Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
понеділок
22
травня
Випуск
№ 1320 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Його віків затерла течія... [Випуск № 1037]

І нехай збудують Мені святиню,
- і перебуватиму серед них.
кн. Вихід (25.8)

Збудуй храм в імення Моє

З появою християнства на наших землях в IX - X ст., яке принесли на історичну Волинь учні святих братів солунських Кирила й Мефодія, з’явилися і перші ченці, які засновували монастирі, як правило, печерні.
Знаємо, що саме печерне чернецтво поклало початки монастирського життя і було воно на початках анахоретне (відлюдне), келіотське.
Це первісне анахоретне чернецтво було настільки ідеальним, що його ідея заполонила багато душ християн, - писав автор цих рядків, - які прагнули, виконуючи заповіти Спасителя, служити безгрішно Йому в ім’я спасіння власної душі і вічного життя на небі.
Слова Спасителя до своїх учнів: Коли хоче хто йти вслід за Мною, - хай зречеться самого себе, хай візьме свого хреста, та й іде вслід за Мною, -надихало тих, хто шляхом зречення спокус світу цього, шукав ключі до царства небесного.
Ченці анахорети, келіоти важкою фізичною працею, довгими постами і щирими молитвами заповнювали свої земні чернечі дороги.
Наймиліша молитва для Вседержителя - це вірне і щире служіння Богові, рідному народові, молитва за друзів і ворогів, бо саме так вчив робити Господь.
І ці найважливіші ідеї чернецтва зачепили душі наших предків ще в Мефодієвську добу (870 - 992р.р.), про що свідчить ціла мережа печерних обителей  Божих  на  історичній Волині,  а в літописну добу  з XI  ст.  в Пригоринні знаємо з історичних джерел печерні монастирі в Розважі, Дорогобужі, Кураші, Кричильську , Новомалені.
В XI - XII ст. чернече життя набрало інших форм, не власного спасіння душі, а засівати віру Христову в душах наших предків. Початком того стало всеукраїнське хрещення 988року, коли рівноапостольний князь Володимир Великий охрестив киян і повелів він ставити по городах церкви і попів наставляти..., став він у знатних людей дітей забирати і оддавати їх на учення книжне, - записав літописець. І вчителями в тих школах були священики, ченці, черниці, тому іноки вийшли з печер і появилися на місці анахоретських, келіотських монастирів - спільножитні, в яких, на відміну первинних, основним було не лише власне спасіння, а й спасіння душ вірних, нести Боже слово через освіту рідному народові.
На думку автора, монастир Деражненський біля Білої Гори над Горинню пройшов також ці всі форми чернечого життя, а його витоки слід шукати в Мефодіївській добі.
Ріки - в середньовіччя були головними артеріями життя і міграції. Вони на історичній Волині були й шляхами пересування нашого чернецтва, вибору ними нового місця чернечого життя. Горинь - не була винятком. Тому саме такою бачиться нам поява святої обителі Деражненської біля Білої Гори.
Біла Гора отримала свою назву, - за словами вчительки - пенсіонерки, краєлюба і краєзнавця з Деражного Лесі Василівни Бас, - від своєї унікальної білизни піску. Коли дивитися від села Дюксин , яке знаходиться на правому березі Горині, на цю унікальну гору, вона цілком біла. На горі в сонячну погоду сліпучо білий пісок, який ніби заховав під собою нерозгадані ще таємниці, можливо, фундаменти якоїсь будівлі і саме ця Біла Гора була ориєнтиром для першого чернецтва в часи їх міграції, в тому регіоні Погориння, де поруч неї перші іноки заснували свою анахоретську святу обитель.
