Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
середа
19
квітня
Випуск
№ 1315 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

І ПЕРЕМОГИ, І ПОРАЗКИ МАЮТЬ СВОЇ ІМЕНА Подвиг героїв Крут на тлі політики керівництва УНР [Випуск № 1059]

У минулу п’ятницю в актовій залі Народного дому відбувся вечір пам’яті Героїв Крут, що його організувало Українське козацтво „Волинська Січ”. Урочистий захід благословив священик Свято-Покровського собору отець Микола. Вечір пам’яті відкрив Кошовий отаман Українського козацтва „Волинська Січ”, народний депутат України четвертого скликання Сергій Олексіюк. З цікавою історичною розвідкою перед численними присутніми виступив політолог, один із засновників НРУ та УГС на Рівненщині Іван Дем’янюк, заступник головного редактора газети „Волинь” Сергій  Кричильський представив цікаву колекцію артефактів періоду УНР.
Мистецьку частину вечора підготував Микола Панащук, у ній виступили ансамбль народної музики „Барвінок”, тріо хору „Горинь”. Заслужений артист України, актор Рівненського облмуздрамтеатру Олексій Заворотній натхненно прочитав патріотичні вірші.
 До уваги читачів „Волині” оцінка бою під Крутами в контексті дій Центральної Ради у викладі історика Івана Дем’янюка.
Лютнева революція 1917 року у Петрограді й повалення монархії Миколи ІІ Романова сколихнули Україну. Українська Центральна Рада, яку утворили в Києві українські соціалістичні громадські й політичні діячі на чолі з М. Грушевським, взяла курс на відновлення української державності. Тимчасовий уряд О.Керенського визнав Центральну Раду й Генеральний секретаріат (уряд), який очолив письменник, лідер соціал-демократичної робітничої партії В.Винниченко, як територіальні органи управління України.  

Зміна диспозиції

25-26 жовтня відбувся «більшовицький переворот» у Петрограді. На ІІ Всеросійському з’їзді Рад виступив В.Ульянов (Ленін), який заявив, що «соціалістична революція відбулася». З’їзд проголосив Радянську владу в Росії, утворив Раду Народних Комісарів (уряд) на чолі з Леніним.
Через два тижні, 7 листопада, Центральна Рада прийняла ІІІ Універсал, яким проголосила Українську Народну Республіку (УНР), в якій теж запроваджувалися  соціалістичні зміни. Слід відзначити, що Центральна Рада і Генеральний секретаріат розглядали УНР не як незалежну державу, а як автономну державність у складі єдиної демократичної «федерації рівних і вільних народів» Росії.
З одного боку така позиція була величезним досягненням, оскільки в Україні відроджувалась власна державність, але з іншого залишала можливості для претензій і втручання з боку центрального російського уряду, яким би він не був – більшовицьким чи ні. Більшовицькі керівники і ленінський уряд, формально визнаючи «право націй на самовизначення аж до відокремлення», прагнули більшовизації України, вчиняли тиск на Центральну раду, звинувачуючи її у «контрреволюційності» і «реакційності», шукали приводів до більш активного втручання у справи України.
І українська влада такий привід подала сама. У кінці листопада Центральна Рада звернулася до Рад південноросійських регіонів щодо формування єдиної всеросійської демократичної федеративної республіки, створення «однорідного соціалістичного уряду». Інформація про це викликала роздратування ленінського уряду, оскільки весь південний регіон колишньої Російської імперії, починаючи від Молдови, Криму й Дону і закінчуючи південним Уралом, більшовицьку РНК не визнав. Більше того, російські генерали Алексєєв, Каледін і Корнілов підняли на Дону збройний заколот проти ленінського уряду. Таким чином, замість того, щоб максимально відмежуватися від ворогуючих російських чинників, Центральна Рада і Генеральний секретаріат УНР втрутились у конфлікт між російськими політичними і владними угрупуваннями.
Хоча ідея про створення «федерації рівних і вільних народів» Росії була по суті політичним маренням соціалістичних лідерів УНР, ленінський уряд побачив у ній смертельну загрозу для себе і зреагував більш різко ніж на вимогу незалежності Фінляндії. Незалежність фінів, як вважав Ленін, не загрожувала більшовицькому уряду поваленням, а підтримка УНР південних регіонів Росії викликала страх і вимагала рішучих дій проти України. Чи розуміли керівники УНР, декларуючи безглузді ідеї про «федерацію народів Росії», що вони втягуються у  внутрішньоросійську боротьбу і ставлять під удар Україну?! 

