Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
понеділок
16
жовтня
Випуск
№ 1341 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Інші статті випуска

Партнери

За Україну!

Ілюзія бунту [Випуск № 1048]

Паркан упав на подив легко. Безвільне обвалення потужної на око конструкції лише посилило відчуття якоїсь оперетковості того, що відбувалося. Трохи згодом, коли метушня вщухла, я не втримався від спокуси, підійшов до поваленої перешкоди, помацав. Ні, не картонна декорація, добротний, надійний метал. І бунтівники були справжніми, і емоції, що повнили їх через край, видавалися цілком щирими. І гримаса на обличчі хирлявого міліціонера (якого трохи потоптали, кинувшись у пролом, розпалені протестанти) не скидалася на акторську гру. Змішане почуття болю і страху надто явно читалося в розширених зіницях розгубленого охоронця порядку.
Однак чому тоді чимало з моїх колег, які опинилися вранці першого листопада біля Верховної Ради, мимохіть почувалися зануреними в атмосферу театральності чи, радше, балаганів. Тим, хто пам’ятав не тільки Майдан і «Повстань, Україно!», а й сутичку на Банковій дев’ятого березня 2001-го і побоїще біля Святої Софії 18 липня 1995-го, те, що відбувалося, нагадувало невибагливий комікс за мотивами величавої класики. «Слухай, це тільки мені здалося, чи міліція справді допомагала атакуючим розхитувати паркан?» — поділився сумнівами колега по цеху.
От начебто все справжнє. Спотворені гнівом обличчя ображених чорнобильців. Ритуально-натхненні «Ганьба!» і «Геть!». Кам’яні обличчя «беркутів», які підпирали броньованими спинами обитель законотворчості. Перелякані погляди народних обранців, котрі обережно визирали з-за казенних шторок Ради. Але погляд мимоволі шукав невидимого усміхненого режисера, який приводить у рух масовку, контролює репліки, стежить за строгою черговістю мізансцен.
Реальним виглядав тільки збезчещений паркан. Він слугував зримим, відчутним, грубим символом майбутніх потрясінь. Його беззахисність була такою привабливою, його вразливість була такою манливою...
У четвер був новий штурм і нова перемога демократії над злощасним парканом. Явно не остання. Вже в обід вівторка навколополітична тусовка жваво обговорювала чутки про замовний характер акції. «Льовочкін чи Клюєв? Ні, напевно, все ж таки Клюєв. Закон про скасування пільг компрометує Азарова, а він головний кандидат у наступники...» — «А я думаю, що Льовочкін. Йому необхідна компрометація опозиції, потрібні провокації як привід для нових репресій. Сьогодні паркан знесли, завтра менту перепаде. І пішло-поїхало...» — «А що, Клюєву провокації не потрібні?»
Досвідчені споглядальники ретельно аналізують деталі. Чи випадково серед підбурювачів виявилися депутати зі специфічною репутацією? Чому, коли необхідно було стримувати натовп (не такий великий, до речі), роль хвилеріза відвели підозріло ріденькому шерегу «строковиків»? Чому ЗМОП з’явився в необхідній кількості в потрібному місці, коли протестанти вже вгамувалися? В чому причина дивної миролюбності начебто заведеного натовпу?
Це — загадки для тих, хто претендує на причетність або втаємниченість. А мільйони невтаємничених і неспівпричетних у вівторок із задоволенням подивилися телесюжет про коротку, але яскраву сутичку. У четвер — ще один. І якщо не тисячі, то вже сотні напевне відчували сильне бажання завалити паркан. Можливо, не тільки біля Ради. Можливо, не тільки паркан.
Не вельми забиваючи собі голови роздумами про роль Льовочкіна і плани Клюєва. І не знаючи, що побачене ними певною мірою є віртуальним.
