Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
недiля
17
вересня
Випуск
№ 1337 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Московство [Випуск № 1053]

Продовження.
Початок в минулому номері.
Їхні думки висловив Т. Зінківський 1890 року так: «Москвини виявляють свою «культуру», своє національне «Я» тим, що знущаються з народів, які попали у московські пазури. Наші дурні гадають, що знущається московський уряд, а не московський народ. Мовляв, якби московський народ мав змогу висловити свої думки, то він був би осудив таке дикунство. Це — неправда. Це — безпідставна омана. Заходи московського уряду винародовити підбиті народи цілковито згідні з поглядами самого московського народу, згідні з культурою московського народу і з його історією. Не треба забувати, що той державний уряд, який не випадково став ним вчора, а який народ має довгі сторіччя, — такий уряд є природним, логічним витвором культури того народу. Так і московський є природним твором культури московського народу. Я певний, що коли б у Московщині був парламентарський уряд, то московське суспільство, разом зі своєю літературою було б шовіністичне та імперіалістичне, як і теперішнє. Хіба ж те московське винародовлююче розперезання (вакханалія), що нищить культуру в Польщі, в Україні, у балтицьких народів і всюди під московською владою, були би можливі, якби вони не були згідні з бажанням московського суспільства, московського народу? Коли б московське суспільство залюбки і з власної волі не виконувало б урядові винародовлюючі заходи, то ті заходи були би МАРНІ. Без власнохітньої допомоги московського суспільства московський уряд не мав сили і можливості винародовлювати; всі міністерські накази лишилися би мертвими на папері. Ні, народ, що виплекав у себе деспотів, поводитиметься деспотично з кожним, хто мав нещастя упасти під його лапоть. Раб бо, одержавши владу, неухильно стає деспотом». Чому саме соціалісти, москволюби-драгоманівці захопили 1917 р. владу в Україні, а не українські самостійники? Українські соціалістичні партії мали у програмах соціалізацію всієї (а не лише панської) землі, отже й селянської. Вдача, світогляд українського селянина є наскрізь власницькі. «МОЯ земля» нашому селянинові свята, за неї він готовий на смертельний бій. Наші соціалісти висунули гасло: «Вся земля селянам» і одержали 98% селянських голосів. Селяни голосували за соціалістів, бо сподівалися, що «Вся земля селянам», — це у власність. Соціалісти ошукали селян, не сказавши, що соціалізація — це розвласнення, і селянської землі також. А УЦРада проголосила соціалізацію землі і почала її здійснювати. Тоді селянин почав сіяти лише стільки, щоби вистачило його родині, слушно сподіваючись, що УНР «соціалізує» і врожай. Водночас німці побачили, що УЦРада не дасть їм того продовольства, що зобов’язалася в мирній угоді. І розігнали УЦРаду, поставивши генерала Павла Скоропадського гетьманом України.
Практичні націоналісти німці розуміли, що, здобувши приязнь українців, одержать з України більше, ніж насильством, військовою силою, і наказали П. Скоропадському вести українську незалежну державницьку політику, без жодних федеративних потягів до Московщини. П. Скоропадський запропонував національно свідомим українцям (несоціалістам) створити уряд. Вони відмовилися. Чому? Бо П. Скоропадський незаконно, німецькою силою захопив владу, і вони не захотіли служити німецькій ляльці. Тоді П. Скоропадський запропонував створити уряд малоросам («русским малороссийского происхождения»). Хоч ті також уважали П. Скоропадського німецьким ставлеником і зрадником «России», проте прийняли посади міністрів в уряді Ф. Лизогуба, щоб так захопивши владу, почати відбудову імперії руками більших і менших скоропадських. Негайно закликали з Московщини своїх старих приятелів-москвинів, колишніх імперських міністрів, сенаторів, генералів тощо. Зголодніла московська сарана хмарою посунула в Україну. Одержавши державні посади, почали енергійно виполювати в Україні «мазепинский сепаратизм», творити свої московські товариства, установи, угруповання та свою московську збройну силу (у самому Києві було 1918 р. 30 тисяч московських офіцерів, згуртованих в озброєних дружинах), масово винищували все українське.
