Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
вівторок
18
липня
Випуск
№ 1328 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Чия мова – того й влада [Випуск № 1061]

Час від часу, особливо перед черговими виборами, деякі політичні сили заходжуються роздмухувати у східних регіонах України зотлілі проблеми мовного питання, намагаючись запалити велике полум’я громадянської ворожнечі і розбрату, закликають до федералізму, сепаратизму і навіть від’єднання.
На Донбасі понад 50 відсотків населення становлять українці, на них припадає лише п’ять відсотків навчальних шкіл. А росіяни і зрусифіковані наші земляки мають у своєму розпорядженні 95 відсотків усієї шкільної мережі, але все одно ще від початку нашої незалежності і досі заявляють, що там пригнічують російську меншину. Нових шкіл на Донбасі побудовано, на жаль, не так багато, проте головне, що підліткова злочинність там залишаться високою. Не останню роль у цьому відіграє штучно створювана там політична нестабільність. Судячи з усього, процес, поки що, мовної регіоналізації керується і зсередини, і зовні. Але факти свідчать про інше. Про те, що у суверенній державі Україна насправді зазнає утисків не російська, а українська мова. Останньою практично майже не виходять газети, не розмовляють у держустановах, на виробництві і, що найстрашніше, у більшості шкіл східних областей.
А ті рішення, що їх приймали обласні ради стосовно мови, були провокаційними, вони порушують права людини, сприяють ще більшому загостренню мовної ситуації у регіонах.
 «Чия мова, того й влада, чия влада, того й мова», — казали ще стародавні римляни. «То чого ж ми чекаємо, адже найбільша втрата — це втрата часу», — писав Г.Сковорода. Саме прихована загроза завжди найсерйозніша, особливо у політиці, а тому таким необхідним сьогодні є відкритий діалог про визнання статусу української мови, а не кавалерійські передвиборні наскоки на теренах України, її автохтонного етносу на Сході. Потрібен також державний захист конституційних прав української автентичності, великого, мудрого, єдиного українського народу від старо-нового регіонального підходу, доктринної, шовіністичної й сепаратистської ідеології — від царату, більшовиків і нинішніх її корифеїв.
Це потрібно ще й для того, щоб наші нащадки пишалися своєю історією, нашою мовою та державою. І перш, ніж застосувати владу й закон, як це робиться у всіх цивілізованих країнах, дати шанс усім визнати українську мову як державну, котру вже увесь світ не тільки визнав, а й вивчає.
Але починати нам потрібно ще з дитячих ясел, садків, шкіл. Саме там, від народження, дитина має знати, що мова — держава, яка, як і мати, дбає, створює умови для гідного життя. Вона основний гарант її незалежності, національної безпеки, стабільності, культури, духовності, престижу, іміджу у світі, а отже, і всіх громадян, які проживають у цій державі.
Тому всі мають не тільки навчитися розмовляти цією мовою, а й визнати її престиж, творити нею, як це робили наші відомі попередники, великі українці.
Життя нас вчить: найкраще бути самим собою. Намагаюся не принижувати гідності своєї, але ще більше прагну, будучи українцем, не принизити своїми діями, вчинками гідності мого народу незалежно від людських переконань. Саме тому вважаю, що кожен, хто проживає на теренах України, чи збирається стати її повноправним громадянином, незалежно від посади, статі, національності, віросповідання, тільки з поваги до народу й обраної держави, має українську мову визнати, вивчити і спілкуватися нею.
І суттєво, знову ж таки, для свідомого визнання української як державної, її мають вивчити, знати і бездоганно спілкуватися державні службовці всіх рангів.
Узагалі, як можна відстоювати державні інтереси країни, обов’язки і не знати, не володіти українською мовою. Це неповага насамперед до себе. Який приклад державні мужі подають молодому поколінню, адже сьогодні мовне питання переноситься у політичну площину і за такого підходу залишиться каменем спотикання для нащадків. Проблема потребує законодавчого вирішення ще й тому, що рятувати потрібно, знову ж таки, не російську, якій ніхто і ніколи не загрожував, а українську, яка вимирає разом зі своїми носіями.
Сьогодні у Німеччині законодавчо визначено, що у мусульманських школах, яких там немало, учні мають розмовляти тільки німецькою державною мовою. Так само має чинити й Україна, і що швидше, то краще для всіх. М.Гоголь писав у своїй пророчій сповіді, понад 150 років тому, що причини всіх бід у нас самих, а ми їх шукаємо деінде. Українська мова як державна має стати головним чинником об’єднання народу України, а не розмежування, розбрату, чого прагнуть окремі політичні сили, використовуючи по суті неіснуюче мовне протистояння для політичних чвар.
Аби процес мовного протистояння, як і політичного спекулювання на двомовності, не поглиблювався, щоб нам не старцювати під парканами Євросоюзу і світової спільноти, не бути вторинним придатком, необхідно зорієнтуватися на ті надбання й цінності, які вже маємо. Відродити нашу «Антику», вичавити із себе по краплі раба. І головне — плекати наш найцінніший скарб — мову. Адже першим було Слово.
 Українська мова повинна стати цементуючим, спільним знаменником єднання нації, втіленням національної ідеї, державності, відродження й розквіту України. І щоб не було прикро за державу, вважаю, вже настав час всім нам прислухатися до молитви: «Аби були всі єдино!». Бо тільки так зацвіте калиною, воістину закрасується на луках Донбасу, берегах Дніпрових і полонинах Закарпаття наша рідна, солов’їна і невмируща українська мова. Українці всіх країн єднайтеся у мові! Саме це має стати нашою національною ідеєю.
Василь Слободяник

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.