Проба сил

4 грудня у день відкриття у Києві Всеукраїнського з’їзду Рад ленінська РНК надіслала Ноту з ультиматумом до Центральної Ради: припинити «розвалювати» (українізувати) єдиний фронт, не пропускати на Дон козацькі війська, сприяти боротьбі проти Каледіна, не роззброювати більшовицькі частини в Україні. Делегація більшовиків, що залишилася на з’їзді Рад у меншості (127 чоловік), від’їжджає з Києва у Харків. З’їзд, Центральна Рада і уряд УНР рішуче відкидають претензії ленінського уряду як безпідставні.
Щоб нейтралізувати більшовиків в Україні, секретар військових справ (міністр оборони) УНР С.Петлюра віддав наказ заарештувати революційні комітети Південно-Західного і Румунського фронтів, роззброїти збільшовизовані частини старої російської армії. Війська 1 українського корпусу під командуванням генерал-лейтенанта П.Скоропадського успішно роззброїли кілька десятків тисяч російських солдатів у 10 містах Правобережної України. Лише у Здолбунові було забрано кілька десятків гармат, 14 тисяч гвинтівок, сотні кулеметів.   
Тимчасом 8 грудня у Харків прибули російські загони Сіверса і Ховріна - 1600 бійців, 6 гармат, 3 броньовики, що ставили за мету боротьбу проти Каледіна, а через три дні - російські загони В.Антонова-Овсієнка і М.Муравйова - 5000 бійців. Під їхнім захистом 12-13 грудня українські більшовики провели зібрання, яке оголосило себе Всеукраїнським з’їздом Рад. Цей з’їзд проголосив Радянську владу в УНР і створив у Харкові паралельні органи влади: Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет і Раду Народних Комісарів УНР.
Вбачаючи у цьому смертельну загрозу для УНР, С.Петлюра 12 грудня почав переправляти війська з Правобережної України на Лівобережну для наступу на Харків. Такі дії викликали невдоволення голови уряду В.Винниченка, який вважав, що Петлюра провокує більшовиків на збройний конфлікт. У той же день Генеральний секретаріат УНР прийняв одностайне рішення:  «пропуску козачих військ на Дін не припиняти».
15 грудня донські козацькі війська генералів Каледіна і Корнілова захопили Ростов-на-Дону. Це викликало справжню істерію у ленінського уряду: петроградські більшовики опинились перед вибором  війни. Але з ким воювати: з Каледіним чи з Центральною Радою, чи з обома разом,  маючи у Харкові лише 7 тисяч бійців? 17 грудня харківський ВУЦВК виступив як провокатор - прийняв Маніфест, яким оголосив Центральну Раду такою, що не представляє інтереси українського народу.

