Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
недiля
18
червня
Випуск
№ 1324 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

ОДНА НЕЗАПИСАНА ПОДІЯ [Випуск № 1045]

Бажання читати книжки я мав завжди, особливо написані на теми старої чи нової нашої історії. Але найцікавішими для мене були спогади про наші визвольні змагання, в яких я брав активну участь від кінця жовтня 1917 року до січня 1920 року. Події на Волині, в Києві, поза ним і знову в Києві — здебільшого бачив сам, жив ними і був у них. Тому з особливим зацікавленням я прочитав книжку генерала Олександра Удовиченка „Україна у війні за державність” та „Спогади” генерала Всеволода Петріва. В цих книжках про все написано дійсно так, як воно було і, гадаю, що кожний учасник це скаже. Але про одну подію, про яку нижче писатиму, зовсім не згадано там. Може вона, на думку згаданих авторів, була не важлива, може, вони про неї не знали, а може тому, що ці події відбувалися далеко від нашого центру — Києва, на Волині, в місті Рівному.
Десь наприкінці жовтня або на початку листопада 1917 року штаб „Особої армії”, що перебував у Рівному, збольшевизувався і головним керівником його став комісар Гусарський, не слов’янської національності!. Треба нагадати, що „Особа армія” складалася з російських ґвардійських полків, розташованих на той час у прифронтовій смузі — Дубно, Здолбунів, Рівне, Ковель.
Комісар Гусарський, як большевик, зразу почав скріплювати ці полки дисципліною і порядком, щоб використати бойові одиниці у майбутньому, і зовсім не дбав за демобілізацію.
Поява комісара Гусарського у Рівному, його ворожа аґресивна діяльність проти українців більше зактивізувала їх.
Не можу пригадати імен і прізвищ українців ініціаторів, але зразу, із збольшевизуванням «Особої армії», організувалося „Вільне Козацтво” м. Рівного з міських урядовців, учнів старших класів середніх шкіл та свідомих старшин і вояків із самої „Особої армії”. Нас було, припускаю, 250-300 осіб. Одного з учасників я зустрів аж в 1948 році в однім із таборів ДП, який випадково розповідав про свою участь у „Вільному Козацтві” м. Рівного, і я був дуже радий цій зустрічі. Гадаю, що він є живий і досі, але доля нас розділила: він опинився у Франції, а я в США. Пан Г. є абсольвент Подєбрадської Академії, за фахом інженер-агроном.
„Вільне Козацтво” м. Рівного спочатку не мало ні зброї, ні обмундирування, ні навіть приміщення. Команда „Вільного Козацтва” зразу поставила мету — зліквідувати за всяку ціну большевизм у Рівному. Але це було не легко, бо „штаб” мав свою власну охоронну частину, що стояла у маєтку кн. Любомирського на краю міста, на схід, над дорогою на Корець. Ця частина була вся складена з москалів і мала усяку зброю, включно з панцерними автомашинами. Гадаю, що її кількість була понад 500 осіб.
Слабким місцем большевиків „штабу” було те, що старшинські кадри «особої» були здебільшого російські аристократи, і вони також не любили большевиків, ставали осторонь, що нам багато полегшувало боротьбу з ними.
Отже, „Вільне Козацтво” м. Рівного мало виконати тяжке завдання. Треба додати, що багато з козаків і не бачили зброї, наприклад, я сам, бо ж на той час я був поштовим урядовцем, військової муштри не було, трималися ми групами, сходячись уранці кожного дня десь на вулиці, де й одержували різні повідомлення і знайомились із новинами.
Одного дня, коли вже випав перший сніг, передавали один одному наказ виїхати на станцію Здолбунів (за 12 км. на схід від Рівного) і чекати аж поки не буде нового наказу. Дійсно, чимало нас зібралося на цій станції. Аж десь надвечір один по одному ми пішли в бік Рівного по колії і там зайняли порожні вагони. Тут ми вже були всі віч-на-віч, але ніхто не питав когось, хто він, лише кожен чекав, що робити далі. За якийсь час десь узялася зброя — рушниці й набої. Кожному давали в руки вже фахівці, показували, як нею користуватися. Тільки тепер ми відчули, що йдемо на серйозну справу, тому всі трималися якось поважно, стримано і діловито.
