Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
недiля
22
жовтня
Випуск
№ 1342 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Московство [Випуск № 1054]

Продовження.
Початок в минулому номері.

Так, ми, москвини, запрягли татар і вас, українців, до свого московського державного воза. Так, той наш віз вивезли з болота Суздальщини на височінь Російської (підкреслюємо «російської», а не московської) імперії не ми, москвини, як ви кажете, а насамперед ви, українці. А ми, москвини, сиділи на тому возі і глузували з вас, коли ви надривалися, тягнули нашого воза.
Щобільше! Ви тягнули не лише тому, що ми вас батогом підганяли. Ви, українці, охоче, добровільно самі наввипередки запрягалися до нашого національно-державного воза від І. Брюховецького 1665 р. до П. Шелеста 1965 р. і то без перерви в історії. А хто зв’язав руки І. Мазепі — ми, москвини, чи ваші незлічимі кочубеї? Ваші ж українські історики кажуть, що полтавський бій, який визначив долю України на наступні 300 років, виграв не наш Петро І, а ваш сотник І. Ніс ще перед тим боєм, виказавши нам таємниці Батуринської твердині. Так само і 1917 року загнав звільнену Україну до нашої московської імперії СРСР не наш В. Ленін, але ваша Українська Центральна Рада на чолі з вашим українським істориком М. Грушевським. Підкреслюємо «істориком», бо ж історики знають ХТО збудував московську імперію.
Зрадники, перекинчики, яничари? Так! А хіба ж Московщина не мала їх? Ми, москвини, обдурили вас, українців? Так! А хіба ж це наша провина, що ви легковірні, дурні? Таж з нашої глупоти глузували б навіть дикуни африканські, якби ми не використали вашої глупоти. Недурно ж ви співаєте: «Ой, горенько тій чайці-небозі, що вивела своїх діток при битій дорозі».
Викручуєтесь: «мовляв, ми, москвини, — загарбники, хижі вовки, а ви, українці, — миролюбні християни, плугатарі (воли). Так! Ми, москвини, — вовки-м’ясоїди, і нам смакує воловина. А воли живляться травою, а не м’ясом. Такий стан створив премудрий Творець».
Повторюємо ще, ще і ще: московську імперію, культуру, господарство будували незчисленні галагани, барабаші, прокоповичі, ягужинські, безбородьки, розумовські, ханенки, гоголі, драгоманови, кондратенки, терещенки, родзянки, винниченки, скрипники, любченки, кириченки, корнійчуки, шелести і їм немає ліку. Та є й не абияка різниця поміж білим імперським возом перед 1917 роком і перемальованим на червоний по 1917 році: візник на білому возі сам співав своєї «камаринской», а візник на червоному наказує хохлам співати московську «камаринскую», та ще й на «украинском языке». Хохли, зрадівши, що візник визнав їхнє «наречие» за мову, горлають щодуху московську «камаринскую на украинском языке». На всіх книжках, виданих в Україні українською мовою, завжди надруковано: «На украинском языке».
Так, Московщина завдячує створенням СРСР не В. Ленінові, не Л. Троцькому, не Франції, Англії, США, а найбільше і насамперед… українцям. І не лише яничарам скрипникам, укапістам, зрадникам винниченкам, скоропадським, а навіть патріотам петлюрам, ба навіть і націоналістам міхновським, коновальцям. Як-то? Чому? Щоб відповісти на це, треба написати окрему книжку. Тут відповімо лише одним реченням: українська провідна верства ще не доросла 1917 р. до власної, самостійної державності. Тому-то Наполеон облишив свій намір підтримати Україну, якщо вона повстане проти Московщини за свою державну незалежність. Поляки переконали його, що українська провідна верства ще не доросла до самостійної державності. І вони довели це десятками фактів з української історії. Трохи тих фактів подали і ми тут.
