Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
недiля
12
листопада
Випуск
№ 1345 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Двадцять років – вік пелюшок [Випуск № 1039]

Микола Костомаров сто тридцять років тому писав:”Мысль об отделении Малой России от империи… – жалкая и несбыточная мечта… Если бы существовала у кого-нибудь такая мысль, то она была бы в одинаковой степени нелепа, …и едва ли бы такая мысль могла найти себе долговременное пребывание в голове, не нуждающейся в помощи психиатра”. Так само думала й більшість із нас напередодні краху імперії в кінці вісімдесятих минулого століття. За якихось п’ять, а може й три чи навіть два роки до Незалежності такий варіант вважався менш імовірним, аніж, припустимо, падіння Марса чи Венери на Землю. Та замість Марса і Венери, таки звалилася з неба омріяна Незалежність.
Те, що міцне – швидко ламається, – каже філософія даосизму, але ця теза була слабкою втіхою для адептів комуно-російського тоталітаризму, вони ще довго не могли второпати, чому жоден комуніст чи “будівник комунізму” навіть пальцем не поворухнув, коли валилося “світле майбутнє всього людства”, жоден секретар райкому не вийшов принаймні з дрючком, аби захистити свій райком.
Традиційно новітня історія України пояснює цей парадокс бажанням хижої українсько-радянської номенклатури, що зірвалася з ланцюга, безроздільно панувати і грабувати власний народ, не ділячись із Москвою. Частково це правда, але лише не невелику часточку. Головне ж було не в цьому, а трохи в іншому.
Що ж за сім місяців 1991 року – від березня до грудня – кардинально змінило ставлення народу України до її державної незалежності? Ще від радянських часів надзвичайно популярною стала легенда про Україну, як хлібно-ковбасний край, з яким за рівнем життя навряд чи могла зрівнятися “лапотна” Росія. А отже, де краще, де ситніше, там і батьківщина, ubi bene, ibi patria.
Добряче на незалежність України спрацював абсолютно безпідставний і брехливий, як і усі комуністичні міфи, міф про те, що нібито Україна у складі московської імперії входила до десятки економічних потуг світу.
Ось відділимося від СРСР, не будемо платити величезних податків до союзного бюджету, то за рівнем життя одразу опинимося десь між Італією і Канадою. У нас же й золоті поля, й найкращі у світі чорноземи, й донецьке вугілля і криворізька сталь, і взагалі уся земля тече молоком і медом.
Надурили легковірний Донбас (понад 70% за незалежність) і навіть Крим (54% за), які вже 1993 року кусали собі лікті. Та поїзд на щастя вже рушив, і зупинити його було неможливо.
Загіпнотизовані фетишем сально-ковбасної України, проґавили й віддали за безцінь свою “великую и неделимую”, зрадили своє російсько-комуністичне первородство, заворожені сочевичним українським варивом-маревом.
Не розуміли тупі голови, що “сально-ковбасна” Україна могла відбутися лише за наявності методично знищуваного у роки панування російсько-комуністичної влади працьовитого генофонду українського народу, а так на місці знищених думаючих і працьовитих людей з’явилися нездари, в яких голови й руки ростуть невідомо звідки, а в тих руках –  пляшка горілки, і хочуть з такими людьми ситого життя.
Своєю чергою свідомі українці мають свою проблему: занадто зачаровані легітимізацією зовнішніх символів української державності – синього-жовтого прапора і тризуба – усі ці роки нехтували тим станом речей, що ці зовнішні символи не були наповнені будь-яким внутрішнім національним змістом, проґавили і проспали набагато більше – справжню українську державу, бо не очуняли ще як слід від тяжкого ярма комунізму. Так, ніби й непомітно проминули ці 20 років…
Але замислимося, невже такі речі, як державна незалежність, даються надто легко, “рикошетом від боротьби у Кремлі за владу”? Невже цю незалежність “на шару” отримали “славних прадідів великих правнуки погані”?
