Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
п'ятниця
22
вересня
Випуск
№ 1338 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Московство [Випуск № 1047]

Продовження.
Початок в минулому номері.

Самі москвини визнають: «Всю московську державність і культуру, від Рюрика починаючи, творили немосквини. Вся наша московська історія — це ж суцільне «закликання варягів». А ми, москвини, знаємо лише руйнувати». Натомість москвини роздмухують міфи про своїх видатних історичних осіб. Всіма засобами і способами. Як от про «геніальність» В. Леніна. Мовляв, він був творець нових ідей, нового ладу, нового життя. Ставлять В. Леніна вище навіть за К. Маркса. Навіть історію поділили на дві доби: доленінську і поленінську, дожовтневу і пожовтневу (до 1917 року поділяли на допетровську і післяпетровську). Його глорифікацію зробили такою гучною, що навіть немосквини повірили в «геніальність» літературного плагіатора. Навіть побіжний перегляд писань В. Леніна доводить, що його власних ідей там менше, ніж запозичених. Тема «В. Ленін — плагіатор» важить на цілу дисертацію. Про рівень культурності В. Леніна свідчить його власна жінка: роман М. Чернишевського — досить примітивний, вузькоглядний — В. Ленін уважав за шедевр світової літератури з такими глибокими думками, що їм, мовляв, не дорівнюють думки світових філософів. Духовними предками В. Леніна були не лише П. Ткачов, С. Нєчаєв, М. Чернишевський, М. Бакунін та інші революціонери, а й Іван ІV, Петро І, Катерина ІІ, Микола І, О. Аракчєєв, Г. Потьомкін, А. Хомяков, Ф. Тютчев, М. Катков і т. п. Від них В. Ленін успадкував духовний, ідеологічний і політичний капітал московства. І слід визнати, що добре ним розпорядився, приніс Московщині великі дивіденди. Лише навербовані ним мільйони московських патріотів-немосквинів у всьому світі дали Московщині більше, ніж її золото.
Можливо, як ні в чому іншому, нездатність москвинів виявляється в народному господарстві. Держплан у Москві і його відділення в республіках, наприклад, складають календар польових робіт. Визначають, скільки і яких культур сіяти, як і коли орати, жати, молотити. Визначають те кожному найменшому колгоспові. Визначають навіть, скільки має вродити. Колгосп усі роботи мусить починати і кінчати за «графіком», тобто у визначені дні. Наче не існує дощових днів, посух, граду, буревію. Не вродить заплановане, відбирають у колгоспників усе до останньої зернини, засуджуючи їх на голодну смерть, як було 1921, 1933, 1946, 1956, 1963 років у великих розмірах, а в менших відбувається щороку. Як пророкував Салтиков-Щедрін сто років тому: «Там, де були веселі села та лани пшениці, залишився самий «порядок». Чим більше того «порядку», тим більше безладдя. «Почалася сівба, а на поле не вивезли й половини запланованих добрив. Треба сіяти, а насіння нема, бо в осінніх звітах зазначено, що є насіння, а навесні виявилося, що воно зогнило. Треба везти на поле гній, треба орати, сіяти, треба жати, а сівалки, жниварки, комбайни, трактори стоять розібрані в майстернях, чекаючи ремонту, бо запчастин не прислали. А вже відремонтовані стоять у полі нерухомі, бо знову поламалися. В одній лише Полтавській області стоять понад тисячу невідремонтованих тракторів». Український народ займається землеробством щонайменше 5 тисяч років. Московський — від ІХ ст., коли прийшли українські цивілізатори з Києва. Українці користувалися плугом ще до ІХ ст. Московський уряд посадив у XVIII ст. на Харківщині кілька сіл москвинів. Вони дряпали землю сохою ще й у ХХ ст. Газети СРСР пишуть, що в самій лише РРФСР стоять 400 тисяч непридатних до роботи сільськогосподарських машин.
Мільйони селян у СРСР марнують мільярди робочих днів через безладдя керівництва. До 1917 р. продуктивність селянської праці становила 32 кг зерна за один робочий день. У СРСР, у механізованих колгоспах, 12 кг, тобто на 266% менша, хоч колгоспники працюють на 80% довше, ніж працювали до 1917 р.
Держплан визнав найкращим травопільний спосіб проф. В. Вільямса. Проф. Д. Прянішніков критикував травопілля, науково довівши, що просапний спосіб подвоїв врожаї в Європі. В. Вільямс був членом КПРС, а Д. Прянішніков — безпартійний. Д. Прянішнікова усунули з посади. Уряд у 1930-і роки винищив фахівців, які поділяли погляди Д. Прянішнікова. Врешті зменшення виробництва зерна, м’яса, молока, яєць тощо нарешті примусило уряд СРСР визнати просапний спосіб.