Великі і середні земельні власники (а вони переважно були неукраїнці) поспішали всіма способами надолужити втрачене від революції. Вони дерли з селян усе, що могли, хоч селяни їм нічим не завинили (наші селяни не грабували маєтків землевласників, село обирало Земельний Комітет, і він управляв маєтком, пильнував, щоб його не грабували), то москвини, зайнявши 1917 р. Україну, руйнували все. Поміщики криваво придушували спротив селянства, вибухали збройні заколоти. Саме тоді армії О. Колчака, А. Денікіна, В. Юденича воювали проти більшовиків. На запрошення московських соціалістів, усі московські зайди в Україні створили в Києві об’єднання московських партій включно з монархічними. Його метою було знищити зброєю «мазепинский сепаратизм» в Україні і створити в Києві проімперський уряд, що, спираючись на допомогу Англії, Франції, США, використовуючи багатства України і мобілізувавши українців до імперського війська, мав повалити «советскую» владу і відбудувати імперію в старих межах. План виробили московські соціалісти та демократи, схвалили і зобов’язали його виконувати всі інші московські партії, що, втікши з Московщини, перебували в Україні. Українське селянство на гіркому досвіді переконалося, що ні демократична українська держава (УНР), ні монархічна (Гетьманат) не здійснили найдорожчу його мрію — мати свій власний шмат землі. Селянство переконалося 1917–1918 рр., що українська державність –це безлад, брак краму, напівграбунок (реквізиції) і відкритий грабунок пшениці, худоби, несправедливість, навала чужинців (москвинів, німців), що грабує село і т. п. Селянин не міг бачити причин такої «державності». Московські ленінці пояснили йому ті причини дуже просто й зрозуміло: мовляв, причиною є ота українська державність, ота державна незалежність, самостійність. Так наші ліві і праві москволюби знищили в народі віру в корисність і потребу української самостійної держави. І з чотирьох мільйонів українців в імперському війську пішли боронити Україну лише кілька десятків тисяч.
Більші і менші винниченки, грушевські місяцями переконували українського вояка, що війська Україна не потребує, бо москвини наші брати і лише добра нам бажають. Коли ж ті самі винниченки, грушевські пізніше закликали селянина до українського війська, то він слушно пригадав їхні слова про північних братів, які «лише добра бажають Україні». Зрештою, український селянин не бачив глузду у тій українсько-московській війні 1919 р. Обидва ж бо брати Володимири: і Володимир Ленін, і Володимир Винниченко, обіцяли селянам ту саму соціалізацію землі. Пощо ж воювати?
Цілковито очманілі «современными огнями» наші соціалісти нищили українське військо після того, як московські соціалісти ВЖЕ показали свої загарбницькі, імперські пазурі та зуби, коли вже винищили десятки тисяч не поміщиків, а українських селян та робітників, а також і самих українських соціалістів. Нашим соціалістам увижався в кожному енергійному, здібному українському офіцерові український Наполеон. По розвалу імперії багато українців, професійних офіцерів (чимало з освітою військової академії і Генерального Штабу) зголосилися до українського війська. Соціалістичний уряд УНР їх не приймав, уважаючи їх за ворогів «трудового народу».