Головними писемними джерелами до вивчення цієї святої Деражненської обителі над Горинню є документи віднайдені в Почаївському монастирі з XIII ст. протоієреєм М. Трипольським. З документів, опублікованих ним у «Волинських єпархіальних відомостях», які виходили друком в Крем’янці, 1897 - 1898 р.р. дізнаємося не лише про те, що Почаївський монастир носив первинну назву як і сам Почаїв - Поча - Діва (Свята Діва творить чудеса) і заснований, як печерний, ще у Мефодіївську добу, тобто за довго до Батиєвої повені 1240 р., коли, за офіційною московською версією, київські ченці, тікаючи від татар, заснували тут святу обитель. Насправді ж, і це довів також автор праці «Печерні монастирі Волині і Полісся», монастир Поча - Діва ще до Батиєвого погрому в Руси -України процвітав і був взірцем чернечого життя і благочестя для іноків інших святих обителей Божих на історичній Волині, в тому числі й Деражненського чоловічого монастиря.
В цих документальних джерелах про монастир Поча Діва, опублікованих прот. М. Трипольським, подаються і короткі інформації про інші обителі Божі. Так в одному з документів за 1274 рік знаходимо таке повідомлення: - ігумен монастиря Поча - Діва призначив законників Леодикія, Максентія, і   Касторія в монастир Деражненський...
З історичних джерел маємо незаперечні відомості, що Деражня Велика у Зв’ягельському повіті заснована в ХVII ст., крім неї, в тому ж повіті було ще чотири оселі під цією назвою, але всі вони засновані ще пізніше, тому в документах про монастир Деражненський, знайдених і надрукованих прот. М. Трипольським, ішла мова про містечко Деражно в Погорині і Святу обитель південніше його над Горинню.
Про наявність святої обителі Деражненської збереглися й численні перекази старожилів і не лише в самому містечку, а й у навколишніх селах, з якими зустрічався автор, та оглянув місцезнаходження давнього монастиря. Автор за свою сорокарічну науково-дослідну працю оглянув десятки монастирищ історичної Волині і Полісся (в тому числі Берестейщину, Пинщину, Турівщину),тому можемо константувати, що місцевість біля Білої Гори носить виразні ознаки монастирища з залишками глибоких ровів, земляних валів, на яких піднімалися дубові частоколи з бійницями і сторожовими вежами. Маємо пам’ятати, що все будівництво в Україні, на історичній Волині як світське, так і церковне, носило виразні оборонні архітектурні форми. Саме місце знаходження монастирища носило природний оборонний фактор: зі сходу - річка Горинь, з заходу - низовина, заповнена водою, сліди якої добре простежуються і в наш час, та викопані рови з півночі і півдня.
Маємо також всі підстави стверджувати, що навколишні предковічні непрохідні, на той час, ліси доповнювали цей природний оборонний фактор, були своєрідним захисним щитом для Деражненського монастиря.
Як правило, Божі храми, обителі на Поліссі в усі часи будували з дерева найдешевшого і найдоступнішого матеріалу (монастирі Св. Михайла біля Степаня, Св. Миколая біля Дубровиці в Пригоринні і Різдва Пресвятої Богородиці в Пересопниці і інші). Саме з дерева була побудована і свята обитель Деражненська: дерев’яний храм, такі ж чернечі келії і господарські будівлі. Як правило, в добу середньовіччя на Волині будували трьохнавні (трьохзрубні) дерев’яні храми як монастирські, так і парафіяльні. Отож на монастирищі (воно знаходилося, на думку автора, на північ від Білої Гори) був трьохнавний дерев’яний храм з вівтарем на схід, такі ж келії біля монастирської церкви, недалеко віддалені господарські, побутові приміщення.
Судячи з призначення до Деражненського монастиря в 1274 році трьох ченців, ця свята, на жаль, для нас безіменна обитель Божа, процвітала, бо до якогось невідомого числа іноків додавалися ще трьох новопризначених, таким чином це вже був не анахоретський, келіотський, а спільножитний монастир і головне призначення ченців було вже нести слово Боже через просвіту до душ своїх братів і сестер середнього Погориння, вести духовні школи в м. Деражно та його околицях, проводити місійну працю, засновувати парафії і будувати храми Божі.
Саме таку місійну, освітню працю і вели ченці Деражненського монастиря.
Засобами їх існування були риба з Горині, гриби, ягоди, мед диких бджіл навколишніх лісів, саме ця пісна їжа становила основу харчового раціону первинного чернецтва.