Шлях до катастрофи

Як не дивною, але 18 грудня Центральна Рада за наполяганням В.Винниченка усунула  С.Петлюру з посади секретаря військових справ, вивела зі складу уряду УНР. Новим секретарем військових справ призначено М.Порша, фактичного керівника соціал-демократичної партії, професійного марксиста з юнацьких років, людину, яка не мала жодного відношення до армії та військової справи. Голова уряду В.Винниченко наказав негайно реорганізувати сердюцькі полки, які створив Петлюра як прототип української гвардії; у них введені полкові солдатські комітети, а самі вони перетворені у звичайні піхотні.
Роздратований Петлюра на власний розсуд формує Гайдамацький кіш Слобідської України, приватно (!!!) намагається організувати оборону Полтавщини. Але що може зробити людина без жодних повноважень?!
20 грудня ленінська РНК надіслала нову ноту до Центральної Ради і уряду УНР з пропозицією щодо переговорів про мир і боротьбу проти Каледіна. Однак, 23 грудня на нараді українського уряду М.Порш заявив, що ніяких переговорів з ленінським урядом вести непотрібно, більшовики у Харкові небезпеки не становлять,  вести бойові дії недоцільно. Марксисти-соціалісти Винниченко і Порш настоювали на тому, що війни між Україною і Росією,   «братніми народами», «трудящими класами» бути не може.
24 грудня внаслідок безладу, що творився у секретаріаті військових справ і негативного ставлення до нього особисто, у відставку подав П.Скоропадський, найвидатніший український генерал того часу. Найбільш боєздатне з’єднання української армії (20 тисяч офіцерів і солдатів) залишилося без командира.
25 грудня угрупування Антонова-Овсієнка з Харкова розпочинає наступ на Донбас і Південну Україну з метою відкрити фронт проти Каледіна. 30 грудня - ще одна нота ленінської РНК до уряду УНР про переговори і боротьбу проти Каледіна. Щоб якось заохотити уряд УНР до співпраці, керівник делегації РНК Росії Л.Троцький (Бронштейн) визнав повноваження делегації УНР В.Голубовича на мирних переговорах у Бресті. Винниченко і Порш не відповіли Леніну, але й нічого не зробили для оборони Лівобережної України.
3 січня за наполяганням М.Порша і В.Винниченка Центральна Рада прийняла закон про утворення «Українського Народного Війська». Це військо мала складати «народна міліція», яку очолювали професійні «інструктори». Порш відкликав з Полтави в Київ два боєздатних українських полки (1800 солдат), у місті залишилося лише 600 бійців.
Тимчасом 4 січня, більшовицький харківський ВУЦВК оголосив війну Центральній Раді.
У цей же день, 4 січня М.Порш видав накази про розпуск старої російської армії, про негайну демобілізацію української армії (українізованих частин, які підпорядковувалися Центральній Раді), про скасування військових звань в українській армії. У військах почався справжній хаос: командування не знає, що робити, солдати забирають зброю і вирушають додому, військові частини розпадаються на очах, втрачається зв’язок між військовим секретаріатом і військами. Ніким не контрольовані ешелони з солдатами рухаються залізницями між різними станціями України, викликаючи переполох населення і влади. Армія розкладається, влада втрачає опору. Аналізуючи події, можна зробити висновок, що саме Порш за підтримки Винниченка вперше застосував на практиці безглузду, але популярну в соціалістичних колах різних країн формулу «ні миру, ні війни, а армію розпускаємо».
Щоб якось запобігти хаосу в Києві 5 січня українські війська роззброїли робітничі загони заводів «Арсенал», «Авто», Снарядного, Деміївського і Корабельного, заарештували 200 активістів-більшовиків.
6 січня війська М.Муравйова розпочали наступ і захопили Полтаву. За два тижні невеликі мобільні загони російських більшовиків разом з місцевими робітничими загонами та моряками-більшовиками Чорноморського флоту, рухаючись залізницями, взяли під контроль найголовніші міста і залізничні станції Лівобережної України, Донбасу і Причорномор’я. У морі військового хаосу лише окремі командири українських частин, які ще не розбрелися, на власний розсуд вступали у бойові дії проти більшовиків, на кілька днів затримували їх просування.