В. Ленін добре знав, що все московське професійне офіцерство монархічне. Проте сам закликав їх до свого війська, і вони відбудували нову московську (радянську) армію, командували нею і розбили українську, де часто полками командували непрофесійні молодші старшини. Жахаючись тіні можливого українського Наполеона, соціалістичний уряд УНР нищив кожного, хто видавався йому небезпечним. Знищив полковника Петра Болбочана та Володимира Оскілка. Обидва знали, що соціалістична пропаганда руйнує боєздатність вояків і тому не допускали її до своїх полків. Їхні полки були тоді найбоєздатнішими. П. Болбочан кілька місяців відбивав наступи вдесятеро сильніших московських частин. Коли москвини пробували вчинити повстання в тилу його корпусу на Харківщині, щоб тим допомогти московському наступові, П. Болбочан розстріляв провідників повстання. Голова Директорії В. Винниченко вимагав розстріляти за це П. Болбочана. Така вимога називається всіма мовами «державна зрада», і за неї належало розстріляти В. Винниченка, а розстріляли потай П. Болбочана. Таємно, бо навіть соціалістичний суд не міг знайти законної причини до розстрілу. Своєчасно попереджений В. Оскілок встиг утекти. Пізніше В. Винниченко та М. Грушевський зрадили Україну, її державність уже цілковито відкрито. Коли війна з Московщиною опинилася у вкрай критичному стані, що вимагав величезних зусиль кожного українця, а провідників і поготів, М. Грушевський і В. Винниченко втекли за кордон. А там обидва намовляли (по війні) українських емігрантів повертатися в Україну під «радянську» владу, поясняючи, що та війна була великою українською помилкоюУ наших історичних працях не висвітлюється повністю той історичний факт, що московське ярмо накладали четвертинські, барабаші, яворські, безбородьки, юзефовичі, драгоманови, винниченки, скоропадські, скрипники, чубарі, любченки, кириченки, шелести, скаби, бажани, тичини і… сотні тисяч їх. Трагедія України в тому, що навіть і тепер ПІСЛЯ того, як московська «демократія» скинула з себе червоний бабусин очіпок і показала всьому світові свої хижацькі, загарбницькі ікла, знаходиться чимало українських істориків, публіцистів, письменників і політиків, які закохані (за виразом В. Винниченка) у московський «добрий, миролюбний, невинний» народ і в його «демократичну» інтелігенцію. Свідомі і несвідомі свого яничарства, закликають українців іти шляхом фактично тим самим, яким йшли галагани, драгоманови, винниченки, скрипники, шелести, короленки, тичини.
Московщина поховала своїх убитих 1709 року під Полтавою в одній великій ямі. Пізніше на ній насипано високу могилу з великим кам’яним хрестом. Напис під ним повідомляє, що видатки за все заплатив М. Судієнко. Ніхто його до цього не примушував. У тій могилі поховано самих москвинів. Українців же, що билися на московському боці проти Мазепи, поховано в іншому місці. Ніякий судієнко не насипав там могили, не поставив бодай дерев’яного хреста. Поховання шведів та українців, що билися з москвинами, навмисне розкидано по всьому полі, і те поле Московщина наказала зорати, щоб ніхто не знав, де їхні могили.
За Єлизавети, коли імперським головнокомандувачем був Олекса Розумовський, а його брат Кирило — гетьманом України, Московщина ув’язнила і закатувала київського митрополита Варлаама Вонятовича за те, що він опирався московщенню української церкви. Чи обидва брати, що одержали графські титули та величезні маєтки в Україні, боронили українського митрополита?
За Катерини ІІ, коли імперським канцлером був О. Безбородько, Московщина замурувала живим у Ревельській фортеці митрополита Арсенія Мацієвича за осудження нищення Московщиною українського шкільництва. Чи О. Безбородько одержав титул «светлейшего князя» і величезні маєтки в Україні за те, що боронив митрополита?
Міністр УНР соціаліст Микола Порш повідомляв 1917 року В. Леніну телеграфом (таємним кодом) про все, що робив чи планував уряд УНР. Він же здемобілізував українське військо ПІСЛЯ того, як В. Ленін наказав мобілізувати московське.
Голова Директорії УНР В. Винниченко не дозволив 1917 р. приїхати в Україну з-за кордону українському патріотові М. Степанківському, але дозволив багатьом московським утікачам. Приїхавши до Києва, вони руйнували УНР.