А. Гітлер не хотів взяти Фінляндію до складу своєї імперії. Й. Сталін не хотів зробити Фінляндію сателітом Московщини. Чому? Бо обидва знали, що фінни не зважають на жертви, коли йдеться про незалежність Фінляндії.
Із усього сказаного бачимо, що малоросійство не є самим московством. Бачимо, що москволюбство — це напрям (орієнтація), а малоросійство (і теперішня його удосконалена форма — малоукраїнство) — це параліч думки і волі; це атрофія природнього потягу до свободи; це брак віри в усе шляхетне, високе; це — зникнення історичної пам’яті; це — зникнення національного інстинкту; це — пригноблююче почуття своєї особистої і національної нижчості, меншвартості. Це — капітуляція перед боєм. Коротко — це ДУХОВНЕ рабство, а з нього і рабство розумове та фізичне. Іншими словами малоросійство (і малоукраїнство) — це духовне ВИРОДЖЕННЯ (дегенерація) людини до рівня свійської тварини.
«Московська література, політична і неполітична, різні організації і партії, буржуазні і соціалістичні, цілими серіями плодили на Україні перекинчиків. А коли ж ми виправдовували тих перекинчиків, то як же ми могли повстати проти самого джерела, що ростила ренегатів — проти Московщини, її народу, її культури, її демократії, її політичної місії, проти «генія» московського народу? Ціла прірва ділила таку ментальність тодішньої нашої інтелігенції від ментальності нашого народу, від ментальності Шевченка, який на муки вічні засуджував душу дівчини, що кожному годила і яка несвідомо «цареві московському коня поїла». Чи з такої ментальності, що виправдовувала ренегатство, могла зродитися така ненависть, яка бухала до Іспанії у фламандців? У французів великої війни до тевтонів? В ірландців до англійців? Чи люди такої психіки (а з них вийшли наші пізніші соціалістичні провідники) могли стати акумуляторами того народного гніву, який виріс в Україні з насіння Мазепи, Полуботка, Калнишевського? Чи з такою психікою можна було мобілізувати жадобу історичного розрахунку з «Петра твореньем»? Чи серед тих людей міг з’явитися український Руже де Ліль із своїм гімном, що закликав «зіпсутою кров’ю ворогів зросити наші борозни»? Історичний момент на цілий зріст ставив трагічну і яку ж тяжку дилему: ми чи ВОНИ. І як же ж могли — не кажу рішати — а хоч би ставити на цілий її зріст дилему люди, які допускали вільний перехід від «МИ» до «ВОНИ», і які в ім’я розуму і толеранції виправдували національне ренегатство?». Навіть і легковірний, сліпий і глухий хохол нарешті збагнув велику, правічну правду, що боротьба за державне визволення України-це, насамперед, боротьба за визволення УКРАЇНЦЯ з його московської (та іншої) ДУХОВНОЇ неволі. «Ніколи не загине той народ, що збагнув причини своїх поразок», — сказав німецький державний муж М.фон ден Брук.
День розплати України з Московщиною значно наблизився.
Зовнішні вияви московського загарбництва (імперіалізму) пояснюють загарбництвом москвинів (царів та урядів). Несила подивитися глибше, побачити саме джерело московського загарбництва, побачити оті внутрішні сили, що породжують і живлять його. Тих сил є кілька.
Московщина потребувала грошей на зброю, бо сусідні держави росли культурно і економічно, отже і військово. Збільшувати податки уряд не міг, бо не залишалося вже нічого ще не оподаткованого, а старих податків не могли зібрати всіх. Залишалося грабувати сусідів. Московський народ за наказом свого царя радо йшов підбивати, поневолювати, визискувати, обкрадати сусідні народи. Замість працювати і віддавати панові доробок, надходила золота нагода самому стати паном, забирати все у підбитого народу. Щонайменше — бути підпанком, наглядачем, погоничем, жандармом на легкому хлібі десь у підбитій Україні, Кавказі, Азії. А в якому краї жити — москвинові байдуже. У кожному підбитому краї він почувається паном, бо має владу наказувати і право та силу грабувати.