Навколишня чарівна Пригоринська природа щоденно нагадувала ченцям про Божу руку в навколишньому середовищі, а ця місцина була самим досконалим природним твором Вседержителя.
Ще одну писемну згадку про Деражненський монастир і його розквіт знаходимо в документальних джерелах, знайдених прот. М. Трипольським в Почаївському монастирі під датою 3 серпня 1386 року.
В цьому році у монастирі Деражно збудований великий вівтар на власні кошти... В монастирі Деражно ігумен Нафан освятив вівтар.
Монастирі в середньовіччі були основними духовними осередками, де творилися духовні цінності нашого народу: писалися ікони, золотарно-срібні церковні вироби, переписувалися Богослужбові книги, будувалися вівтарі в храмах і інше. Всі ці цінності творили ченці, серед яких були іконописці, різб’ярі, золотарі, переписувачі книг і інші. Такі митці,як ми бачимо з документальних джерел, були і в Деражненському монастирі.
Подальша доля монастиря Деражненського, на превеликий жаль, нам невідома через відсутність документальних та історичних джерел, а також археологічних джерел. Це святе місце і на цей день залишається поза увагою археологів, воно цілковито не досліджене.
Судячи з відсутності пізніших джерел з історії цієї святої обителі, вона була або знищена під час чергового нападу татар на містечко Деражно і околиці, або ж занехаяна пізнішими власниками в XV - XVI ст., коли її дальші сліди погубилися в нашому минулому, дерев’яні будівлі святої обителі в часі прийшли до руйнації або й стали жертвою татарської інвазії і зникли у вогні пожеж.
Безперечно, можемо стверджувати одне, що свята обитель Деражненська існувала, і про це свідчать нам історичні джерела, перекази старожилів, наявність монастирища біля Білої Гори.

Слідами безіменних іноків

Упродовж двох останніх років середнє Погориння від Деражного до Кричільська і Городця стало об’єктом моїх наукових досліджень. Тут знайшов багато відповідей на свої запитання під час наукових подорожей до цього чарівного куточка Волинської землі. Віднайдені в архівах і на місцях моїх пошуків і знахідок відкриття стали сторінками моїх книг і статей.
Нещодавна моя наукова подорож до давнього княжого містечка Деражно була вже третьою в цьому році. Вона була присвячена пошукам монастирища Деражненського монастиря X - XVI ст. , сліди якого відшукав в історичних джерелах Держархіву Волинської області, праці в якому віддав 39 років свого життя і за цей час написав і видав 27 книг, з них ряд монументальних праць з історії нашої церкви, рідної землі та біля 2 тис. надруків в збірниках, журналах, альманахах, газетах України, США, Канади, Австралії, Великобританії і інших.
Найновіше моє дослідження «Дзвони Божих храмів історичної Волині X - XX ст.», в якому чимало місця займає тематикою середнє Погориння, незабаром має прийти до читача.
Перші відомості про Деражненський чоловічий монастир, який, на жаль, для історії залишається безіменним, відшукав я серед збірки документів, знайдених в Почаївському монастирі і опублікованих протоієреєм. М.Трипольським у «Волинських єпархіальних відомостях» наприкінці XIX ст. Ці свої наукові знахідки підсилив знахідками на місцях, зокрема переказами старожилів та оглядом і вивченням монастирища.
— Ще від своєї бабусі, - згадувала вчителька, краєзнавець з Деражного Леся Василівна Бас, - вперше почула я розповідь про Деражненський монастир. Пізніше і від інших старожилів містечка Деражно мала змогу почути розповіді про цю святу чоловічу обитель, яку не вберіг нам невблаганний час. Всі старожили стверджували одне, що сліди святині слід шукати біля Білої Гори над Горинню.
Червневого недільного ранку, збагачений історичними джерелами, виявленими в архіві про святу обитель, вирушив на пошуки слідів безіменних іноків до Деражного і Білої Гори.
В електропотязі збирав свої думки про минуле цього чарівного куточка Пригориння - Деражненську волость, яка в давнину належала до володінь волинських князів. Мої попередні наукові подорожі спрямовував на виявлення давніх дзвонів, хрестів в цьому краї. Оглянуті і вивчені тут дзвони, кам’яні хрести, збагатили мої знання про ці предмети церковного мистецтва, назвали імена їх майстрів - людвісарів, каміннотесів...
