Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
понеділок
14
серпня
Випуск
№ 1332 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Безмежна любов до України [Випуск № 1068]

87 років тому, 3 квітня, на благословенній Волинській землі народився видатний вчений, педагог-методист, просвітянин Борис Степанишин. Усе своє свідоме життя він віддав служінню українцям та рідній Україні, а у численних книгах та публікаціях будив громадську думку, вчив жити заради людей, плекав рідне українське слово. Пам’ятають Бориса Степанишина і в газеті «Волинь», на сторінках якої не раз звучали його полум’яні заклики борця і патріота. Його іменем назвали вулицю в Рівному. Але цього так і не зробили в Миркові – рідному селі лауреата Державної премії України.  Борис Ількович Степанишин народився 3 квітня 1925 року на Холмщині. Згодом родина переїхала в село Мирків, що в нинішньому Горохівському районі. Там минули дитинство і юність. Упродовж 1944 – 1945 років – воїн-фронтовик. У радянському війську служив до 1947-го. Вищу освіту здобув у Львівському університеті імені Івана Франка. Учителював на Рівненщині, Тернопіллі, Львівщині. Викладав у Рівненському педінституті, а відтак – у гуманітарному університеті. Педагог, літературознавець. Автор 50 книг. Керівник рівненської “Просвіти”, один з ініціаторів створення НРУ. Професор. Лауреат Державної премії України. Помер 8 серпня 2004 року.

“ЗА ЦЮ СВЯЩЕННУ ІДЕЮ БУВ ПРИНИЖЕНИЙ, ЗГАНЬБЛЕНИЙ”

“Скажу щиро й відверто, - зізнавався він, - тільки завдяки геніальному Тарасові я став переконаним українським патріотом-націоналістом… Цю ідеологію я передав своїм синам, онукам, а головне – кільком поколінням учнів та студентів”.
Він, Борис Степанишин, назавше залишиться одним із найвизначніших методистів викладання рідної словесності. Двох людей мав за найщиріших приятелів – уже світлої пам‘яті Ростислава Братуня і невтомного Дмитра Павличка, Героя України. А ще – сотні, тисячі студентів колишнього Рівненського педінституту, нинішнього Рівненського гуманітарного університету. Надія Ткачук, одна з його вдячних вихованок, випускниця 1976 року, згадує: “Стрункий, завжди підтягнутий, високочолий русявий учитель… Учителем був завжди і скрізь. Навчав, виховував своєю пунктуальністю, працездатністю, глибокою любов’ю до рідного слова, відданістю обраній справі, душевним болем за рідну Україну… Він пришвидшував процес оновлення української нації. За цю священну ідею був принижений, зганьблений, але залишався кришталево чистим, нескореним борцем за правду”.
Згадувані колишньою студенткою фактори й стали головною причиною страшного (?) цькування визначного вченого.

“СОВІСТЬ У БАГАТЬОХ  І ДО СЬОГОДНІ НЕ ЗАГОВОРИЛА”