Отже, московське загарбництво постало і живиться не з примхи чи жадоби самих московських царів, урядів, а також вдачею та світоглядом самого московського народу. «Что взято — то свято», — каже москвин. А взято самої землі чужої стократно більше, як мали своєї. Так московська держава мала у:
ХІІІ ст. — 216.000 кв.км
XIV ст. — 560.000 кв.км
XV ст. — 8.720.000 кв.км
XVIІ ст. — 14.392.000 кв.км
XVIIІ ст. — 17.080.000 кв.км
XIX ст. — 12.000.000 кв.км
XX ст. — 23.000.000 кв.км

Московщина загарбала: 1556 р. Татарську Орду, 1581–1645 — Сибір, 1709 — Україну, 1721 — Прибалтику і Фінляндію, 1739 — Східну Чорноморщину, 1783 — Крим, 1792 — Західну Чорноморщину, 1772–1792 — частину Польщі, 1813 — Грузію, 1815 — решту Польщі та Бесарабію, 1854 — Амурщину, 1865 — Туркестан, 1881 — Хіву, Бухару.
«За 234 роки (з 1228 р.) Московщина мала 160 війн зовнішніх і 90 домашніх. За 103 роки (1492–1595) Московщина воювала 50 років. Отже, в середньому один рік воювала, а один готувалася до наступної війни». Більшовицька Московщина воювала: 1917–1919 рр. Україну, 1920 р. — Польщу, 1921 р. — Казахстан і Грузію, 1922 р. — Туркменистан, Таджикистан і Україну (селянські повстання), 1929 р. — Китай, 1936 р. — Японію, 1939 р. — Фінляндію, Польщу, Румунію, 1941–1945 рр. — Німеччину, 1945 р. — Японію, 1956 р. — Мадярщину. Тепер у московському ярмі є 178 мільйонів люду (разом із сателітами). За переписом 1926 р. в СРСР було: москвинів 52%, а немосквинів — 48%. А за переписом 1939 р. було: москвинів 58%, а немосквинів 42%. Отже, москвинів збільшилося на 6%, а немосквинів зменшилося на 6%. Це за московською «статистикою».
Московське загарбництво почалося від заснування держави, коли Андрій Боголюбський сплюндрував 1169 р. Київ. Його син Юрій Суздальський не брав участі у бою під Калкою 1223 р. Він хотів, щоб татари побили київських князів, а сам, зберігши військо, став би найсильнішим з них і міг запанувати над усіма. Далі безперервно загарбували сусідні землі всі Івани, Петри, Катерини, Миколи, Ленін, Хрущов.
Міністр Катерини ІІ Платон Зубов склав список держав та династій, що їх має Московщина віддати Європі. У тому списку немає Швеції, Прусії, Польщі, Австрії, Данії, Туреччини. Де ж вони поділися? Відповідь на це дає його проект московської імперії. У тій імперії мало б бути шість столиць: Петербург, Москва, Астрахань, Відень, Костянтинопіль і Берлін. У кожній столиці — король, підлеглий московському імператоровіПонад сто років тому монархіст Ф. Тютчєв подав проект московського загарбницького месіанізму. Той проект: 1) відновлює Візантійську імперію, але столицю переносить із Царгорода до Петербурга; 2) об’єднує всі християнські церкви в одну православну. Замінімо монархічну термінологію на соціалістичну (Візантію — ІІІ Інтернаціоналом, православну церкву — комунізмом) і маємо докладну копію промов та писань радянських Тютчєвих. «Двадцяте століття належить нам, москвинам». Під час війни 1939–1945 рр. у Москві перебувало чимало емігрантів-комуністів із слов’янських земель, зайнятих німцями, Уряд СРСР створив з них т. зв. «Всеслов’янський З’їзд», створив 1943 р. в Югославії «Всеслов’янський комітет» з сербським комуністичним генералом М. Масларічем на чолі, повторив 1941— 1945 рр. «Слов’янський комітет» в