М. Хрущов наказав 1954 року зорати мільйони гектарів цілинних земель, не турбуючись тим, чи це можливо. Наказ мовчки виконували. Плугів не вистачало, орали дуже мілко навіть яловий пісок. Забракло добрив, жниварок, транспорту. Наслідок — зібрали лише 30% від запланованого. Так 572 казахстанських радгоспів утратили 1962 року 250 млн. рублів. Ще більша біда прийшла, коли буревії змели орний шар. Одне слово, спланували так, як писав сто років тому Салтиков-Щедрін. Знавці попереджали, що в Казахстані не можна стільки орати, бо вітер змете зорану землю. Їх не слухали. Зорали навіть пасовища та сіножаті, і лише в одній області (Павлодарській) згинуло 1962 року з голоду: 18 тисяч худоби і 32 тисячі овець, а 1963 року ще 26 тисяч худоби і 102 тисячі овець. Перший секретар КП Казахстану М. Беляєв пояснював на пленумі ЦК КПРС у грудні 1959 р. неврожаї в Казахстані тим, що прислані поселенці тікають, бо немає тут житла, води, харчів, бракує добрив, транспорту, а до елеваторів везти далеко. Розлючений Хрущов кричав: «Ні, врожай був добрий, але половину зораної землі не засіяли. Під снігом лишили на корені 1618 тисяч га, бо 18 тисяч тракторів стояли несправні. На жнивах простоювали 32 тисячі комбайнів, 21 тисяча вантажних автомашин, 11 тисяч жниварок, а місцева влада нічого не зробила, щоб не допустити цього». Московщина визнала, що невигідно сіяти зернові в Казахстані навіть за урожайних років, бо 80% землі тут так засмічені вівсюгом та осотом, що не повертається насіння. Порівняно з 1913 р. в СРСР 1954 року виробництво продуктів землеробства збільшилося лише на 15%, тобто на 0,4% річноХоча війна 1914–1917 рр., а потім московсько-українська, пізніший безоглядний грабунок москвинами забрали мільйони голів худоби в Україні, проте ще в 1928 р. порівняно до 1913 р. збільшилося її поголів’я в Україні на 14,4%: корів — на 15,3%, свиней — на 20,4%, овець — на 19%. Перераховуючи за умовним мірилом, всього поголів’я в СРСР 1955 р. на 9,3 мільйона голів стало МЕНШЕ, ніж 1928 р. Самих лише корів — на 28,4%. Навіть за два роки — від 1960 до 1962 рр. зменшилося виробництво зерна на 18%, м’яса — на 27%, картоплі — на 50%. Планувалося збільшити у 3-ій п’ятирічці сільськогосподарської продукції на 10,4% щороку, а збільшилося 1938–1940 рр. На 2,3%. У 5-ій п’ятирічці планували збільшувати на 12% щороку, а збільшилося на 1,5%. У 6-ій п’ятирічці (1956–1960 рр.) ЦК КПРС наказав досягнути збільшення на 70%, а 1963 р. купив за кордоном 14,5 мільйона тонн зерна.
Секретар ЦК КПРС Л. Брежнєв на пленумі ЦК 26 березня 1965 р. говорив: «За останні роки наші плани піднести сільське господарство не виконано. За планом сільське виробництво мало збільшитися за 1959–1965 рр. на 70%, а фактично збільшилося на 10%. За ці ж роки приріст худоби зменшився удвічі порівняно з попередніми роками. Приріст свиней, курей зменшився більше як удвічі. Не вистачає дуже багато сільськогосподарської техніки. Жнива розтягуються на 30–40 днів. Майстерні ремонтують лише 60% машин, а 13 тисяч колгоспів не мають майстерень. Села споживають лише 2% електроенергії. У багатьох колгоспах колгоспники не мають ніякого голосу в розв’язанні колгоспних справ. Їм не виплачують повністю їхнього заробітку. Колгоспи одержують за свою продукцію ціну, яка не повертає навіть витрат». До 1917 р. у московській імперії було мало сільськогосподарської техніки і мінеральних добрив, а збирали з 1 га по 16,4 цнт. зерна, 152 цнт. картоплі. А в 1959 р. зібрали: по 18,4 цнт. зерна, по 180 цнт. картоплі. У Німеччині для порівняння: по 52,8 цнт. зерна, по 450 цнт. картоплі. ЦК КПРС ухвалив збільшити виробництво мінеральних добрив у п’ять разів і задля