Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
середа
19
квітня
Випуск
№ 1315 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Чи є світло в кінці світу? [Випуск № 1061]

Є речі, над якими ми чомусь ніколи не замислюємося. Вони ж спонукають нас жити й діяти “на автоматі”, так, якби ми були сомнамбулами. Єдине світло, що чекає на “сплячих” в кінці їхнього шляху, – це світло ліхтаря Харонового човна.

Тому не варто покладати жодних надій на кінець світу, сподіваючись на “праведний суд”.
Наше життя сповнене численними речами і явищами, на які ми не звертаємо жодної уваги. До них просто не доходять справи. І це в кращому випадку. Бо в гіршому – нас настільки поглинають певні процеси, що ми вже не ладні відокремити власне існування від них.
Приміром, нам нав’язали ідею нестримного поступу науково-технічного прогресу, зокрема, у галузі медицини й фармакології – і тепер ми автоматично довіряємо своє здоров’я їм. Або ж ми настільки перехоплюємося вірою в окремих політиків, що не помічаємо, як усі свої сподівання покладаємо на них. Так, ніби саме вони мають дбати про наші статки, реалізацію, душевну рівновагу й взагалі, щасливе “дитинство”.
Зрештою, непомітно для себе ми стали статистично-залежними: нас підсадили на цифрові ін’єкції не згірш аніж на наркотики. Нашу свідомість постійно бомбардують результатами соціологічних досліджень, звітами про економічні досягнення й зрушення, ціновими коливаннями на все, що продається й купується.
Ми губимося в цифрах і числах.
Так, ніби існування, яких би форм воно набирало: від суто приватного до цілком публічного, можна виразити арифметично.
Вимірюючи, вираховуючи, аналізуючи й прогнозуючи, ми упустили з поля зору саме життя.
І тепер воно тече саме по собі. Ми ж борсаємося у відсотках, коефіцієнтах і маржі – теж самі по собі.
Хоча емоційний настрій мас, колективну атмосферу, той же таки менталітет абощо навряд чи можна хоч якось виміряти, математично змоделювати або принаймні представити у вигляді гістограм і графіків, тобто в числових виразах.
Але саме вони – ірраціональні за своєю природою прояви спільного існування людини – і визначають особливості існування кожного індивіда, почасти його душевний стан і перспективи.
А перспективи в українців вимальовуються зовсім кепські. І не в політиках чи олігархах причина. Навіть не у світових процесах і тенденціях. То все поверхневе й наносне.
Масами заволоділо тотальне розчарування.
Люди не знають, чого вони насправді прагнуть, заради чого встають уранці й на що можуть сподіватися. Тому всяка колективно значуща й здебільшого приватна діяльність позбавлена піднесення та натхнення. Життя, діяльність, а почасти й саме мислення стали добровільно-примусовими. Інші мотиви, окрім необхідності й примусу – нам уже навряд чи відомі.
Ми подаємо ознаки активності, бо мусимо ж якось засвідчувати своє існування. Але наша активність навіть не те що не щира – вона відбувається на автоматі, так, якби це було потрібно “дяді”, а не нам самим.
Ми відсторонилися від усього, що відбувається навколо нас та з нами, плекаючи власну байдужість як найбільшу цінність у житті.
Всюдисуще ж критиканство – це зовсім не засвідчення принципів чи демонстрація обізнаності. А лише такий собі лій на рани нашої зарозумілості чи пихи. У ньому немає абсолютно нічого конструктивного ні для тих, хто критикує, ні для тих, кого критикують.
У кращому випадку – переливання з пустого в порожнє.
У гіршому – підрубування всякої ініціативності на корені; стимулювання безадресних гніву, ненависті абощо.
Але хто із критиканів ладен зізнатися хоча б самому собі в беззмістовності власної “інтелектуальної” праці? Урешті-решт, ми ж не настільки простакуваті, аби з доброго дива отак от запросто визнати власне невігластво, обмеженість і ницість.
Дурні – це ті, хто справді діють, силкуються, не здаються на поталу дрібним вигодам і химерним преференціям. Таких надто мало!
А ми – виважені й помірковані. А ще мудрі й критичні. Нас багато! І нас не подолати!
Нам не треба лізти до кишені за словом, аби розповісти, що по чім.
Попри все це, нам чомусь таки глибоко байдуже, що діється з нами й навколо нас. Щоб ми там собі думали чи розповідали іншим, або повчали когось.
Наша “хата” – не скраю, бо її вже давним-давно немає.
Нам немає, що захищати й обстоювати, окрім власної вщерть сплюндрованої “цноти” і понівечених “чеснот”. Та й то вони в нас залишилися лише тому, що гріш ціна їм у базарний день.
Відтак, нас ніщо не об’єднує, окрім злигоднів сьогодення. До того ж, кожен тлумачить їх на свій кпин.
Але про це мовчить статистика. Про це воліють не говорити народні поводирі... Та й до чого те їм?
Бо коли люди дійсно свідомі того, що вони діють, і що діється з ними, вони не збиваються в маси й не шукають собі пастирів. Вони просто роблять те, що мають робити. З душею, з натхненням, віддано.
І це – їх найцінніший набуток.
Ми ж переймаємося тлінним. Але усвідомити це самотужки навряд чи нам під силу – уже аж надто далеко зайшли у своїй звичці ходити широкими дорогами до світлого майбутнього.
Ось і тепер виглядаємо світло на горизонті, або ж у кінці битого шляху. Комусь воно мариться крізь “чорну тінь” нинішньої влади. Хтось нібито бачить його відблиски разом зі сходженням власної політичної, бізнесової чи якоїсь іншої зорі.
Переважна ж більшість десь-таки в закутках власної свідомості “намацує” світло в кінці світу. Потай від інших, або й сам від себе, майже кожен сподівається на те, що “кінець світу” покладе край несправедливості, покарає всіх винних.
Природні катаклізми, антропологічні катастрофи, надприродні явища відберуть життя у всіх “неправедних”, принаймні відчутно настановлять їх на “благий шлях”.
Ми ж будемо раювати, бо заслуговуємо на те, витримавши стільки страждань та натерпівшись стільки поневірянь.
Але це химера!
Всесвіту не до наших витівок і дрібниць. Він не мстивий. Він же й не лагідний.
Він відображає нас самих, і діє відвідного того, як діємо ми.
Тому передбачуваний за календарем майя “кінець світу”, швидше за все, виявиться своєрідним поштовхом для кардинального перегляду життєвих основ і принципів.
Старий світ байдужості, невігластва й хамства мусить відмерти, аби з його попелу відродився новий. Інакше перспектива не втішна: єдине світло, що очікуватиме на нас у перспективі – це світло ліхтаря з Харонового човна.
Усунути цю перспективу кожен має винятково самостійно, крок за кроком долаючи в собі ницість та невігластво. Позбавляючись усього, що обтяжує на життєвому шляху, збиває з “курсу”, викликає заздрість та навіює байдужість.
Спасіння тонучих – справа їх рук!
Володимир Калуга

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.