Тут уже були визначені старші керівники, звичайно, з вояцьким стажем, хто саме — тепер уже пригадати не можу. Наказ: слухатися розпоряджень, тихо, без гамору триматися один одного. Приблизно о 10-й годині вечора наш ешелон помалу рушив у напрямку на Рівне. І за якийсь час перед містом, на полі, зупинився, де всі вибралися з вагонів. Ми стояли по коліна в снігу, на залізничних коліях, серед ночі. Нас знову обходили старшини, говорили, як рухатися далі, як триматися. Після цього всі рушили. Уся колона розтягнулась досить довго, йшли в один слід, один за одним, по порядку відділів. Пам’ятаю, що мусіли обійти все місто із сходу полем, зайти ззаду і перше напасти на охорону штабу, що була у маєтку кн. Любомирського. Як почало світати — ми були вже десь під садибою кн. Любомирського. Очевидно, хтось дуже добре знав цей терен і добре нас провів. Під самою садибою, при повній тиші, ми зайняли вже бойову поставу -— розсипалися розстрільною, залягли в снігу, щоб дати змогу призначеним зняти якнайтихіше варту. За хвилину й ми рушили бігом через паркани, поміж деревами, оточувати будинки, захоплювати проходи, виходи, вікна та панцерні автомашини, що стояли напоготові в дворі.
Пам’ятаю, коли ми постукали у стіни панцерників зі словами: „Виходь, хто там є” — озвалися голоси і за хвилину вийшли по двоє з кожного, здали нагани, лише один сказав, що він теж українець і стріляти в українців не буде.
У той час інші вільні козаки увірвалися до приміщень і, штовхаючи прикладами, будили „товаришів”, щоб зараз збиралися до виходу і виїзду „домой”. За якийсь час досить велика колона під ескортою вільних козаків маршувала до залізничної станції Рівне, де була наладована до нашого ж ешелону і відправлена на схід. Тепер ми мали приміщення, зброю і все, що мала охоронна частина «штабу особої», включаючи і панцерні авта.
Але це була лише половина дороги. Нашвидку перестроївшись, доозброївшись панцерниками, ми знову рушили до центру міста, до головної цілі — будинку штабу. Була 7-8 година ранку. Я зайняв місце на панцернику збоку, інші на авті, а деякі йшли по боках вулиць. Досить грізна колона рухалась помалу до центру міста.
Але тут ми зустріли вогонь з протилежного боку від штабу. Оборона була міцна, я б сказав фахова. Тут тільки я побачив, і то в перший раз, поранених і забитих. Знятий з авта, мій товариш Михайло Головатенко, урядовець пошти, родом із Чернігівщини, були й інші, імен яких я не знаю. Тут зав’язалася справжня фронтова війна. Центр міста перетворився на поле бою, з успіхом то однієї, то другої сторони.
Першого дня штаб не був узятий, хоч наступ тривав до самого вечора. Але вільні козаки увесь час тримали ініціативу у своїх руках, маючи за свою вихідну позицію східню частину міста з центром у маєтку Любомирського.
Бій тривав другий і третій день — і аж цього дня штаб піддався, але самого комісара Гусарського не було в ньому; він утік з усіма своїми прибічниками.
Припускаю, що у проводі Вільного Козацтва стояли люди фахові, можливо, що діяли за вказівками з Києва, а, може, були й самі надіслані звідти, бо після похорону жертв боротьби з большевиками у Рівному увесь відділ Вільного Козацтва був покликаний до Києва. Звичайно, не всі виїхали, скільки нас було, але десь близько сотні прибуло до Києва. Розмістились ми на Лук’янівці, на Федорівській вулиці, і щодня були на охороні телеграфу чи пошти. Пізніше, під час боїв у Києві, ми мешкали в цирку Шато, Миколаївська 2.
У Києві з найближчих моїх товаришів згинув Федір Возняк із Волині, якого я знав особисто. Тут Рівненські вільні козаки були призначені до різних частин, що були в Києві, і як частина відділ Вільного Козацтва перестав існувати.
Події у Рівному перешкодили большевикам створити свої сили на заході України, а з часом демобілізація прискорювалась і штаб «особої» втратив своє значення.

Михайло ЛИСИЙ
Козак Рівненського Відділу    
Вільного Козацтва

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.