Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
п'ятниця
8
грудня
Випуск
№ 1349 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Московство [Випуск № 1044]

Продовження.
Початок в позаминулому номері.

Європейська шляхта виховувалася на багатій культурі Еллади та Риму. Вона знала і розуміла ідеї обов’язку, права, свободи, власної гідності, життєвої мети. На цих ідеях зродилося і виросло в Європі лицарство, що присвячувало своє життя боротьбі за вищі ідеї та ідеали, поширення християнства, та насамперед — служіння своєму народові. Один з представників європейського лицарства високоосвічений наш князь Дмитро Вишневецький саме на тих засадах заснував у ХVІ ст. славну Запорізьку Січ.
Власний почин (ініціатива), власна свобода, власні зусилля виховували у європейців почуття сили, гідності, гордий, незалежницький дух. І європейські стани: аристократія, шляхта, торговці, ремісники власними силами і боротьбою здобували станові і особисті права та вольності, навчилися їх боронити. Український народ від передісторичних часів творив з іншими європейську культуру та цивілізацію. Українська провідна верства жила тими самими ідеями та ідеалами, що й західно-європейська. У ІХ–ХІІІ ст. український народ створив найбільшу, наймогутнішу, найбагатшу і найкультурнішу державу в Європі. Втративши у ХІV–ХV ст. переважну більшість старої аристократії, ми ухилилися вбік, щоби дати тло до малюнку московської провідної верстви та станів. У Московщині перша провідна верства ІХ–ХІІ ст. походила з київських князів та їхнього оточення. Змішуючись з тубільцями угро-фіннами, ця верства помалу московщилася. До неї влилася ХІІІ–ХVI ст. велика ріка татарської провідної верстви. Малий гурт українців розчинився в фінно-татарському морі. У ХVIII ст. домішалося багато балтійських німцівАзійські народи розвивалися за дуже відмінних від європейських географічно-господарських обставин, і тому духовність азійських народів має дуже мало спільного з європейською. Москвини не могли мати, хоч би й хотіли, нічого подібного до європейської аристократії та шляхти. Навіть сама назва «дворянин» вказує на те, що це придворний, що служить при дворі, тобто слуга. Коли найвищий стан був і хотів бути рабом, то чого ж можна сподіватися від нижчих станів. В Московщині стани творив цар. Цар давав їм «права», які сам хотів, а отже, і відбирав. Французький посол Демурьє у розмові з Павлом І висловився: «Одна з Ваших визначних осіб…». Павло зауважив йому: «Знайте, пане, що тут ніхто не є визначною особою, крім тої, до якої я мовлю, і лише доти, доки я до неї мовлю». Ці слова не означали тільки пиху, а точно окреслювали «права» станів. А життя та добробут нижчих станів залежали навіть не тільки від царя, а й від місцевих урядовців. Навіть дворянський стан залежав від ласки губернаторів. Зрештою, як пише В. Ключевський, освітній і моральний рівень московського дворянства XVIII ст. не був вищим за рівень московського селянства. Селян же навіть закони мали за безправну худобу. І не лише за кріпацтва, але й після 1861 року.
Від першопочатків історії в Московщині існували замкнені касти. Перехід з нижчої до вищої: духовенства, дворянства не дозволявся аж до 1865 року, а з селянства — до 1906 р., хіба винятково, за великі заслуги. Таких випадків траплялося мало. До 1917 року важливі державні посади в московській імперії обсаджувалися лише дворянами. Бути офіцером мав право лише дворянин. Кожна панівна верства дбає, щоб владу передати своїм нащадкам. Для цього їх треба з дитинства виховувати, прищеплювати почуття вищості над іншими. Так виховати можна лише в окремих, панських школах. І в московській імперії існували окремі школи для дворянських дітей: пажеські і кадетські корпуси, дворянські ліцеї, інститути благородних дівиць тощо.
Московські більшовики, встановивши свою імперську диктатуру в СРСР, наслідували традицію старої аристократії, організувавшись у привілейований, панівний клас «номенклатури КПРС», без належності до якої ніхто не може зробити життєвої кар’єри.
Московська централізація державної влади походить не з розуму, а з почуття. Інстинктом самозбереження відчув москвин загрозу своєму особистому життю від державної децентралізації. Особистому, бо від злочину його втримує страх перед карою жорстокої влади. А такою є лише влада деспотична, неможлива без надцентралізації. Центральна влада не могла допильнувати життя на всьому величезному просторі імперії. Місцева ж московська влада чекала наказів імперського уряду. Такий лад не лише гальмував, але убивав усе життя країни. Всюди, куди приходила московська влада — життя завмирало. Багатющі країни (як Україна), опинившись під московською владою, ожебрачувалися не лише тому, що москвини грабували, а й через те, що вони накладали кайдани на всі почини місцевого населення, підозрюючи підступ і зраду.