І чи має українська нація, яка 1991 року вийшла з-під вікового гніту чужинців, у своїх генах багато спадщини славної давньої української Київської Русі, чи навіть духу Хмельниччини?
Питання риторичне, адже народ, який живе без державності, за словами Грушевського, – “етнографічна маса, а не нація”. Українці жили етнографічною масою багато століть.
І так само, чи має сучасна грецька нація, якій загрожує дефолт, яка, як звичайнісінька країна третього світу, хоче халявити, не напружувати занадто своїх національних творчих сил і жити за рахунок багатої і працьовитої євроспільноти, багато спільного з давньою Грецією Перикла, Платона і Софокла?...
Дехто каже, що наша, отримана “на шару” незалежність без жодної краплі крові – не справжня, примарна й слабка. Не окропили волю “вражою злою кров’ю”, тому й чіпляються нас усі біди.
Логіка ніби у цьому є, але ж існує і діалектичний закон переходу кількісних змін у якісні.
Адже ж до цього віками вже було пролито море крові за незалежність України – “огненне море”. Боротьба з монголо-татарами, Наливайко, Бут, Остряниця, Хмельницький, Залізняк, ЗУНР, УНР, УПА – це все майже суцільний ланцюг крові, страждань і героїчної боротьби, що й призвів до Незалежності.
Ми дуже погано виганяли нечистого духа у 1991-му: ані люстрації, ані покарання чи бодай позірного засудження злочинців тоталітарного режиму, та й належного засудження самої суті комуністично-імперської ідеології не було. От він і повернувся до порожньої української хати і стало ще гірше, аніж перше.
На двадцять першому році Незалежності країна, в якій ми зараз живемо, –  повний “атстой”. “Роботящим умам, роботящим рукам” тут нема куди прикластися, бо в нас можна не мати ні голови, ані рук, але лише послідовно сповідувати новітню трійцю принципів: Збреши, Вкради, Намахай – і тоді ти станеш супер-успішним.
Той, хто не вміє чи не хоче цього сповідувати – приречений на жебрацтво. Можновладне бурмило в крокодилячих туфлях вилазить зі свого барлогу з інкрустованими унітазами, люстрами і дверми, ллє крокодилячі сльози над бідними і знедоленими і розповідає про соціальні стандарти, споживчий кошик і прожитковий мінімум.
Данте Аліґ’єрі відпочиває, гротеск перестає бути гротеском перед цією реальністю, і тоді вже “навіть Данта старого нашим Межигір’ям можна здивувать”.
Міцний і непорушний союз жужиків і свинопасів, нащадків деморалізованих люмпенів, які за законами джунглів вижили в голодоморах, править бал у цій країні донині. Нормальних людей і практично, і теоретично не було й немає при владі, “нема добра творящого, нема ні одного”.
Жужики і свинопаси – дуже різні, та навіть дещо ворожі соціальні групи, але біля корита української влади їх ріднять і об’єднують спільні, притаманні до останньої клітини їхнього єства риси: підступність, аморальність і зажерливість.
Двадцять років минуло, а в наших головах ще б’ють Кремлівські Куранти, і навіть у багатьох молодих людях, які народилися в часи Незалежності, багато совкової інертності, гнилизни й заскорузлості.
Самі вже не мріємо про більш-менш пристойне життя. “Хоч синам, як не собі…?”, навряд чи й синам, і онукам…
Та колись це неодмінно має статися. Двадцять років для держави – вік пелюшок, а в пелюшках багато каки, і новонароджене дитя бридке, слизьке й верещить до болю голови. Та колись воно таки підросте і ми всі його полюбимо, навіть коли нас вже не буде.
Нас на світі не буде, але в колективній історичній пам’яті буде й наша часточка, яка колись скаже: “де ж тії злидні, тії вороги?” і “добре, що минулося”. А зараз нам залишається лише “без надії таки сподіватись”, бо інакше заради чого жити?
Ілько Лемко, для УП

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.