Канаді, США, Франції, Англії, Південній Америці. Чому московські комуністи відновили старе монархічне т. зв. «слов’янофільство»? Бо всі москвини — монархісти і соціалісти — розуміють «слов’янофільство» і панславізм лише як панмосковізм. Знищивши 1775 р. оборонця України-Запорізьку Січ, Московщина розв’язала собі руки загарбувати українську землю, відібрала 1776 р. у 25 тисяч заможних козаків (як бачимо, почали розкуркулювати українців не соціалісти 1930 року, а монархісти 1776 року) землю і роздала москвинам. Тоді одержали: князь П. Вяземський 52 тисячі десятин, князь Г. Потьомкін — 42 тисячі, граф І. Сковронський — 39 тисяч, московські полковники — по 10 тисяч, офіцери — по 5 тисяч. Пізніше одержали ще: П. Вяземський — 200 тисяч, Г. Потьомкін — 150 тисяч, 8 генералів — по 3–6 тисяч, 18 офіцерів — по 2–4 тисячі. Потім сотні і тисячі москвинів одержували українську землю. Лише на обширі між Бугом і Дністром і лише за 10 років (1776–1786 рр.) Московщина загарбала 4,5 млн. десятин української земліТа Московщина загарбувала в Україні не лише землю. У правосвідомості москвина — від ХІІ ст. до сьогодні панує неписаний закон, за яким «имение» (земельний маєток) означає не лише землю, а й усе, що на тій землі стоїть, росте і живе, себто разом з худобою і людьми. Селян уважали невіддільною частиною «имения», тобто землі, на якій вони жили. Загарбані Московщиною українські землі не були «диким полем», як пишуть московські історики. Та земля була заселена українцями. Отже, вони автоматично стали кріпаками нових московських поміщиків. Із 100 тисяч вільних козацьких господарств лишилося 1752 р. лише 2959. Чорне море було однією з найголовніших основ могутності, добробуту і культури українського народу та держави. І цю основу Україна боронила тисячоліттями. Втрачаючи її, не раз знову повертала. Не допустити український народ до Чорного моря (а з нього і до Середземного і в океан) — було і є стратегічною метою всіх ворогів України. Німеччина ще перед А. Гітлером уклала план незалежного Криму під своєю зверхністю. По 1917 р. такі плани мала Туреччина. Кубанська Чорноморщина заселена нащадками запорожців, а московська «демократія» не лише не прилучила її до УРСР, а й заборонила школи, часописи, український театр на Кубанщині. Вона прилучила Крим до УРСР, але не тому, що поступилася тискові України, Московщина хоче мати свій тил в Україні, тому не дозволяє розвиватися в Криму українській культурі, хоч там українці становлять 40% населення.
На початку царствування Петро І хотів побудувати Петербург на Чорному морі, розпочав будувати на Азовському морі пристані і канал Волга-Дон. Та Карловецький мир 1699 р. примусив його будувати нову столицю на півночі.
Московський уряд відділив 1896 р. від Кубанщини вузеньку смугу Чорноморського узбережжя і зробив з неї окрему Чорноморську губернію, хоч кількості землі та людей там вистачало лише на кілька повітів. Причина? На узбережжі мали будувати зимові палаци московські царі та вельможі, заселити самі москвини, щоб не допустити нащадків запорожців, кубанців до Чорного моря. Монархічна Московщина намагалася відрізати Україні доступ у світ до моря, а більшовицька намагається відокремити Україну ще й від Західної Європи, вивозячи галичан на схід, а до Галичини — сотні тисяч москвинів.