Українські міністри Василь Панайко, Степан Томашівський та Осип Назарук всіма своїми силами підштовхували 1919 р. президента Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) до союзу з московським монархічним, шовіністичним генералом А. Денікіним, що тоді воював з УНР.
Один з провідників українських соціалістів Іван Личко писав: «Боронь Боже нести в народ кличі українського націоналізму. Це бо спричинить братовбивство, перешкодить культурному поступові». Українські емігранти в Англії видали книжку про голод в Україні та винищення українців 1933 р. «Найбільший злочин Кремля». Редагував її московський розвідник, українець М. Вербицький, що втік потім (1959 року) до СРСР.
Український політичний емігрант писав: «Хоч Кубанщина і заселена українцями, одначе зачисляти її до України не можна, нема підстав». Українські переселенці поставили у Вашингтоні пам’ятник Т. Шевченкові. З цього приводу 34 визначних письменників та митців УРСР написали до них листа. В тому листі вони писали: «Уряд СРСР вирішив спорудити в столиці нашої батьківщини Москві пам’ятник Т. Шевченкові». Підписали той лист: М. Рильський, П. Тичина, О. Корнійчук, М. Бажан, О. Гончар, Ю. Смолич, М. Стельмах, В. Сосюра, А. Малишко, Л. Дмитерко, П. Козланюк, Г. Юра, Н. Ужвій, П. Вірський, Б. Антоненко-Давидович, Б. Гмиря, М. Гожий, Є. Кирилюк, В. Івченко, Д. Павличко, Д. Гнатюк, Л. Костенко та інші. Переляк і покора «рабів отєчєства чужого» так знахабнили Московщину, що вона наказала їм написати навіть у листі до емігрантів, що Московщина є їхньою батьківщиною.
В «Історії української літератури» «Українські» письменники т. зв. СРСР — це витвір довгорічного жорстокого добору, що виплекав кар’єристів без жодних моральних засад на зразок О. Корнійчука чи Л. Дмитерка. Старші ж, як М. Рильський чи П. Тичина, увійдуть в історію класичними прикладами того, як «биття визначає свідомість». Виховання молодших поколінь письменників наскрізь московське національне, хоч марксистська фразеологія ввійшла в їхню кров. Марксистське буквоїдство виховало їх на малоінтелігентних, не здатних думати власним розумом людей. Жорстоке, цинічно фальшиве життя СРСР зробило їх брехунами, але й виплекало житейський цинічний розум. Вони не вірять жодним найщирішим і найгарнішим словам. Техніку «примазуватися» до переможців вони опанували досконало. В цій останній властивості криється дуже велика небезпека українській, відродженій по розвалі СРСР, державності. Бо ж і після розпаду СРСР на самостійні національні держави не припиниться боротьба за реставрацію московської імперії. Не припиниться, бо світовій мафії незалежна, багата, християнська Україна стоїть поперек дороги до панування над світом. А за кожної поразки чи програшу України такі люди легко перейдуть на бік переможців — ворогів України.