Із діалогу з Сергієм Степанишиним, сином Бориса Ільковича, – продовжувачем справи Уласа Самчука, який 1941 року видав перше число часопису “Волинь” (нині співрозмовник – головний редактор цієї газети).
- Спогадів про мого татка вистачить на цілу книжку, - згадує пан Сергій. - А серед найсокровеннішого, що залишилося у дитячій пам’яті, - епізод, коли я вчився у восьмому класі. Ми тоді говорили про те, чому така велика Україна не має своєї держави, а змушена перебувати в СРСР. Тато вже тоді пробудив у мені почуття національної гідності.
- Як в інтелектуала й патріота, у Бориса Степанишина не бракувало ворогів…
- А дружив він із небагатьма. З львівським науковцем Петром Бондарем міг упродовж годин говорити на найрізноманітніші теми. А чи були такі в Рівному? Я не можу назвати. Приятелював із багатьма у Києві - листувався, телефонував. Загалом тато не мав часу на дружбу: коли до нас додому не зайдеш – він завше за робочим столом. Дуже бережно ставився до часу.
- Зважаючи на це, він все-таки взяв на свої плечі важкий хрест, очоливши “Просвіту”, ставши одним з ініціаторів створення Руху. З цього приводу колись каявся?
- Ніколи! Бачачи справді колосальні результати своєї праці, був дуже задоволений цією роботою. Рівненська “Просвіта” часів Степанишина – надзвичайно потужна структура. Рівне стало єдиним містом, обласним центром в Україні( і залишається понині) де немає жодної російської школи!
- Борис Ількович не завше міг знайти спільну мову з галичанами…
- Тато завжди був волиняком. Його характер формувався у Горохівському районі, який вважав рідним. Вступив до юнацької сітки ОУН, дружив із Ростиславом Братунем. У село Мирків у пошуках долі переїхала сім‘я із Холмщини. Він ніколи не міг стати галичанином. Тому й місцем життя та праці обрав Рівне.
- Йому велося нелегко. Що допомагало залишитися собою, не зламатися?
- Його ж таки кредо – жити і працювати для України. Це підтвердить кожен, хто знав тата. Сповідував істину, висловлену Іваном Франком: “Працювать, працювать – і в праці сконать”.
- Але не прощав…
- …зради.
- І залишався оптимістом…
- …хоч як його цькували… Було дуже важко з кількох причин. Звільнили з педінституту. 1982 року не вдавалося влаштуватися бодай на якусь роботу. Навіть сторожем. Сидіти вдома і писати в шухляду, знаючи, що нічого ніколи і ніде не публікуватимуть, - це надзвичайно важко. Тим паче, людину, яка не уявляла себе без інституту, відлучили від викладацької діяльності. Серед тих, хто допоміг вижити, – Евеліна Степанишина – його дружина, а моя мама. Вона була поряд із татом і на тому страшному засіданні парткому, коли його розпинали й пришивали таке, на що навіть хвора уява не здатна. На жаль, поруч мене не було – я служив в армії. А Віталій, молодший син Бориса й Евеліни Степанишиних, перебував у Києві. Поряд з татом у цій важкій ситуації була хіба мама. Вже пізніше йому милостиво дозволили стати завскладом на одному з підприємств Рівного. А в інституті поновили батька тільки 1991 року. З відповідним запрошенням приїхав сам ректор. Після здобуття незалежності тато ожив.
- А до того у буквальному розумінні його життю загрожували, чинили психологічний тиск...
- Тато виходив на прогулянку Набережною. Тоді до нього через день, а то й щодня підходили люди в цивільному й дивувалися, що він ще живий.
- Ті, хто був знаряддям режиму і цькував Бориса Степанишина, потім покаялися, попросили у нього вибачення?
- Ні. Хіба що ті працівники педінституту, які не були безпосередньо причетні до розправи, але й тоді не мали мужності стати на захист. Вони вирятовувалися мовчанкою. Але це стосується меншості. Були й такі, що топтали душу батькові, а потім намагалися примазатися до його публікацій. Совість у багатьох і до сьогодні не заговорила.

ЩЕ ВСТИГ ВТІШИТИСЯ ЗВІСТКОЮ

Борис Ількович не зустрів свого вісімдесятиліття. Мучила хвороба Паркінсона, брав до серця всі негаразди, що випали на долю України. Наче передчуваючи, що земний шлях завершується, закликав: “Захистити нам треба рідну землю, густо политу потом і кров‘ю наших предків, автохтонних українців, їхню віру й обряди, мову й культуру, шкільництво і мораль, честь і гідність, оскільки все це колонізатори спаплюжили, знівечили. Кров холоне в жилах від того, що вони, правителі-зайди, накоїли на нашій священній землі”.
Ще встиг втішитися звісткою, що вийшов у світ сигнальний примірник “Думи про школу” – найсокровеннішого, фактичної заповіді нині й завтра сущим. У день, коли зупинилося серце, вже тривожно-багряно палахкотіла його улюблена горобина.
“Підтримуючи справедливу оцінку вчителів та освітян щодо унікального вкладу Бориса Степанишина в скарбницю української педагогічної науки та його незаперечного авторитету методиста-україніста номер один та знаючи Бориса Ільковича не один рік, дозволю собі стверджувати, що визначальною, стрижневою лінією усього його життя є безмежна любов до України”. Під цим зізнанням світлої пам’яті Василя Червонія,може поставити підпис кожен, хто мав нагоду спілкуватися з великим Українцем, славетним Волинянином.
Віктор ВЕРБИЧ,
газета «Сім’я і дім», м.Луцьк

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.