Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
п'ятниця
22
вересня
Випуск
№ 1338 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Тарас Шевченко_– першовісник українського державного націоналізму [Випуск № 1064]

У дошевченківський період (XIX ст.) політична активність (наприклад, декабристський рух) і культурна національно спрямована діяльність (наприклад, творчість харківських романтиків) були роз’єднані. Політичний радикалізм був безнаціональним, а представники і пропагандисти української національної культури й духовності залишалися за межами політики, були консерваторами, що схилялися перед існуючим монархічним ладом. Лише покоління інтелігентів 1840-х рр. поєднало в собі національну культуру з політичними прагненнями та ідеологією. Сюди передусім слід віднести кирило-мефодіївців: історика Миколу Костомарова, письменника й етнографа Пантелеймона Куліша й особливо поета та художника Тараса Шевченка. Саме в 1840 році побачив світ його неперевершений “Кобзар” і майже одночасно поема “Гайдамаки”, в якій поет звеличив ватажків Коліївщини Залізняка й Гонту та гайдамаків. Це найволелюбніші книги усіх часів і народів. Високохудожні, овіяні запахом степового різнотрав’я поезії, несли на собі славу України, піднімали із забуття і сну прагнення і поривання до свободи українського народу. Крім відродження заглушеної героїки минулого, поет-новатор тут вперше серед тодішніх українських інтелігентів звернувся до тематики, здавалося б, навіки убитої національної державності і духовності, моралі і культури, без чого неможливо було воскресити уярмлений народ. Шевченко поєднав національну культуру, зокрема літературу і словесність, з політикою та визвольною боротьбою. Національно-визвольна проблематика творчості Т.Шевченка стала поворотним пунктом, новацією у суспільно-політичному світогляді України другої половини XIX ст. По актуальності і глибині піднятих питань, які тоді офіційно ніким не розглядались, творчий доробок Шевченка - тріумф національної самосвідомості в Україні, локомотив її історії, інтелектуального життя та ідейного провідництва.
Український народ - це не якась невиразна міфічна гілка польського чи російського народів, а його мова - не “наріччя” московської чи польської мов, про що трубили віками колоністи Заходу і Сходу. У трактуванні великого народолюбця, українці - генетично цілком сформована самодостатня етнічна спільнота, що багатьма своїми морально-етнічними якостями підноситься вище непутящих сусідів - красою душі, фізичною силою, природною мудрістю, войовничим завзяттям, працьовитістю... Цей принциповий аспект національної генеалогії досі не зійшов із порядку денного у російсько-польській ідеологічній псевдогносеології, хоч Михайло Грушевський достеменно показав світу хто ми, а ще раніше Т.Шевченко - чого ми хочемо і що можемо.
Щодо української мови, то Шевченко підніс її до недосяжних висот, поєднавши кілька українських діалектів, сільський і міський говір та елементи давньослов’янської мови. Полетіли геть з п’єдесталів усякі україноненависники віссаріони, які вважали, що мова українського простолюддя не спроможна виразити витонченні думки й почуття, та різні свої перевертні гоголі і короленки, що бачили світ лише через призму російської літератури й науки. В Шевченкові Україна знайшла своє історичне мовне коріння та культурне самоутвердження.
Молодий Шевченко, як і його попередники й сучасники, був романтиком. Проте його романтизм, у противагу іншим, демократичний і революційний, активний, перегукувався з реалізмом, у нім чувся могутній порив у майбутнє. Це не хирляве сентиментальне скиглення по славній минувшині Амвросія Метлинського та Петра Гулака-Артемовського, хоч вивершене по формі, мовній і художній зрілості. Тут яскраво в “одежі слова” виражений могутній зрив до свободи, повний ідеологічних та емоційних упереджень власний концептуальний погляд на події і постаті ще недавнього козацького минулого, пов’язаного з українською автономією. Кожне історичне поняття, подія і особистість тут ревізуються і конкретизуються, переоцінюється їх значення з погляду національно-державницької ідеї. Він не пише історію, а її творить. Він - дороговказ.    
