Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
недiля
25
червня
Випуск
№ 1325 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

ЗАГУБЛЕНА МОГИЛА [Випуск № 1043]

Виповнилося 65 років, як загинув мій тато, воїн УПА, Микола Олександрович Кравчевич.

Це сталося на Волині, в глухому поліському селі Яблунька, неподалік м. Степань (звідки я родом, тодішнього районного центру, тепер це Рівненська область). Якраз на Стрітення 1946 р. за наказом Головної Визвольної Ради зібрали керівний склад УПА на екстренну оперативно-інформаційну нараду. Яблунька розташована далеко від магістральних доріг, серед великих масивів густих лісів та непрохідних боліт. В хаті, що межує з глухим сосновим лісом, зібралися командири. Дехто з них прибув на добротних конях, а з ближчих місць сходилися пішо. Коней заганяли в велику стайню, деяких тримали неподалік на прив’язі. Було декілька возів з важкими кулеметами. На підходах стояли лінії перевірок через паролі.
У теплій хаті впізнавали один одного, віталися: «Слава Україні!», «Хай живе Поліська Січ!», «Від Кричильська до Постійно - Україна самостійна!». Всі були святково підтягнені, у вишиваних сорочках, у чоботях, начищених до блиску. Про щось зі своїм побратимом по службі в польській армії жваво ділився молодий дужий красень Микола Кравчевич (про його сміливість ходили легенди). Чекали головного.
І раптом з усіх боків, як у пісні «Ой у лісі, на полянці, стояли повстанці», застрочили кулемети, автомати. Хтось вигукнув: «Зрада!» Кинулися в розбиті вікна в напрямку розташованого поряд густого сосняку. Назустріч - смертельний вогонь і світло від ракет. Це справді була зрада. Навкруг крики, стогони, іржання коней. Село з усіх боків було оточене. Від світла ракет на білому снігу все було видно, як на долоні. Всі загинули. Лише двох, які чудом вирвались, все одно наздогнала ворожа куля вже біля сусіднього села.
Для цієї операції - щоб замкнути пастку - НКВД стягнуло під Яблуньку ґарнізони трьох районів: Степанського, Костопільського та Березнівського.
Тіла всіх убитих повстанців (їх було 28) звезли в районний центр. Оголосили, щоб впізнавали родичі, але ніхто не зголосився, бо що було б родині - всі знали. Страшна була картина: за загорожею, підперті обстіну, лежали або напівсиділи повстанці.
Біля ніг одного стояв з опущеною головою, мов заморожений, його вірний слуга - розсідланий світлогривий каштановий кінь. Наступного дня учень Степан Велесик показав своїм друзям вірш, який йому ніби наснився тієї ночі - «Двадцять вісім і один». Ось останні чотири рядки: Над командиром і його підлеглими, Неначе хрест на розвилці доріг, Стояв, як пам’ятник над полеглими, Каштановий кінь, уклонившись до ніг.
Хоч тато був прекрасним вершником ще з польської армії, і дотепер він завжди був на коні, але це був не він. Як потім з’ясувалося, тата поховав там же, в Яблуньці, де відбувався запеклий нерівний бій, знайомий мого дідуся. Поховав у лісі, де не було ні хреста, ні горбочка, а лише кроками заміряв віддаль від найближчих дерев.
Дідусь туди навідувався нечасто, сам, нікого з собою не брав. То були страшні часи - ніхто нічого нікому не розповідав, тим більше малій дитині. Окрім дідуся, того місця ніхто не знав. І так сестру тата Любу ще зовсім юну засудили на 10 років тюрми за те, що плела рукавиці повстанцям. Так усі 10 років і відсиділа у Воркуті без права повернення в рідну домівку. Мою маму Марію в 1946 році вивезли з меншою (трирічною) сестрою Ніною на Сибір - в Читу Іркутської області. Хоч мама вже була заміжня за другим чоловіком, який повернувся з армії. Розірвали сім’ю по живому - його залишили, її - вивезли. Мама наступного року аж із Чити з малою дитиною втекла. Правда, недовго пощастило їй пожити після всього, що вона пережила: в 52 роки її не стало.
Мене Сибір обминув тільки тому, що мене удочерив татів брат Іван, у якого я тоді й мешкала. Так я стала на все життя Іванівна, а не Миколаївна.
Згодом, коли я подорослішала, то в дідуся випитувала, де похований мій тато. Він зізнався, що востаннє, як він приїхав на те місце, то не впізнав, не знайшов його. Чи то роки взяли своє, а чи ліс змінився.
Ми з чоловіком Орестом їздили в Яблуньку, розпитували людей, чи хтось чогось не знає. Але марно - старі повмирали, молоді не знають. Знайшли хату, в якій відбувся останній бій. В ній ніхто не живе, лише чорними вікнами дивиться на людей, як пам’ятка, як німий свідок тих кривавих подій на Стрітення 1946 року. «Поселяйтесь, живіть тут, якщо тут загинув ваш тато», - пропонували добрі люди...
У Степані спорудили пам’ятник, на якому викарбували прізвища тих, хто загинув за волю України. Є серед побратимів і прізвище мого тата.
Надія Івасик

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.