Негативна енергія накопичується в серцях, душах і мізках. Накопичуваною злістю дихають переповнені вагони метро. Злість мстиво визирає з-під холодних цифр соцопитувань. Вона ковзає роздратованим поглядом по моніторах корпоративних комп’ютерів і куплених у кредит телевізорів. Її підживлюють істеричні одкровення несамовитої дружини чиновника-клептомана і просторікування пещених нероб, одноклітинних «світських левиць» і зманіжених «професійних тусівників». Чванливі погляди обвішаних «брюликами» подруг ледачих небожителів та полум’яних борців з режимом і ситі фізіономії хамовитих мажорів, які насолоджуються своєю безкарністю. Мальовничі краєвиди Межигір’я і убогість власного побуту. Її підігрівають телерозповіді про єгипетські, туніські або лівійські події.
Повішений син прокурора, втоплена суддя, вбитий міліціонер, спалений будинок мера, особняки знаті, які скуштували «коктейлю Молотова». Цю похмуру хроніку намагатимуться розфарбувати детальними розповідями відповідальних осіб про бандитські розбірки, нещасні випадки, суїциди й необережне поводження з вогнем. Та навіть якщо це й так, то чимало глядачів, читачів і слухачів візьмуть не офіційну версію, а ту, в яку захочуть повірити.
Точніше, в ту, в яку їх змусить повірити злість. Яка заповнює серця і вимагає виходу через руки.
Влада, яка вирішила зіграти в піддавки з протестним електоратом, схоже, надто високої думки про свою фізичну форму. Не впевнений, що там усі так добре вміють бігати. Або вона, влада, так упевнена у своїй спроможності контролювати ситуацію.
Привід так думати вона має. Виявилося, що не так складно спрямувати в потрібне русло щире невдоволення певних протестних груп. Виявилося, що не так складно управляти деякими свіжоспеченими ватажками. Котрі коливання в межах соціологічної похибки помилково сприймають за хвилі народного гніву, здатні винести їх на вершину влади. Які шарпаються між бажанням зробити кар’єру на демонстративній непідкупності і прагненням зробити гроші на кулуарній продажності.
Їм здається, що так легко відвести удар від одних, підставивши інших. І от уже частина слухняних «робесп’єрів» вимагає розігнати «продажну Раду», але відкидає вимогу відставки Януковича — «ми ж його обирали». А парламент — ні? І що, хіба закони, які викликають невдоволення (справедливе й удаване), пишуться у вищому законодавчому органі? І якщо «замок під куполом» колись поверне собі статус храму законотворчості, то, по справедливості, його має прикрасити фігура «Чечетова Мілоського». Як символ безповоротного відторгнення нинішньої системи розробки та ухвалення нормативних актів.
Їх тішить кричуща безпорадність офіційної опозиції, розгубленої і дріб’язкової, загрузлої у чварах, заблукалої в компромісах, захопленої невтомним складанням нескінченних і непотрібних передвиборних списків. Не спроможної виробити адекватний план дій, опозиції, котра виправдовує своє неробство «очікуванням прояснення ситуації з Юлею» — це незграбне, безпорадне формулювання доводилося чути десятки разів.
Їм здається, що завжди можна буде, як кажуть футболісти, «зіграти по рахунку» — відпустити повіддя, за вуздечку, прикластися нагайкою. Що нехитрого арсеналу — грошових знаків і автозаків достатньо для управління країною.
Але країна велика і різна.
Для того, щоб бути в ній упевненим, потрібно для неї щось робити. Доки російські самодержці опановують комбайни, наші, за дідівським звичаєм, косять. У державі — невтомна косовиця грошей і лінивий закіс під реформи. Хтось із дрібних регіоналів на одному з телеканалів «підігнав» під реформи відкриття двох стадіонів і концерт Шакіри.
Але не всі громадяни — уболівальники й не всі меломани — шанувальники колумбійської діви. Хтось любить ритми жорсткіші.