Щоб не допустити надмірного зосередження всієї влади в уряді, диктатури уряду, європейці поділили державну владу на законодавчу (парламент), виконавчу (уряд), судову (незалежний суд). Такого поділу ніколи не було в Московщині, немає і в СРСР. За теперішнього розвитку науки і техніки всі царини так взаємопов’язані, що зміни в одній впливають на життя в інших. Отже, державна децентралізація, коли вона є, мусить охоплювати ВСІ галузі життя, бути тотальною. Створюється дуже багато міністерств. В окремих «республіках» СРСР є «міністерства» тої самої назви, що й у Москві. Республіканських «міністрів» призначає Москва. Фактично під владою уряду СРСР перебувають навіть і ті царини життя, що за конституцією є під владою республіканських «урядів».
Хабарництво взагалі поширене в азійських народів, отож і в московському. Датський посол Й. Юст пише (1712): «Московські суди можна підкупити дуже легко. Навіть Найвищий Суд можна, давши канцлерові якихось 20 тисяч руб. хабара. І сам цар бере з того хабара свою пайку». Московські соціалісти в СРСР усуспільнили все, навіть хабарі. Стала платня, високі нагороди, що їх платить уряд СРСР, — це ніщо інше, як хабарі. Бо платить лише тим, які хвалять, прославляють «великого, геніального вождя», премудру непомильну Партію (комуністичну), «щасливе життя», передовий московський народ і т. п. Хабарництво в СРСР поширене — від найвищого урядовця до найнижчого поганяйла в колгоспі — його всі вважають за цілковито природне. Уряд СРСР знає ліпше за будь-кого, що він не лише не має сили винищити хабарництво, а й не хоче, бо історичний досвід показав: хто підносить руку на московські історичні традиції — губить свою голову.
Москвин нікому не вірить. Сусідові, братові, батькам, власним дітям. Кожного підозрює в підступі, у зраді, і тому сам повсякчас готовий зрадити, обмовити, знищити будь-кого, аби порятувати себе. Ніде в світі донос не розповсюджений так широко, як у Московщині. Ніякий уряд у світі, крім московського (монархічного й соціалістичного), не узаконив офіційно доноси.
Москвин ненавидить усіх, хто ослаблює державу, насамперед — «расчленителей», а найбільше — українців. З цілковитою певністю можна сказати, що не народився ще такий москвин, який не виказав би владі «мазепинця», «петлюрівця», «бандерівця».
У ХVII ст. донос у Московщині поширився на всі стани, на родину, на Церкву. Доносили бояри і жебраки, священики і ченці, виказували батьків діти, чоловіків жінки. Було багато донощиків, що зробили донос ремеслом і лише з нього жили. Вони пролазили на весілля і похорони, на учти і в приватне життя, підслуховували і доносили. Багато тисяч невинних людей вигубив уряд на брехливий донос, бо виказникам добре платив. У Московщині існує закон, за яким половину майна злочинця одержує той, хто виказав владі того злочинця. Ніяких свідчень, крім доносу, не вимагається. За брехливий донос не карається. Охочих одержати половину маєтку жертви ніколи не бракувало. Коли ж нема злочину, то його вигадують («пришивают», як кажуть в СРСР) — Донос був головним способом державного контролю, і уряд всіма способами його заохочував в ширину і глибину по всіх землях імперії і в усіх установах. «Фіскал» (донощик) одержував половину гривни. Петро І наказав усім людям усіх станів виказувати державних ворогів, зрадників, шкідників. Зробив донос патріотичним обов’язком. Для заохочення донощиків віддавали половину майна злочинця та всі його титули і права. Петро запровадив донощиків навіть у церкві, назвавши їх не «фіскалами», а «інквізиторами». Петро наказав почепити на зовнішніх дверях кожної державної установи скриньку для листів, щоб донощики могли вільно кидати до них доноси. Підпису й адреси не вимагалося, хіба що донощик хотів одержати нагороду. Павло І 1798 р. наказав зробити те саме. Микола І нагородив срібною відзнакою з написом «За усердие» одну селянку за те, що вона виказала свого сина, який втік був із війська. Московська інтелігенція, т. зв. «народники», визнавала за обов’язок кожного члена свого товариства стежити за іншими членами і навіть виказувати провідникам підозрілих. І всі визнавали і здійснювали це без примусу, вважаючи донос за чесноту.