По останній війні Московщина не просто московщить українську мову, а з запеклою люттю її нищить уже не криючись. В. Ленін учив московщити, нищити немосковські скарби завжди руками немосквинів, щоб ганьба не падала на Московщину. Отже, мусив секретар ЦК КПУ С. Червоненко писати: «Питання про те, якою мовою навчатимуться діти в школах, визначатимуть самі батьки і учні. А щороку збільшується намагання молоді вивчати московську мову, бо вона є могутнім засобом міжнаціонального єднання і сприймання світової культури. Внаслідок цього поширюється в УРСР мережа шкіл з московською мовою навчання, а також забезпечується вища якість навчання московської мови у школах з українською мовою викладання. Все це робиться тому, що український народ на власному досвіді переконався, що щастя і світле майбутнє є перш за все у дружбі з московським народом. Московський народ своїми ділами завоював загальну пошану і палку любов усіх народів СРСР. Московський народ є тією силою, що цементує єдність СРСР. Московський народ подає нам зразок, приклад беззастережної боротьби за свободу і щастя народів СРСР». «Міністр» освіти УРСР Іван Білодід писав 1963 р., що московська мова є і мусить бути другою рідною мовою кожного українця. А інший радів: «Тепер, слухаючи на вулицях Львова московську мову, ми з гордістю пригадуємо, що ця мова відкриває нам доступ до творів великого народу, який дав світові найбільшого генія всіх часів — В. Леніна». В урядах усіх держав вирішальну владу мають три міністри: військовий, внутрішніх справ (поліція) та скарбник. УРСР не має ні власного війська, ні власної скарбниці, а поліція (НКВД) підпорядкована безпосередньо імперському урядові. Вся влада в УРСР фактично перебуває в руках призначеного Москвою губернатора, що маскується скромною личиною «Першого секретаря ЦК КПУ», та в руках його підручного міністра жандармерії (начальника НКВД). Решта «міністрів» т. зв. УРСР — це звичайні імперські урядовці, що їх фактично призначає та скидає імперський уряд. Такими «міністрами» УРСР були 1959 року: Н. Кальченко, М. Гречуха, О. Кириченко, Г. Бутенко, П. Розенко, Л. Паламарчук, М. Бабійчук, І. Білодід, Бабич, Горбусь, Онищенко, А. Костенко. А міністрами (без лапок) були: внутрішніх справ М. Бровкін, фінансів С. Щетінін, поліції (НКВД) Н. Маркін, контролю Стоянцев.
«Правда» мимоволі сказала правду: «Не боїмося жодного ворога доти, доки є дружба народів СРСР». Але навіть на безпечній чужині московський духовий раб пише: «Утотожнення більшовизму з московським народом уважаємо: або продуктом шовіністичного засліплення, або маневром на відвернення уваги від головного ворога — більшовиків». Московський божок і націоналіст (в інтернаціональній личині) писав, що перекинчики (ренегати) завжди були більшими і підлішими шовіністами нації, якій продалися, ніж чистокровні люди тої націїЧи Шевченкова покритка часом не є символом української інтелігенції ХІХ ст.? Так, проте лише почасти, бо Катеринин зводник кинув її напризволяще. Українську ж зведену Московщиною інтелігенцію Московщина не покинула, а запрягла до свого імперського воза. І нема де правди діти — малорос конав з перенапруги, а щиро тягнув того воза під «развесьолую камаринскую» москвина на возі.
Москвини мають підстави глузувати з хохлів. І вони глузують: «Ви, українці, кажете, що ми, москвини, — дикуни, нездари, які не мають ні на макове зернятко творчого духу, а знають лише руйнувати. Кажете, що ми нічогісінько не створили, не збудували за всю нашу історію. Ну, а величезна — на одній шостій планети — московська (підкреслюємо «московська», а не російська) імперія це що? Чи вона виросла з маленького, бідненького Суздальского князівства сама собою, як дуб з жолудя? Кажете, що не ми, москвини, а немосквини, насамперед українці, її розбудували. Так, це правда. Але ви, українці, соромитеся відповісти на ганебне для вас запитання: ЧОМУ ж ті немосквини — отже і ви — її розбудовували? Скажіть: чому? Чому розбудовували нашу, а не свою? Отже, Україна була і є значно культурнішою, сильнішою фізично і духово за Московщину, як ви ж самі запевняєте. А ви не те що свою київську імперію, але навіть і своє старезне, славне на ввесь світ національне ім’я «Русь» не оборонили від нас, москвинів. Викручуєтесь сіном, мовляв, Україна була ослаблена нападами ворожих сусідів: татар і поляків. Дитина глузує з такого вашого викручування, бо знає, що ті самі татари та поляки Московщини не ослабили, хоч пробували не раз.
Продовження  в наступному номері.

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.