До 1775 року існувала у Південній Україні незалежна республіка — Запорізька Січ з величезними обширами землі, мала своїх громадян: козаків, селян, міщан, незалежний уряд, вільне військо, власні закони. Ця запорізька республіка вела власну, незалежну зовнішню політику, мала послів у європейських державах, що фактично визнавали її незалежність, підписуючи з нею державні угоди та присилаючи послів. Це робила навіть і Польща, хоч офіційно вважала запорожців лише своїм допоміжним військом. Цю українську республіку не раз пробували знищити тодішні великодержави: Туреччина, Польща, москвини. Її передовий загін — Запорізький Лицарський Орден торував їй шляхи до Чорного моря. Отже, Московщина насамперед знищила той Орден і Республіку. Сильніше за Московщину Польща теж прагнула цього, але скінчила Хмельниччиною. Знаючи це, Московщина вжила поради китайського стратега і після Полтави почала зміцнювати свої залоги по всій Україні та оточувати Січову Республіку колоніями москвинів, німців, сербів. Найбільшою була Новосербія. Туреччина і Мадярщина гнобили слов’ян на Балканах, і ті шукали нових земель поселення. Гурт австрійських сербів на чолі з Іваном Хорватом просив московський уряд дозволу оселитися в Україні. Московщина дуже радо віддала їм землі Січової Республіки. За московським планом сербська колонія мала бути на взірець українського козацтва, себто серби могли обробляти землю, водночас охороняючи кордон від Туреччини, заснувати свій полк.
І. Хорват зобов’язався привести люду на два полки по 4 тисячі в кожному. Московський уряд платив усі видатки на переселення і облаштування, видавши 50 тисяч рублів, а також звільнив сербів від податків назавжди, навіть від мита в торгівлі з закордоном. Землю одержували задарма. Аби ще більше заохотити переселенців, московський уряд надав кожному, хто їх привів, військові звання з усіма правами, в тому числі і на кріпаків. Хто привіз 100 людей, одержував звання капітана, за 75 — поручника, за 50 — прапорщика і команду над своїми людьми. І. Хорват одразу став полковником і командувачем майбутніх сербських полків.
Крім подарованої української землі, грошової допомоги на облаштування московський уряд платив кожному сербському полкові 35 тисяч руб. за мирного часу і 155 тисяч руб. за воєнного щороку. Кожна піхотна сотня одержувала 175 квадратних кілометрів землі, кінна — аж 365 кмІ. Хорват переконав московський уряд, що зможе виконувати свої обов’язки, коли матиме людей для обробітку його землі. Уряд дозволив, але не українців, а привезених з Балкан. Тоді серби почали переманювати або викрадати українців з польських володінь і записували їх сербами чи джурами. Ті українці були кріпаками у поляків, а у сербів лише напівкріпаками, отже не втікали назад. Щоб обернути тих напівкріпаків на кріпаків, серби вимагали для себе від московського уряду дворянство. Уряд погодився. Задля порівняння можна пригадати, що московський уряд не визнавав дворянства навіть за старою, з діда-прадіда українською шляхтою, наданого їй грамотами польських королів. А володіти землею за московським законом мали право лише дворяни. З 200 тисяч української шляхти московський уряд визнав дворянами лише 750 осіб. Українці хапалися за зброю, але Москва прислала сербам 1 тисячу казанських татар, 1 тисячу донських козаків, астраханський полк і московський полк. Отже, 1800 сербів, які мали охороняти кордон від Туреччини, самих охороняло 3,5 тисячі московського війська. Це лише підлило олію до вогню. Заносилося на нову Хмельниччину, що винищила б упень і зайд, і московську владу в Україні. Командувач московським військом в Україні М. Муравйов побачив цю загрозу і послав до Петербурга звіт про всі шахрайства, злодійство, грабунки сербів на чолі з І. Хорватом. Уряд викликав І. Хорвата до Петербурга на допит. Той на досвіді з турецькими вельможами пізнав, що найбільше переконує азіатів: приїхав з хабарами, і сенат виправдав І. Хорвата і звільнив з посади М. Муравйова.
Продовження  в наступному номері.

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.