Перебравши 1917 р. державну владу, більшовики успадкували і всі московські традиції, зокрема й доносительства, значно його вдосконаливши. Монархічний уряд, принаймні, не карав тих, хто не доносив. Уряд СРСР карає тих, хто НЕ доносить, видав закон, що визначає кари за НЕвиказМосковщина завозить щороку тисячі «своїх». В Україні живе майже 8 мільйонів (18%) москвинів. Кожний з них мав бути «оком і вухом государевим», вважати за патріотичний обов’язок шукати «сепаратистов-изменников» і виказувати їх. Тепер в Україні немає жодної установи, підприємства, де не було б донощиків. Навіть у маленькому селі. Про таку досконалу мережу донощиків монархічним урядам і не снилося. Хоч як гидиться українець доносом, проте може погодитися стати донощиком, якщо його добре припекти вогнем, поламати ребра, загнати голки під нігті і т. п. Але людину твердої вдачі не зломиш, катуючи її фізично. У спогадах і оповіданнях недокатованих українців та чужинців знаходимо тисячі українських імен, що гинули, а донощиками не стали. Висока мораль українця, тверда віра в Бога давали йому силу жертвувати життям своїм, але не життям інших людей. Щоб їх порятувати, українець міг погодитися на власну смерть, служити ворогові — Московщині. Своєї фізичної смерті він уже не боявся: божеволів, або накладав на себе руки. Або з великими душевними муками спускався до моральної безодні, як П. Тичина, М. Рильський, М. Бажан, О. Корнійчук та інші. Свідомість своєї духовної смерті вбила творчий дух багатьох тичин. Москвини інстинктивно передчувають розпад СРСР і в розпуці хапаються за доноси, перевірку, нагляд і кари. Московська імперія — СРСР тисячократно збільшила кількість політичної поліції. За підрахунком Інтерполу (Міжнародна Поліційна Організація) один поліцай припадає: в Англії — на 400 громадян, у Франції — на 347, у США — на 340, у Західній Німеччині — на 294, в Італії — на 238, в Австрії — на 220. Міністр поліції в СРСР І. Щолоков писав у «Правде», що в СРСР один поліцай припадає на кожні 40 громадян.
М. Салтиков-Щедрін писав: «Самодури дуже любили наводити всюди порядок. Так що там, де колись росло жито — залишився лише порядок, де ходила всіляка худоба — лишився самий порядок, де росли колись гаї — лишився самий порядок».
До 1917 р. державні урядовці могли спричинити лише часткову шкоду в економічній діяльності. Петро І наказав вести до Петербурга Вишневолоцьким водним шляхом дубове дерево на будівництво Балтійського флоту. Гори стовбурів гнили і засипалися піском на березі Ладозького озера, бо Петро перебував за кордоном. Довколишні селяни викопували з-під піску те напівзігниле дерево на свої потреби, але місцева влада ловила їх і карала на горлоВ Карпатах зогнило 30% зрубаного дерева, бо його не вивезли
Ми вже наводили слова Олександра І: «Хто не бреше і не краде, той — не москвин». А ось що говорить знаний письменник: «Москвин є найбільшим і найнахабнішим брехуном у всьому світі»Навчений досвідом століть, український народ каже: «Бреше, як москаль»; «Ти, москалю, добрий чоловік, та руки твої злодійські»; «Москаль, мабуть, тоді красти перестане, коли чорт молитися Богові стане»; «Москаль тоді правду скаже, коли вмиється свиня в сажі»; «Коли москаль каже «сухо», то залізеш в болото по вуха»; «Хоч би москаль з неба — вірити йому не треба»; «Варив чорт з москалем пиво, та й солоду зрікся»; «З москалем дружи, а за пазухою камінь держи»; «Москаль ликом в’язаний, у ликах ходить та й усіх у ликах водить»; «Від чорта відхрестишся, а від москаля не відмовишся»; «Москалики поїли наші волики, як вернуться здорові, поїдять і корови»; «Тату, лізе чорт у хату. — Дарма, дочко, аби не москаль». Сотні таких приказок має український народ. Крім підкуплених московським урядом, всі чужинці, що були в Московщині XVI–XX ст., пишуть про брехливість її населення. «Москвини брешуть з неймовірною безсоромністю і нахабством. Ані трохи не зашаріються, коли зловите їх на брехні. Підліших крутіїв за московських міністрів ледве чи знайдете десь у світі. Московські торгівці та ремісники найбезсоромніші ошуканці і шахраї. У Москві злодіїв та ошуканців — юрби на кожній вулиці. «Москвин у брехливості не знає ні меж, ні сорому. Ошуканство він вважає за мудрість, спритних ошуканців шанує. Москвин складе в церкві на хресті кривоприсягу за пару рублів». «Я бачив у кожного москвина зовні бундючу пиху, а всередині — перелякане рабство. Взагалі, зовнішність москвина найоблудніша за всі його властивості. Тому-то москвини вважають своїм найгіршим ворогом того, хто відкриє личину їхньої зовнішності. Навіть історія є власністю царя, і він її змінює за своєю примхою. Він мало не щодня подає своєму народові історичну правду, оброблену відповідно до вимог того дня». Мудрість московського народу каже: «Не обманешь — не продашь», «С трудов праведных не наживешь палат каменных», «Наш человек сеет ниву рожью, а живет ложью» і т. п. Уряд СРСР удержавив та планує брехню, зокрема в личині статистики, яка цілковито служить політиці. Всі господарські явища та заходи міряються гумовою політичною мірою, яку розтягають відповідно до потреб дня, як казав 100 років тому А.де Кюстін. Так Московщина обдурює своїми статистичними «досягненнями» чужоземних господарників і політиків. Виробничу статистику спритно фальшують керівники підприємств і колгоспів. Адже вони повинні виробити загадану їм «планову» кількість продукції. Та загальний безлад, канцелярська тяганина численних плановиків ставлять керівникові тисячі перешкод виконати план. Рятуючи свою шкуру, керівник примушений підробляти статистичні звіти. І про це уряд знає, але вдає, що не добачає, бо й сам підробляє, щоб не виявилася правда про «вищість» соціалістичного планування над капіталістичною «анархією».