У поетичних шедеврах великого поета бунтує гаряча козацька кров, рветься із потойбіччя на світ божий нестримна стихія волі і завзяття, утверджується фанатична віра в непорушність прагнень українця здобути рівність серед інших народів і визнання ними. Тут бурлить ріка життєдайного оптимізму, палахкотить надія на відплату за вчинене народу зло, а десь там, на обрії, у світлих вогнистих барвах повстає чаруючий душу образ вільної державної Вітчизни.
З буремним Тарасом український народ духовно встав з колін, а на коліна скоро поставить усіх тих, хто бажає йому зла. Хто йшов у житті з Кобзарем, той, якщо й не перемагав, то принаймні не був переможеним. З’явивсь “апостол правди і науки”, і роз’єднаний, розпорошений народ став нацією.
Отож, рішуча безкомпромісна боротьба - тільки так можна здобути свободу,кращу долю в житті. Сила - незаперечний фактор і атрибут української історії. Рабство ніколи не стане нормою існування українця. Шевченко вчить, що українська нація - це морально - історична спільнота “і мертвих, і живих, і ненароджених земляків” його, що живуть в Україні і далеко від неї. Цим він визначав духовно-історичний зв’язок поколінь, їх єдність з культурою і державністю свого народу, відповідальність кожного українця за теперішнє і майбутнє всієї України. Крилатим афоризмом “В своїй хаті своя правда, і сила, і воля” Шевченко засвідчив потребу національної духовності як запоруки всебічного розвою рідного народу, що його урівняє з іншими вільними народами, розкріпачить духовно. Національне гноблення викликає в нього ненависть і обурення, він хоче жити в державній Україні, поки що в “нашій не своїй землі”.
Він, непримиренний ворог царського самодержавства і в цілому Московії, закликає до самовизначення України. Сміливим закликом до волелюбних кавказців “Борітеся - поборете, Вам Бог помагає, за вас правда, за вас слава і воля святая” - Шевченко Божим і природним законом доводив право покорених народів на революційно-визвольну боротьбу, державність і свободу. Як свідчать поеми “Кавказ” і “Єретик”, Т.Шевченко співчуває усім пригнобленим народам світу. Це означає, що націоналізм Шевченка у своїй суті зовсім не тотожній шовінізму. Принципово!
Він усім своїм серцем і всіма помислами ненавидів не тільки тиранів і узурпаторів, що нівечили душі своїх підданих, але горів злобою і гнівом до тих народів і їх верховодів, які несли всім іншим народам ярмо, покорювали й гнобили їх. Таким відвічним укайданювачем України та інших народів Шевченко вважав, у першу чергу, Росію і її непутящий народ - оту “орду, скитів і варварів”. Саме Росія свого часу накинула підневільне ярмо багатьом народам і віками їх експлуатувала. В тому числі й Україну. Відтак Шевченко зневажав її, як писав Д.Донцов, у ній вбачав “диявольську силу Півночі, брутальну, облудну, цинічну, забріхану, протягом восьми століть незмінну в усіх своїх огидних барвах хамелеона... ненавидів, як ненавидить людина вільна того, хто плює їй у душу, хто топче ногами її людську гідність, хто трупами народів устелював свій історичний шлях.”
Тарас Шевченко не меншу відчував огиду і слав прокляття також своїм рідним виродкам і перевертням типу Галагана і Кочубея, які зрадили Вітчизну, а тепер допомагають “москалеві господарювати та з матері полатану сорочку знімати”. Ця “полатана сорочка” - це ще сьогодні придушена режимниками українська мова і культура та рештки державно-політичної відомості, яка досі не зовсім вивітрилась у частини українського народу .
Не менше зневаги і злості Шевченко вилив також на різних підлабузників і служак - “землячків”, “дядьків отечества чужого”, які совість і честь продавали “за шмат гнилої ковбаси”. Їх ганьбила історія і змітала зі своєї дороги як “варшавське сміття” і “грязь Москви”. Поет ставив у ніщо цю химерну породу “донощиків і фарисеїв”, “людоморів”, які заплямували нашу славну минувшину, славних гайдамаків, прозиваючи їх “розбійниками, ворами, пятном у нашій історії”. Тож “гірше ляха свої діти” розпинали Україну.