того побудував кілька великих підприємств, устаткування для яких закупив за золото в Англії. І що ж: «Гори штучних добрив марнуються на станціях». Переконавшись, що ніякими соціалістичними способами (розстрілами, голодомором, каторгою тощо) не збільшити сільськогосподарського виробництва, уряд СРСР вдався до капіталістичного способу — матеріального заохочення. Але кого? Колгоспників? Ні. Наглядачів. Партія послала до колгоспів УРСР тисячі твердих московських комуністів. А матеріальна спонука для колгоспників в Україні полягала в тому, що московський уряд: 1) зменшив їхній присадибний городець з 0,25 га до 0,15 га; 2) відібрав від українських колгоспників їхню худобу; 3) збільшив українським колгоспникам обов’язкову кількість трудоднів до 300 щороку. Ці присадибні городці взагалі стали сіллю в московських очах. Вони ж бо становлять лише 2,5% (6 млн. га) усієї орної землі, а дали, наприклад, 1960 р. 70% усієї картоплі, 64% усіх овочів. На тих городцях утримувалось 43% (16 млн.) усіх корів, 23% (16 млн.) свиней, 24% (35 млн.) овець та кіз. Ця приватницька худоба давала 1960 р. 76% молока на базарах, 22% усієї вовни. Справедливість вимагає зазначити, що одного виробу ніколи в історії не забракло і не бракує в московській державі. Це — горілка. До 1917 р. горілку продавали лише в певних місцях і ніколи — неповнолітнім та п’яним. В СРСР горілку можна купити в кожній крамниці, харчевні, на залізничій станції. В харчевнях часто немає що поїсти, але горілки ніколи не бракувало. Її продають усім. Навіть у школах п’ють. «55% учнів пиячать». Деякі приклади безголів’я і нездарності в промисловості. Держплан запроектував закінчити 1958 року будівництво 40 хімічних підприємств в Україні. Закінчили лише 22, на інших лежить проти неба та іржавіє дорога закордонна техніка. Нікопольському заводу запланували два мільйони гусениць до тракторів. Ливарня, де мало б це виготовлятися … не була ще побудована. Дніпродзержинському заводові належало виробити 100 тисяч керм до тракторів. Той завод тоді існував лише … на папері у Держплані. Запаморочені своєю уявною величчю, москвини будували все в «грандіозному масштабі», скажімо величезні гусеничні трактори 30 років. Аж коли землеробство від них занепало, почали будувати менші трактори на колесах.
Все постачання зосереджено в Москві. Підприємство в Україні не має права купити потрібну сировину безпосередньо на місці, а мусить просити Москву, щоб та наказала десь комусь надіслати, хоч та потрібна сировина лежить у складі через вулицю. «Підприємства одного міністерства везуть металеві вироби з Уралу на південь, а підприємства іншого міністерства везуть такі самі вироби з півдня на Урал. Міністерство будівництва везе камінь з Криму до Дніпропетровська, а інше міністерство везе такий самий камінь з Дніпропетровська до Криму. Те саме робиться з деревом та іншими матеріалами. Сімферопольське підприємство одержує чавунні відливки з Донбасу, хоч місцева Сімферопольська ливарня може постачати такі самі відливки дешевше, не кажучи про вартість перевозу. Багато підприємств України одержують частини машин з Москви, Ленінграда, навіть з Сибіру. А такі самі частини вони можуть самі виробляти в Україні. У Челябінську великий завод сім років виробляє отрути для комах менше запланованого, тому що не одержував потрібної кількості бочок. Отруту висилали в Україну. А бочки вироблялися у тому самому Челябінську і висилалися (порожні) на продаж в Україну. В Україні до бочок, одержаних з Челябінська, насипали таку саму отруту, що її виробляли в Челябінську, і висилали на продаж до… Челябінської області. Ніякий європейський розум не збагне азійської економіки.