Якщо раптом підуть танцювати губернії, буде пізно. Це революції відбуваються в столицях, а бунти починаються у провінції. І бунтам не будуть потрібні ватажки у звичному для чинної влади та нинішньої опозиції розумінні. Бунтарям не потрібні будуть бляклі гасла. Невинність Тимошенко чи здоров’я Луценка хвилюватимуть їх не більше, ніж амбіції Клюєва чи підступи Льовочкіна. Що він Гекубі, що йому Гекуба, як казав свого часу стриманий опозиціонер Гамлет. І він же зауважував з іншого приводу — «тут магніт більш притягальний». Київ — далеко, Янукович — високо, а місцеві сатрапи, провінційні хабарники, продажні судді — ось вони, за парканом. А що коли хтось, надивившись по телевізору, як падають столичні паркани, не довго думаючи захоче піти й відновити справедливість в окремо взятому випадку або забрати чуже, вважаючи, що повертає своє. А що коли приклад виявиться заразливим. А що коли вогник гніву перекинеться далі?
Хто відповідатиме? І хто стане на захист мирного спокою громадян? Вартові порядку? Нездатні, що частково підтвердили і вереснева сутичка з «афганцями», і одеська стрілянина. Не захочуть. Заради чого? Во ім’я кого?
Це тільки здається, що призначений ворог обов’язково стає мішенню, а створення ілюзії бунту вгамовує спрагу бунту справжнього. Владу заколисали нонконформісти-теоретики і призначені борці. Лощені балакуни, платні провокатори, інтелігентні ідеалісти. Останні — особливо. Рево¬люційна романтика вабить естетів, які прагнуть слави, шукають ефектності, але розраховують при цьому на прості рішення. Захоп¬лення процесом відвертає увагу від кінцевої мети Зібралися — пошуміли, клаксонами погуділи, речовки покричали, трансформаторні будки, грошові банкноти і бавовняні футболки викличними фразами розписали. Уже і втомилися валяти дурня, а дурень усе не валиться. Це ж треба!
У «Фейсбуці» вибирають моральних авторитетів і народних трибунів тільки для користувачів «Фейсбуку». Інші цих «трибунних авторитетів» і «авторитетних трибунів» найчастіше не знають ні в обличчя, ні на прізвища. А рушійною силою можливого (але, на щастя, поки, що не неминучого) бунту будуть, швидше за все, не просунуті хлопчики й стильні дівчатка, а похмурі й сірі, без зеленого уявлення про існування багатого слова «флешмоб». Їх влада до уваги не бере, бо вони, на сум СБУ, у соціальних мережах, як правило, не реєструються.
Часто згадую похмурого чоловічка, котрий підвозив мене від Кабміну на роботу. Своє життєве кредо він сформулював стисло й досить нудним голосом. «На вибори не ходжу, ток-шоу не дивлюся, на мітинги плював. Коли цих почнуть вішати, прийду, візьму участь». Є така категорія людей, яких слухаєш і розумієш — не жартують, що б не казали. Впевнений, таких не більшість. Але підозрюю, що багато.
Яких теж, справді, дістали. Але які не витрачають сили на графіті. Вони їх, сили, збирають.
Довгий і болісний період розчарувань прорідив лави тих, хто вірить у богообраність вождів. І примножив кількість тих, хто політикам і в політиків не вірить зовсім. І те, і інше — помилка. Але коли помилку усвідомлять, може бути запізно.
Те, що нігілістичні настрої зростають, має лякати тих, кому майбутнє країни не байдуже. І у владі, і в опозиції тим більше. Є надія, що там усе-таки трохи більше порядних, совісних і відповідальних.
Погано, що опозиція не впливає на те, що відбувається в країні. Кепсько, що в опозиції немає єдності. Що вона не здатна спільно розробити навіть проект виборчого закону.
Та суща біда в тому, що дистанція між народом і тими, хто вважає себе виразником його інтересів, збільшується з кожним днем. Непомітно для останніх, і занадто помітно для перших. І поки пастирі готують революцію, паства готується до бунту.
Сергій Рахманін "Дзеркало тижня. Україна"

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.