Великий поет справді любив свою безталанну Вкраїну. Про це добре знав простий народ, вірив йому як нікому іншому, тому складав йому пошану, схилявся перед ним як перед Богом. Такого всенародного визнання своїх духовних покровителів не знайти в жодного народу на планеті.
Поет любив свій “окрадений люд”. Він співчував йому, лив сльози над його важкою недолею, жалів отих “рабів незрячих гречкосіїв”, що могли тільки “долю проклинати” та ”жито панам сіять”. Ці люди забули “чиї вони сини, яких батьків, ким за що закуті”. Він вболівав за ними, але не виправдовував, бо розумів, що “люті зла Господь не діяв без вини нікому”. А провина їх була у тому, що “всі оглухли, похилились у кайданах”. Цей народ вже не соромився неволі, не пекло його почуття ганьби. Це обурювало непогамовного Тараса, сповнювало його серце гнівом. Він називав цих людей плебеями, “німими, підлими рабами”, “свинопасами”. У подібні миті проклинав їх.
Хто ж стане на захист скривджених, зніме з них кайдани? Таких мужів він бачив лише у минулому, в колишній славі України та в невизначенім майбутнім, бо «Не вмирає душа наша. Не вмирає воля!» До цих героїв звернений його погляд. Тих, що “пишними рядами, як золоті лицарі, ввижалися в його бурхливій уяві. Він кликав їх - “вернітеся, дивітеся: жита похилились, де паслися ваші коні”. Щоб знову кров ворожа “морем червоніла”. Це були не ті “раби, незрячі гречкосії”, яким співчував, але перед якими не схилявся. Для поета дорога тільки Україна героїв, що могли протистояти людоїдам, новітнім Неронам, розкувати закутих співвітчизників, які із вогнем Прометея у серці. Роздираючи царство тіней, Шевченко ставить їх перед нами довгими лавами. Це Дорошенко, Гордієнко, Палій, Швачка, Гамалія, Тарас Трясило, Залізняк, Гонта, Мазепа та інші.
Прикметно, що український визвольний націоналізм у Шевченка визрівав на власному грунті, не привнесений до нас з чужого поля. Шевченко радив жити не чиїмось розумом, не запозичувати у когось “великих слів велику силу”, а користуватись історичним досвідом рідного минулого. Звичайно, не всі українці, наприклад М.Драгоманов, пішли цим шляхом і тепер ідуть, проте визвольна концепція Шевченка  переважно дійшла до нашого часу. Правда, ми розбудовуємо свою державу не у повній узгодженості зі світоглядом Народного Будителя. Нинішня державна будівля - не українська національна держава, про яку він мріяв, а якесь незрозуміле громадянське суспільство, яким править переважно московсько- комуністична і жидівська рать. Так, з 450 депутатів ВР України першого скликання 188 жидів і таких, що мають родинне відношення до них. Природно запитати: чи є хоч один українець в кнесеті Ізраїлю, куди виїхало і проживає чимало українців. Виходить: ми і далі живемо “на нашій не своїй землі”.
Як добути волю України не на історичному грунті гетьманщини, без козацького сепаратизму, Шевченко не знав. Але до цього він прагнув, і цей вогонь запалив у мільйонів своїх співвітчизників. Тож необхідно воскресити Гетьманщину і козацтво. У Шевченка козак – ідеал українського народу, оспіваний і опоетизований у піснях. Т.Шевченко - вартість національна, а не загальнолюдська, він не інтернаціоналіст - безбатченко, що не має рідного ні кола, ні двора. Саме тому він пошановується іншими народами, хоч вони слабо знаються на нашій історії, тьмяно уявляють собі козацтво, гайдамаків.
Якщо Шевченка комуністична пропаганда виставляла інтернаціоналістом та прихильником Москви, то згадаймо, що він бажав, щоб скоріше гадині дісталась Катерина, аніж москалеві; щоб зарізав батько сина-зрадника, ніж “продав у різницю москалеві”. Наближені до Шевченка особи наголошували, що він ставився “задирливо й не толерантно до ідеї поєднання з москалями”. Він запалювався з неймовірною злобою до всього, що поневолювало й душило його Україну, особливо до того, що було пов’язано з Москвою. Шевченко мав рацію.