Відомо, що в СРСР бракує товарів, і люди миттю розкуповують все, що з’явиться у продажу. Проте 1963 року в СРСР лежало непроданих товарів на три мільярди рублів, бо навіть украй невибагливий покупець не хотів брати крам надто кепської якості, навіть на московське мірило. Микита Хрущов бідкався: «У нас щороку втрачаються мільйони центнерів зерна, бо лежать на голій землі просто неба, гниють, і миші поїдають. У нас є ще чимало ливарень, де працюють, як сорок років тому, без машин, руками, горбом. П’ять років тому побудували великі потужні преси, а лише тепер починають встановлювати їх на підприємстві, а коли вони почнуть виробляти — невідомо. Ми купили за кордоном на сотні мільйонів рублів золотом дорогі машини та устаткування, а вони роками лежать без ужитку та іржавіють. Ми виробляємо на мільйони рублів такої техніки, що має гори протоколів приймальних комісій про цілковиту непридатність її до використання. За планом підприємство має дати визначену кількість центнерів своїх виробів. Ті центнери дає, але якої якості — байдуже, аби вага. А всілякого начальства всюди і на підприємствах, і в колгоспах більше, ніж робітників»Московські володарі вже не можуть сховати правди, визнають занепад промисловості та землеробства. Так заступник прем’єр-міністра СРСР пише: «Промисловість СРСР не лише не кращає, але гіршає. За останні п’ять років продуктивність праці зменшилася у шахтах на 37%, видобуток вугілля — на 26%, в автобудівельній промисловості — на 34%. І головна причина цього — це незадовільна організація і виробництва, і праці. Багато підприємств не дбають ні за продуктивність праці, ні за собівартість, ні за якість продукції». Один з керівників Держплану проф. А. Аганбегян у своєму звіті ЦК КПРС пише: «За роки 1958–1965 темпи зростання господарства СРСР упали на дві третини, а землеробства на дев’ять десятих (з 8% на 0,8%). Зріст роздрібної торгівлі упав на три чверті. З усіх верстатів працює лише половина». Та навіть ця найбільше розбудована промисловість несе на собі відбиток нездарності і творчої неповноцінності. Московщина напала 30 листопада 1938 р. на Фінляндію. За 104 дні війни, за московською «статистикою», СРСР втратив 207 тисяч, а Фінляндія 68 тисяч убитих. За фінляндськими джерелами, СРСР втратив 950 тисяч, а Фінляндія 15 тисяч. США подарували Московщині 1941–1945 рр. військового і невійськового спорядження на 11,6 мільярда доларів — понад 5 тисяч танків, понад 7 тисяч літаків, 10 мільйонів тонн борошна, 4,5 млн. тонн консервів (молоко, яйця, жири, м’ясо тощо), тобто понад 50% кількості, що потребувала армія СРСР. Вже по війні т. зв. УНРРА — міжнародна, а фактично американська організація подарувала Московщині харчів, одягу, ліків, устаткування, техніки на кілька сот мільйонів доларів. Ще й після 1950 р. продавалося чимало з тої допомоги у Москві з-під поли.
США дозволили Московщині грабувати 1945–1950 рр. досхочу завойовані землі. З Німеччини Московщина вивозила цілі підприємства з інженерами, механіками, майстрами, наприклад, величезний завод підводних човнів. Лише 1945 року Московщина вивезла 92 ешелони німецьких науковців, інженерів, майстрів — 6 тисяч та 20 тисяч їхніх родин. Тим німецьким спеціалістам створила найліпші умови життя і праці, платила їм утричі більше, ніж власним. Проф. Гельмут Гротруп керував 200 німецькими науковцями й інженерами, які збудували перший московський ракетний літак.
Москвини не визнавали теорії відносності Ейнштейна і квантової теорії Планка та атомних теорій доти, доки не побачили нищівну силу бомби в Хіросімі. Так само не визнавали кібернетики, доки не дізналися, що вона допомагає виробляти другу нищівну силу — міжконтинентальні ракети і супутники.
В СРСР твердять, що лише за радянської влади розпочався розвиток промисловості. Це не так. За 23 роки (1875–1898) промисловість України збільшилася на 944%. А за 23 роки (1917— 1940) — лише на 218%
Москвин не знав позамосковського світу й інстинктивно боявся його. Пізніше, коли чужинці приїздили до Московщини, москвини в стосунках з ними відчували їхню культурну вищість, отже силу. І москвини завжди підозрювали їх у злих намірах і тому стежили за кожним кроком, боялися, щоб чужинецька «єресь» не заразила їх. У XV–XVI–XVII ст. всі чужинці в Московщині (навіть і ті, що приїздили лише на кілька днів) мусили жити у відведеному для них «гетто» — окремій частині міста, т. зв. «Немецкой слободе». Коли виходили до міста, то за кожним назирці йшов таємний поліцай-пристав. Іноземні посольства мали в Москві свої церкви. Уряд наказав 1643 р. зруйнувати ті церкви. В угоді 1761 р. з Прусією є пункт, за яким Московщина дозволяла німцям мати свою церкву в Москві, якщо не пускатимуть до неї москвинів. І в угоді 1933 року з США є також точка, за якою дозволяється американцям мати свою церкву в Москві, якщо не пускатимуть до неї москвинів. І тепер усі іноземці в СРСР відокремлені від радянських громадян і мусять жити в окремих готелях та будинках. І за кожним з них слідкують чекісти не лише на вулицях, а й прослуховують через таємні мікрофони навіть посольства.

Продовження  в наступному номері.

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.