Спроба порятунку

Бачачи крах політики соціал-демократів, представники соціалістів-революціонерів на чолі з В.Голубовичем 4-8 січня рішуче настоюють на негайному проголошенні незалежності України. Вони думали, що цим убережуться від наступу більшовиків з Харкова. 9, 11 січня Центральна Рада нарешті прийняла і проголосила ІV Універсал про незалежність УНР. Незважаючи на це,  повна дезорганізація українських військ триває.
16 січня відбувся бій біля станції Крути. Тут українські курсанти-юнкери (до 300 чол.) військової школи ім. Б.Хмельницького, Студентська сотня добровольців з київських університетів та гімназій (до 130 чол.), бійці «куреня смерті» (60 чол.) та Вільного козацтва (до 80 чол.), разом – до 560 чол. під командуванням сотника (штабс-капітана) А.Гончаренка, маючи 16 кулеметів і одну гармату на залізничній платформі,  прийняли бій проти наступаючих частин російських більшовиків. Більшовики нараховували: «армія» полковника П.Єгорова -1300 чол., «армія» Р.Берзіна – 3500 чол., «армія» С.Кудинського – 800 чол., разом до 5600 чол., тобто у 10 (!!!) разів більше.  Бій, у якому українська молодь відбивала атаки більшовиків, тривав більше 5 годин. Лише коли у курсантів і студентів від безперервної стрілянини стали закінчуватись набої і заклинювати кулемети, а на допомогу більшовикам підійшов бронепоїзд, що почав заходити у фланг студентській сотні, Гончаренко віддав наказ відступити. Розібравши залізничну колію у кількох місцях, юнаки відступили. Під час відступу у вечірніх сутінках один взвод втратив орієнтування і потрапив у полон. Більшовики, які втратили 300 чоловік, зі злості розстріляли і закололи багнетами 24 студентів і гімназистів. 
У цей же день у Києві розпочалося повстання більшовиків на заводі «Арсенал» і в робітничих кварталах. 17 січня, коли повсталі охопили своїми діями половину міста, уряд Винниченка і Порша подав у відставку. Це пояснювалося небажанням проливати «братню кров». Влада у Києві валялася буквально під ногами. Ініціативу перехопили соціалісти-революціонери: 18 січня утворено уряд В.Голубовича, міністром оборони став маловідомий  А.Немоловський.
19 січня С.Петлюра з власними військами пробився у Київ і приступив до придушення повстання. Зранку 21 січня настала кульмінація подій: Петлюра зі зброєю в руках особисто очолив штурм і повів 400 солдатів в атаку, о 12 годині було взято «Арсенал», більшовики капітулювали.

Катастрофа

Однак, вже 22 січня російські війська М.Муравйова і «червоні козаки» Ю.Коцюбинського та В.Примакова підійшли до Києва. 23 січня почався артилерійський обстріл і штурм міста. Муравйов наказав застосувати хімічну зброю - «газові снаряди». Захисники, стомлені безперервними тижневими боями, відбивалися з перемінним успіхом.
У ніч з 25 на 26 січня у Бресті відбувається підписання миру з Німеччиною і Австро-Угорщиною.  Центральна (Мала) Рада, уряд і війська відходять з Києва на Житомирщину. 27 січня  російські більшовицькі війська Муравйова встановлюють свій контроль над Києвом.
Висновки
Керівники уряду УНР В.Винниченко і М.Порш виявилися соціалістичними доктринерами (прагнення створити демократичну «федерацію народів» Росії) і догматиками (війна між Україною і Росією, між «трудящими класами» неможлива). Це призвело до неправильної оцінки подій, прийняття неправильних рішень і політичної капітуляції.
Петлюра виявив прекрасне розуміння військово-стратегічного становища, надзвичайну енергію, особисту сміливість, але не мав повноважень для організації оборони.
Молоді українські курсанти-юнкери, студенти і гімназисти під Крутами показали старшому поколінню політиків приклад відданості Україні. Вони виконали свій військовий і патріотичний обов’язок настільки, наскільки могли. Молодіжний загін не капітулював, не був розбитий у бою, а затримав просування ворожого війська і відступив. 
Скигління сучасних «професійних патріотів» з приводу «безневинних жертв» недоречні. Українська молодь знала куди йде і для чого. Ворогові завдали втрат у п’ятеро більших ніж зазнали самі. Якби тоді так відстоювали Україну всі політики і воювали усі військовики, катастрофи не було б. Але вона сталася тому, що політики і військові виявилися не на висоті.
Найбільшим досягненням Крутів є героїзм патріотів, злет духу, військова доблесть української молоді. А от найбільшим уроком є те, що героїзмом і патріотизмом молоді не завжди можна прикрити недалекогляднісь діючих політиків і керівників держави.
І про це повинні пам’ятати також політики і державці сьогоднішнього дня. 
Іван Дем’янюк, історик, політолог, один з засновників НРУ і УГС на Рівненщині

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.