До зупинки Ветеранів перебирав думками свої численні наукові пошуки й знахідки в минулому і плекав надію, що і на цей раз зможу відшукати сліди давнього монастрища, безіменних іноків святої Деражненської обителі. Напівпорожній бус за неповних півгодини часу накрутив на свої колеса сімнадцятикілометрову стрічку асфальту і зупинився напроти будівель Горинського лісництва.
Невеличкою доріжкою вирушаю на схід крізь гарно доглянутий лісовий масив до Горині. Місцеві жителі встигли мені коротко пояснити шлях до Білої Гори, а я вже сам вироблю методологію пошук монастирища.
Ось і Горинь. Праворуч початок гори, на яку підіймаюся по дубових сходинках. Вона надто осучаснена: бесідки, столики, лавки заповнені порожніми пляшками, скрізь сліди від вогнищ, під ногами побите скло, розкидані пляшки, коробки від цигарок і т.д.
Шкода,   що   вся   ця   частина   гори—повністю   занехаяне   довкілля. Відчувається,   що   ті,   які   побували   тут,   не   мали   святощів   в  душі, як їх далекі предки - ченці монастирища, які несли тут у людські душі любов і красу.
Іду стежинами до Білої Гори, а внизу великі урвища до Горині, їх висота досягає місцями до 40 метрів. Ого, думаю собі, нападникам з боку Горині не так уже й легко було заатакувати святу обитель! Багато вирваних з корінням бурею дерев валяються на землі, столітні дуби попадали з високого надбережжя до Горині. Перед Білою Горою - залишки глибокого, місцями до З метрів висоти, викопаного рова в бік Горині довжиною в 60 метрів, шириною до 4 метрів. Судячи з залишків ровів, оборонні споруди дугоподібно до Горині оточували в кілька рядів...
Біла Гора - справді диво природи, яке з’явилося серед зеленого лісового масиву. Напевно, так дивиться мандрівник пустелі, коли перед ним несподівано з’являється оазис. Тут - навпаки, пісок серед оазису. На вершині нічого не росте. Цікаво, думаю собі, які таємниці ховаються під цим піском? Ясно одне, що гора суто природна, не насипана, одначе на ній не могла стояти обитель Божа. Печерний монастир міг, як біля с. Кричильська, бути в урвищі Горині. Там печерна обитель була видовбана ченцем анахоретом в глиняному березі «складалася з коридора і округленої (ротондної) камери з виверченим вентилятором для забезпечення допливу повітря.» Оглянути береги Горині біля Білої Гори неможливо без човна, спеціальних підготовлених засобів.
Пригориння - чарівний, неповторний край, милувався ним в багатьох місцях, одначе тут справді відчувається Божа рука, бо лише вона може намалювати таку красу, тому й не дивно, що ченці анахорети, келіоти, пізніше спільножитні насельники молилися тут до Всевишнього за Його щедрий дар людині, яку створив Господь за образом Своїм.
Оглянувши пильно Божу Гору і її околиці, приходжу до висновку, що наземний Деражнеиський монастир знаходився саме на початку, нині осучасненої і занехаяної території, з якої розпочалося моє дослідження, далі за монастирищем тягнулися грибні, ягідні угіддя, борти бджіл і інші допоміжні будівлі.
Ідучи стежками до Білої Гори, від неї, мене ні на мить не залишала думка, що ходив я слідами безіменних іноків, які вершили тут чернечі подвиги з молитов, постів, покут, покаянь, важкої фізичної праці, несли слово Боже до своїх, ними охрещених братів і сестер в околицях, засівали золотим зерном духу віри Христової у душі вірних в ім’я Бога і України, свого народу. І хоч бурхлива течія віків змила з історичної карти нашої землі Деражнеиський чоловічий монастир, пам’ять про нього живе в історичних джерелах, народних переказах, повертається до нас із забуття.
Володимир Рожко

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.