Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
понеділок
22
травня
Випуск
№ 1320 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Люди-тіні [Випуск № 1055]

Щоб жити інакше, треба навчитися мислити інакше. Але в останньому й полягає головна проблема українського суспільства. 2011-й закінчується. Цього року Україні виповнилося двадцять років. Двадцять років незалежності. Двадцять років пошуку. Двадцять років безвиході. Я чітко пам’ятаю 1991 рік, коли наша країна здобула незалежність, а я став студентом-першокурсником. Нам, студентам, як і всьому населенню, з екранів телевізорів тоді розповідали про те, що в нас наймогутніша промислова база, найкращі у світі чорноземи, унікальне географічне положення, величезний науковий потенціал, мудрий та амбіційний народ, — мине якихось двадцять років, і ми з таким багатством запросто житимемо не гірше, ніж у Франції. Тоді дуже любили порівнювати Україну з Францією.
Минуло двадцять років… За цей час голодуючий двадцять років тому Китай став одним зі світових економічних лідерів, убога Індія продемонструвала віртуозність не просто в модернізації, а в зміні структури виробничої бази національної економіки, ставши одним зі світових лідерів на ринках біотехнологій та програмного забезпечення. А Україна досі ще намагається вийти на рівень виробництва 1991 року, тобто повернутися бодай на стартові позиції. І так само, як і двадцять років тому, але вже іншим двадцятирічним студентам з екранів телевізорів розповідають про те, що в нас усе та сама могутня промислова база, найкращі у світі чорноземи, унікальне географічне положення, величезний науковий потенціал, мудрий та амбіційний народ, і — мине всього якихось двадцять років…
Я беруся стверджувати, що мудрий та амбіційний український народ страждає на гостре послаблення особистості, що унеможливлює будь-який соціально-економічний прорив, і жити, «як у Франції», йому не світить.
Спочатку в перші роки незалежності суспільству було презентовано половинчасту концепцію свободи — свободи від чогось, від якогось ярма. І що? Звільнилася наша людина від ярма, і що далі? А далі свободою почали вважати безвідповідальність, поки нове ярмо не стане єдиним завоюванням. За двадцять років у свідомості простого українця, внаслідок стрімкого послаблення його особистості, ним же самим був повністю знищений головний інстинкт свободи — відповідальність за майбутнє.
Послаблення особистості різко знижує і нівелює новаторський потенціал суспільства. Воно стає інерційним і керується не прагненням до творчої самореалізації, а різного роду стереотипами, називаючи прогресом вічне ходіння по колу. У результаті послаблення особистості людина стає боязкою і нерішучою. Послаблення особистості призводить до спотворення всіх форм суспільного життя, коли неправда називається правдою, відсутність справедливості — правосуддям, неспроможність критично мислити — мудрістю, а рабська свідомість — амбіційністю.
Послаблення особистості перетворило українців майже поспіль на людей-тіней: ніхто не насмілюється проявити свою особистість, але кожен носить маску освіченої людини, або політика, який переймається благом народу, або вченого, або благородного бізнесмена, або справедливого судді. При цьому все суспільство знає, що за цими масками ховається часто пряма протилежність, але саме надягає маску презирливо-зарозумілої байдужості. Усі демонструють відданість справедливості, чесність, відкритість, безкорисливість, любов, доброту, релігійність. А на ділі вся дійсність пронизана неправдою, заздрістю, підлістю, зрадництвом, і юрби християн поклоняються золотому тельцю.
Якщо зірвати маски, то відкриється злиденність і духовна убогість сучасної людини, а на місці демонстрованої простим українцем презирливої байдужості до нинішнього стану речей ми побачимо невір’я в себе, заздрісність, несміливість і тваринну покірність.
У результаті послаблення особистості суспільство стає брехливим, а несправедливість — головним фактичним принципом його існування, бо лише правдива людина має безумовну рішучість бути справедливою. Країна переповнена людьми, які «служать істині», але чомусь досягнення справедливості трапляється вкрай рідко. Чи не тому, що в суспільстві, яке страждає на послаблення особистості, не справедливість творить суд і не милість виносить вирок? Навпаки, найжахливіші страждання випадають на долю людей, які прагнуть справедливості.
У результаті послаблення особистості єдине, в чому дійсно досягає успіхів кожен член суспільства, — мистецтво прикидатися. Найвищої вершини досягає воно в політиці. Тут обман, лицемірство, лестощі, брехня, зрадництво, розігрування комедій перед іншими і перед собою є головними правилами і законами. Оскільки політик хоче утриматися на вершині суспільної піраміди, він за природного для сучасного суспільства стану речей користується своїм інтелектом насамперед для того, щоб прикидатися. В таких умовах міфічне моральне зобов’язання бути правдивим трансформується у фактичне моральне зобов’язання брехати відповідно до усталеної умовності, тобто брехати стадно і в одному обов’язковому для всіх стилі. Дивно й незрозуміло, яким чином у народу, який безпосередньо породив таку соціальну систему, може виникати надія на щире прагнення цієї системи до істини і справедливості?
Десятки років наші політики завдяки нашому «мудрому та амбіційному» народу постійно міняються місцями, називаючи себе то владою, то опозицією. У міру здрібніння простого українця відбувається свого роду здрібніння створеної ним самим і влади, і опозиції. Перша не бачить свого призначення в контексті героїчної історії, тобто не прагне бути її сторінками, а друга вироджується в річ у собі, опозиція заради опозиції, перефразовуючи Чехова — опозиція у футлярі. Політика великих карликів. Усі наші політичні партії та державний устрій — наслідок послаблення особистості, наслідок занепаду.
