Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
п'ятниця
8
грудня
Випуск
№ 1349 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Це – моя війна! [Випуск № 1042]

Віід багатьох своїх знайомих все частіше чую: “Це не моя війна”. Їх промовляють люди різного віку і різних професій, різних смаків і уподобань. Ці слова тепер нерідко зустрічаються і в Інтернеті. Абсолютно несхожі між собою ані за біографією, ані за способом життя, ані за життєвими цінностями, наші співгромадяни так висловлюють своє ставлення до того, що відбувається в нашій владній верхівці. Рідкісна одностайність! Особливо для нашого роздертого протиріччями суспільства.
Понад те, деякі з найактивніших і найуспішніших (в усякому разі, донедавна) моїх приятелів услід за констатацією власного небажання брати участь у ганебній і руйнівній для країни неоголошеній війні усіх з усіма, що точиться у владній верхівці держави, тоскно додають: “Валити звідси треба. Нічого тут вже не буде”.
Схоже, більшість соціально і політично активних людей остаточно зневірилися у здатності нашого політикуму розв’язувати проблеми країни. І не бажають співчувати жодному з вітчизняних бізнес-політичних утворень, які через непорозуміння називають себе українськими партіями.
Про безпосередню підтримку вже й мови немає. Набридло кожний раз обирати менше зло з двох. Зло залишається злом, як його не називай.
Це означає, що ми опинилися в тупику. Чи є з нього вихід? І, якщо є, то який?
Може варто підтримати опозицію, яка щось таки мусила усвідомити з останніх нещасть, які спіткали її головних лідерів?
Але яку саме? У нас опозиційними називають себе кілька партій, що, як сказано вище, насправді не є політичними партіями в традиційному сенсі цього слова.
І, попри відомий афоризм, що в нас опозиція об’єднується лише під шибеницею, її очільники, навіть опинившись точно під заготовленою петлею, й досі не можуть виступити єдиним фронтом.
Варто додати, що, насправді, не всі опозиційні лідери зазнають переслідувань. Якимось дивом деякі з наших “борців з режимом” зовсім непогано почуваються у парламентських кріслах і навіть часом допускаються до крихт, які залишаються після поділу провладними депутатами, “державного пирога”.
Яку роль відіграє в нашому каламутному політичному житті ця “опозиція чиєїсь величності”, можна лише здогадуватися.
А може, дійсно, еміграція? Якщо не фізична, тобто з переїздом у іншу країну, то внутрішня? Можна й так. Але до чого така позиція призведе?
Віддамо наше сьогодення й майбутнє наших дітей на відкуп жорстоким і безмежно жадібним нуворишам? І своїм небажанням борсатися в багнюці вітчизняної політики приречемо наші сім’ї на жалюгідне виживання в умовах відсутності можливості обирати й вибудовувати власний життєвий шлях?
Гарний вихід, що й казати! І, можливо, дуже бажаний для тих, хто сьогодні “нагорі”, як би вони себе не називали – чи владою, чи “конструктивною опозицією”.
Немов первісні істоти ми дбатимемо лише про свої фізичні потреби, лише про те, як втриматися на цьому світі й задовольнити свої нехитрі бажання. Решту проблем хтось “призначений згори” вирішуватиме без нас і за нас.
Так, поступово, ми, ті хто залишаться в цій країні, перетворимося на тварин у людському обличчі. Бо людина – це не лише те, що вона їсть!
Згадаймо про її “троїсту” природу. Про три складові людини – біологічну, соціальну й духовно-особистісну, які є нероздільними між собою!
Так, це правда, що як і будь-яка інша жива істота, кожен з нас розвивається й живе за біофізичними, біохімічними, фізіологічними законами. І лише низка відмінностей виділяє нас з-поміж інших біологічних створінь: здатність до прямоходіння, вільні верхні кінцівки, і (увага!) здатність до самоусвідомлення і мислення.
Ця остання відмінність дозволяє нам реалізовуватися і в соціальному вимірі: наше людське “я” стає таким лише у процесі спілкування з собі подібними.
І тільки така, соціальна людина з її волею, характером, темпераментом і уподобаннями, здатністю вчитися під впливом власних вольових зусиль, стає індивідуальністю (яскравою, чи не дуже – питання інше), яка може реалізуватися як особистість.
Тож політика страуса, який ховає голову в пісок, думаючи при цьому, що “це не його війна”, неминуче призведе спочатку до, висловлюючись мовою соціологів, атомізації суспільства, а потім – і до біологізації його членів.
Отже слід змінити самі підходи до того, що і як ми маємо робити. Але робити щось мусимо, бо уходити від суспільної “війни” у владній верхівці, яка відбивається на житті кожного з нас, не маємо права. І вихід наш – у поверненні до людських цінностей, тих цінностей, які визначаються таким аж затертим словом, як мораль.
Не про перетасовку владної колоди ми нині маємо думати. А про зміну суспільних орієнтирів. Пора згадати, що напхане ікрою та екзотичними наїдками черево не може бути метою людського життя.Тим більше, якщо це черево набивається за рахунок співвітчизників.
Звісно, життєві орієнтири кожен обирає для себе сам. Але, якщо узагальнити їх, доходиш висновку, що найголовнішим для будь-якої людини є поліпшення навколишнього життя. Насамперед, для своїх дітей і своєї сім’ї – так уже ми влаштовані.
Але у людини нормальної ця мета поширюється і на все суспільство, бо не можна бути щасливим в оточенні нещасних згорьованих людей.
Тож для того, щоб залишитися людьми, щоб мати майбутнє, кожен з нас має визнати – це наша війна!
Там, нагорі, воюють за статки і за доступ до корита. Але ці статки оплачені працею кожного з нас. Інколи надзвичайно важкою і невдячною. То чому хтось каже, що це не його війна! Нас грабують, а ми немов тяглова худоба покірно з цим погоджуємося? Особисто я – ні!
Тому я й кажу, що це – моя війна!
Ми маємо згадати про нашу гідність. Випростатися. Повернути в наше життя поняття добра, справедливості, честі. Маємо викинути з українського владного Олімпу злодіїв, які тримають там кругову оборону.
Нам потрібно лише об’єднатися в єдину силу. Це має стати нашою спільною справою. Бо інакше ми не матимемо майбутнього! Ніхто крім нас цього не зробить. Ніхто крім нас!
А отже, це – наша війна!
Борис Новожилов, для УП

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.