Шевченко любив свою власну, кровну правду, яку тримали на замку тирани України і їх лакузи. І на сьогодні це актуально: не слід орієнтуватися на “благодатний” Захід або на “братолюбний “ Схід, покладати на них надії, а лише на свій народ, на його потенційні сили. І вірити в це, бо в цьому заповіт Тараса. Ідеал українських “великих лицарів” для нього не чарівний спомин, а прагнення воскресити його й утвердити в Україні.
Методологічно-світоглядні засади Т.Шевченка були притаманні усім його ідеологічним послідовникам з числа провідної національної еліти, особливо УВО- ОУН, а пізніше УПА. Сюди перш за все віднесемо президента другої УНР Симона Петлюру; засновника і провідника полковника Є.Коновальця; президента Карпатської України, доктора Августина Волошина; Головного командира УПА і Голови Президії УГВР генерала Романа Чупринки-Шухевича, провідників обох ОУН С.Бандеру і А.Мельника. Вони боролися за Шевченкову концепцію самостійності, Соборної Християнської Держави українського народу. Вони були виховані на Шевченковому визвольному націоналізмі та ідеології його подальших продовжувачів, передусім Д. Донцова та Ю. Липи. “...Шевченко своїми стражданнями й смертю освятив шлях боротьби за волю політичну, національну та економічну українського народу” (М. Міхновський).
Нову сучасну Україну можуть будувати не ті, що ходять у червонім плащі Сатани, звертають свій лакейський погляд на ординську Москву, а ті, яких звав Шевченко, щоб встали із могил, з “твердими руками”, з “чистим серцем”, зі “святою козацькою кров’ю”, а не з кров’ю раба, люди “залізної сили”, в яких дух непокірний і гордий. Тільки вони очистять нашу землю від катів Сходу і Заходу і від своєї нечисті, де б вона не стояла - зліва чи в центрі. Перейнявшись великою шевченківською ненавистю до рабства, до насильників-чужинців, до своїх зрадників і підбріхувачів, полюбивши Україну як він, опершись на шляхетство й відвагу та взявши в руки “свячені”, оновивши дух, здобудемо ту вільну й багату Україну, про яку мріяв і за яку віддав все своє життя до крихти безсмертний Кобзар.
Т.Шевченко - виразник найглибинніших основ нації, у нього віра у її провіденційне призначення: духу й культури. Це вічний безнастанний абсолют, у творах якого невідкладно звучить державно-національний імператив, який не втратить свого значення повік. Шевченко відродив українську націю духовно і словом, найглибше виразив її ідеологію, зміст якої національно-визвольна боротьба, і власна державність. Сьогодні нація чекає на другого Пророка, який би її відродив повторно і повів за собою на практиці - залізом і кров’ю.
Бойовики ОУН і вояки УПА, саможертовні герої, виділялися саме такою силою духу в найтяжчі миті випробувань. Коли вони йшли на шибеницю у польській тюрмі, коли в їх обличчя цілився німецький автомат, коли їх потилиці пронизували московські кулі, коли їх землянку закидали енкаведисти гранатами або коли на полі бою поранені, щоб не попасти в полон, останній постріл спрямовували собі до скроні. Їх останнім зітханням було: “Боже, Україну бережи...”
Цим героям давала моральну силу перейти межу, яка розділяє героїв від звичайних патріотів, не тільки віра у справедливість самої справи. Тут своє слово тримала романтика боротьби й незгасима любов до матері-Вітчизни, яку запалив у їх душах Великий Провідник нації Шевченко і його вірні послідовники. Ці стимули надихали їх на подвиг, вселяли оптимізм. Кожний український патріот завжди знав і вірив, що
Встане Україна,
розвіє тьму неволі,
Світ правди засвітить,
І помоляться на волі невольничі діти.
Відтак “оживе добра слава, слава України” – вільної  та нездоланної.
Олекса Новак

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.