Арифметичний підрахунок не може показати якості. Мало що не у кожному часописі СРСР читаємо про дуже низьку якість виробів. Але й низькоякісну кількість важко виробити, бо сам Держплан тому перешкоджає. За його вказівками підприємство має одержувати потрібну сировину, частини за тисячі кілометрів, хоч те саме є за кількадесят кілометрів. Тому взаємне постачання часто порушується. Всю справу часто рятує хабар. За подвійну-потрійну ціну керівники дістають потрібне. Без тих крутійств промисловість давно зупинилася б, або не давала й чверті того, що дає. Хабарі та подвійні ціни сплачуються з кишені робітників. Ніде у світі не визискують робітників так жорстоко, як у країні здійсненого соціалізму. Лише китайські кулі та африканські дикуни одержують меншу платню. У кожній країні індустріалізація збагачувала всіх людей, зростала їхня купівельна спроможність. Лише в СРСР індустріалізація ожебрачила робітників і селян до рівня значно нижчого, ніж був до 1917 року.
Як це властиве московській владі, брехню переназвали «окозамилюванням». Не хто інший, як Верховна Рада СРСР законом від 24 травня 1961 визнала: статистика і навіть офіційні промови керівників, ухвали найвищої влади були суцільною БРЕХНЕЮ, окозамиленням. План розбудови господарства 1957 року складався, щоб показати світові «грандіозні масштаби» досягнень соціалістичного ладу на гучному святкуванні 40-ї річниці СРСР. Відсвяткувавши ту річницю, відкинули (в березні 1959 р.) і той «грандіозний» план. План розвитку господарства, ухвалений 1961 року на ХХІІ з’їзді КПРС, був окозамилюванням, бо ж передбачав збільшувати промисловість на 15% щороку. Навіть за фальшованою «статистикою» промисловість СРСР зростала щорічно лише на 6% (європейські та американські фахівці вирахували на підставі московських же даних, що зростала не більше як на 3%). Окозамилювання цього плану виявилося через два роки. Уряд СРСР закупив 1963 року в Канаді 6,8 млн. тонн пшениці, в Австралії 1,8 млн. тонн, навіть у бідній Румунії — 400 тисяч тонн. У Франції купив 80 тисяч тонн борошна, у Західній Німеччині — 35 тисяч тонн. Крім того, в США 2,7 млн. тонн. Разом — 11 мільйонів 800 тисяч тоннВизнавши існування окозамилювання, влада дозволила пресі писати про окремі його з’яви. «Дехто з керівників прикривав хиби та нестачі в сільському господарстві та в промисловості гучними словами, обіцянками, що їх ніколи не виконував, окозамиленням, нереально високими зобов’язаннями і подібним шахрайством»«Голова колгоспу Сорокін записував до прибуткових книжок молоко, що його не мав, а потім виписував те молоко на годівлю телят, поросят, яких не було взагалі в колгоспі. Навіть записував, що 20% молока випили доярки та скотарі. Голова райвиконкому Бризгалов дав премію цьому колгоспові за збільшення надоїв молока. Інший колгосп звітував, що засіяно 100 га кукурудзи, а перед жнивами одержав посвідку, що та кукурудза загинула»Керівники колгоспів, районів, областей фальсифікують у звітах мільйони центнерів зерна, городини, мільйони голів худоби, свиней, курей, що їх виростили, виплекали колгоспи… лише на папері. Мільярди квадратних метрів новобудов існують лише у звітах.
Продовження  в наступному номері.

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.