вибору. Тому не маємо морального права засуджувати їх сьогодні й ми, адже не всі народжуються героями.
Звичайно, як раніше, так і зараз ми маємо моральне право висловити країнам Європи, які не сприяли утвердженню української незалежності ні в Першій, ні в Другій світових війнах, свої претензії. Адже Європа й США тих часів стояли далеко не на тих позиціях, які відстоюють і толерують сьогодні. Пригадаймо хоча б те, як Британія після завершення війни «здавала» СРСР цілими дивізіями тих, хто утік із Росії в часи Громадянської війни, а потім брав участь у військових формуваннях, створених гітлерівською Німеччиною під командуванням генерала Шкуро.
Післямова. Я розумію, що за погляди, висловлені в цій статті, ніхто не скаже мені спасибі. Більше того, всі – маю на увазі ще живих військовиків усіх армій, що брали участь у Визвольних війнах, – будуть намагатися кинути в мій город каменя, до того ж якомога більшого.
Але, може, саме тому, що майже всі будуть проти, нам і потрібно прийняти приблизно такі оцінки участі українців у Другій світовій війні? Може, саме в загальному запереченні опонентами й лежить основа універсальності такого підходу?
Чи зможуть журналісти пояснити українському народові, яка доля насправді спіткала його у Визвольних війнах?
Чи зможе кожен із нас, усупереч собі, наступити на власну гордість, власну пиху і визнати незаперечну правду гіркої поразки кінця 30-х – початку 50-х років ХХ ст.?
Кажуть, виховувати громадян потрібно на перемогах, а не на поразках. Погоджуємося, виховувати на перемогах справді легше. Проте й поразки іноді стають у пригоді (не забуваймо про 300 спартанців, які стали відомі цілому світові). Тож хай наші поразки у двох світових війнах стануть найкращими уроками й стимулами для збереження як зіниці ока нашої української незалежності на початку ХХІ ст.

Зіновій ПАРТИКО, доктор філологічних наук, професор (Запоріжжя)

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.