Результат послаблення особистості — деградація і девальвація історичного почуття народу. Справді амбіційний народ, як показує історія, завжди народжував лідера, який обирав своєю метою щастя цього народу. Здебільшого такого лідера цікавила не якась нагорода або багатство, а слава — почесне місце в храмі історії. Український народ поки що народжує переважно тих, хто проходить повз історію, а ілюзія поваги до своїх вождів тримається не на повазі за заслуги, а на страху бути покараним за неповагу.
Страждаючи на гостре послаблення особистості, українці стають рабами чужих слів, чужих думок і примітивних бажань. На зміну амбіційному народу початку 90-х минулого століття, який відстояв незалежність своєї країни, прийшли люди-тіні, амбіції яких — у ревінні на стадіонах, танцях на «майдансах» і в нескінченних кастингах на всілякі шоу «із зірками». Таку амбіційність я називаю «великанством» пігмеїв. На зміну героїчному мисленню перших років незалежності приходить «амбіційність і мудрість» пристосовницького, нівелюючого, посереднього, боягузливого способу мислення.
В умовах послаблення особистості відбувається переродження інституту влади як влади народу. Зрештою це переродження призводить до ситуації, коли влада від народу, що страждає на недуг послаблення особистості, починає сприймати себе як влада над народом і навіть усупереч народу, тобто здійснюється психологічний розкол між народом і створеною ним владою. Відбувається виродження демократії у псевдодемократичну форму правління. У такій ситуації влада дивиться на народ уже не як на мету, а як на засіб. Не держава виступає слугою людини, а людина — слугою держави. Відповідно, народ у своїй душі починає сприймати владу як щось йому вороже, а велемовність влади про турботу про просту людину — як суцільне лицемірство. Відбувається імітація лояльності: влада робить вигляд, що захищає інтереси народу, а народ робить вигляд, що вірить владі. В таких умовах імітаційної форми набувають усі сфери суспільного життя: демократичні вибори, законотворчість, правосуддя, освіта, охорона здоров’я, наука, релігія тощо.
Суспільство, що страждає на послаблення особистості, створює цілком парадоксальну керуючу ним систему, іменовану державою. Намір створити державу, яку поважають і люблять її співгромадяни, чомусь завжди призводить до прямо протилежного результату — держави, яка в душах людей, котрі її створили, породжує страх і ненависть. Суспільство покірного лицемірства замість бога любові завжди створює кровожерливого монстра і час від часу зі змішаним почуттям сорому і страху приносить йому людські жертви.
У суспільстві, що страждає на послаблення особистості, люди живуть тільки сьогоднішнім днем, живуть страшенно квапливо, життям — копією мільйонів таких самих життів, знімаючи із себе будь-яку особисту відповідальність перед майбутнім. Таке життя вони називають «правильним». Правильні люди роблять правильні вчинки. Саме правильні українці створили в Україні правильну систему освіти, після якої більшість правильних випускників цієї системи стикаються з проб-лемою марності здобутих правильних знань для реального життя. Правильні люди створили правильну систему правосуддя, яка працює за правилами, але проти справедливості. Правильні люди створили правильну економіку, в якій головне правило: «Якщо не їси ти — отже, їдять тебе!». Правильні люди створили правильну державу, яка завжди чинить правильно у виборі шляхів розвитку власної країни, але маршрут руху часто нагадує правильне коло. Правильні люди створили правильну правову систему, яка всіх їх перетворила на порушників своїх же правил. Вони створили й правильну мораль: палко любити ближнього свого у серці своєму і спокійно обминати його, коли він помирає на узбіччі.
Як наслідок — правильне суспільство настільки втрачає здатність до об’єктивної оцінки явищ, що інстинктивно обирає як краще все те, що розкладається, прискорює наближення кінця. По суті, правильні люди створили правила життя, які ведуть до знищення самого життя, — правильну систему повільного колективного самогубства.
Щоб жити інакше, треба навчитися мислити інакше.
Шлях до нового життя йде через свідомість людей, через голови сплячих і зацькованих, серед яких, як показує історія, знову й знову прокидаються неправильні одиниці, які рухають «правильне» людство вперед. Простий українець повинен мати волю і час від часу користуватися її силою, щоб розбивати й руйнувати стереотипи своєї свідомості, змінювати реальність навколо себе заради можливості жити далі.
Тому інтереси загального добробуту вимагають широкого посіву здатності критично мислити та генерування в людей волі до переоцінки цінностей, до великих перетворень у своїй свідомості.
«Мудрий і амбіційний» народ для того, щоб зробити крок уперед, спочатку повинен зізнатися собі у власній посередності, слабкодухості, боягузтві, наївності й дурості. Тільки визнавши та зрозумівши свої недоліки, він зможе стати по-справжньому мудрим, а коли він стане дійсно мудрим, тоді й амбіції його будуть вагомими, досягнення — великими, а історія — славетною.
Для України найбільше випробування незалежності — вміння зберегти себе. Горе України в тому, що вона перетворюється на країну, яку зневажає власний народ, який не розуміє, що насправді він зневажає сам себе. І вихід тут може бути тільки один — змусити себе розбудити первісний інстинкт свободи: відповідальність за майбутнє.
Олександр Кендюхов «Дзеркало тижня. Україна» №47

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.