Втім, уряди країн-підписантів — а ініціатором виступила Російська Федерація — бачать в архівах не наукові джерела, а інструмент захисту національної безпеки і, як видно з тексту документа, — не у відкритих архівах. Зокрема вже у статті 1 таємними визначено відомості, засекречені в період існування Союзу Радянських Соціалістичних Республік і які дуже комусь хотілося б залишити в таємниці і нині — незалежно від того, чи належить інформація до секретної згідно із національним законодавством країни-підписанта.
В Україні закон забороняє приховувати історичні документи, особливо ті, які містять інформацію про факти порушень прав і свобод людини і громадянина та про незаконні дії органів державної влади, їхніх посадових осіб. Інформацію, яка належить до держтаємниці, перелічено у спеціальному документі «Звід відомостей, що становлять державну таємницю» — жодних історичних документів у цьому списку немає.
Згідно ж з угодою будь-який архів, що хотів би відкрити доступ до документів радянського періоду, повинен надіслати запит до спеціально визначеного компетентного органу національного рівня з переліком вихідних даних архівних матеріалів та обґрунтуванням потреби зняти з них гриф. Відтак цей компетентний орган спрямовує дану інформацію в аналогічні структури країн-підписантів, які розглядають запит колег відповідно до національного законодавства. Розгляд може тривати до півроку і довше, якщо це попередньо погоджено. Коли всі уповноважені структури висловили свою позицію, держава, установа якої подала запит, своїм рішенням або розсекречує відповідні документи, або відмовляє в цьому. Угода забороняє країнам ухвалювати самостійні рішення про розсекречення інформації, якщо вона «зачіпає інтереси» інших країн-учасниць. Можна уявити, скільки «інтересів» може бути «зачеплено» при відкритті архівів. І навіть сміливо припустити, що найбільше їх буде в офіційного правонаступника Радянського Союзу — Росії, яка вже більше ніж десять років обмежує доступ дослідників до архівів. Недарма в останні роки існування СРСР КҐБ посилено знищував або вивозив архіви до Москви, панічно боячись люстрації, як це відбулося після оксамитових революцій у Східній Європі. Проте практика радянського врядування сьогодні неабияк цікавить і політиків, що викликає зрозуміле занепокоєння не лише в істориків, а й у всього суспільства. Адже учасниками угоди, крім Росії, вже є кілька країн із зони її впливу (Білорусь, Вірменія, Таджикистан, Узбекистан), і документ відкритий для приєднання.
Росія вже кілька років намагається скоригувати архівну політику колишніх радянських республік. Ще 2004 року було підписано подібну угоду між Росією, Вірменією, Білоруссю, Казахстаном, Таджикистаном і Киргизстаном. Остання угода в рамках СНД посилила раніше взяті зобов’язання і є спробою поширити визначені в ній стандарти на інші країни. Узбецькі й туркменські архіви взагалі не були доступні історикам, але азербайджанський та молдовський уряди, хай і частково, розсекретили документи радянського періоду.
Чи не найбільше ініціатори взаємного перегляду політики розсекречення хочуть залучити до цього процесу Україну, оскільки ми, за винятком Прибалтики, виявилися у відкритті архівів найрішучішими і найпослідовнішими. Росія вже в перші дні після обрання Віктора Януковича президентом України розпочала на нас тиск із метою припинити розсекречення. Символічно — робота експертів у рамках розробки даної угоди стартувала вже через кілька тижнів після приходу до влади нового президента, а основний проект угоди було погоджено на засіданні Ради міністрів закордонних справ СНД у Києві 8 квітня 2011 року.
Наразі МЗС України на запит Центру досліджень визвольного руху повідомило: Україна не підписувала Угоди про порядок перегляду ступеня секретності даних, засекречених у період існування СРСР.
А тим часом за останні два роки архів СБУ не оприлюднив жодної інформації про те, чи розсекречено якісь нові документи, чи введено їх в електронну базу даних. Натомість розформовано науковий відділ — звільнено людей, які систематично вивчали архівні матеріали. На сьогодні ситуація така: архів СБУ відкритий частково, доступні всі документи Компартії, що зберігаються в Центральному державному архіві громадських об’єднань України, повністю закритими залишаються архіви Міністерства внутрішніх справ, а це — близько півтора мільйона справ. Ще таємничішим є архів Служби зовнішньої розвідки, який успадкував документи управління зовнішньої розвідки КҐБ.
Досвід роботи істориків та результати моніторингу в рамках проекту «Доступ до архівів як право на суспільну пам’ять» показують: багато відмов у доступі до архівної інформації є необґрунтованими і добитися отримання даних про родичів чи для наукової роботи можна лише на базі чинного законодавства. Проте підписання згаданої угоди повністю закриє ці можливості для будь-кого, крім працівників спецслужб, які, за словами нинішнього очільника СБУ, досі пишаються досвідом своїх попередників із КҐБ…
Володимир В’ятрович
