Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
середа
19
квітня
Випуск
№ 1315 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

«Справа Уліяна» [Випуск № 1036]

Неймовірно задушливим перед грозовим літнім вечором 18 серпня 1955 року начальник Ровенского обласного управления  КГБ тов. Арнаутенко в черговий раз скликав розширену нараду в управлінні комітету, що знаходилось в приміщенні колишньої польської гімназії ім. Костюшка (сучасна вулиця Пушкіна, прим. Рівненського УМВС). В до безтями накуреному кабінеті полковника зібрались майже всі співробітники четвертого відділу та начальники райвідділів і відділень УКГБ по Рівненській області.

Нарада скликалась вже вкотре з одного єдиного питання – знайти і знешкодити нелегала ОУН „Уліяна”. Знайти живого чи мертвого. Розшуково-оперативну справу-формуляр на „Уліяна” було заведено облуправлінням МГБ ще у 1945 році. І всі ці 10 років „Уліян” асоціювався у чекістів Західної України немов герой роману Герберта Уелса, вони так і називали „Уліяна” – „человєк- невідімка”. Начебто він є на обліку і „дєло ” на нього заведене, й одночасно його мовби не існує!
Двоє ветеранів КГБ, учасників тієї наради на початку дев’яностих майже до дрібних деталей розповіли мені про ту далеку історію.
„... Нараду полковник П.Арнаутенко розпочав з важким серцем і в гнівному настрої. Щойно отримав від першого секретаря обкому КПУ чергову „взбучку” за все того ж Уліяна. І тому нарада розпочалась з накачки лічного состава: „- ... Товарищи мне в очередной раз позвонил первый секретарь обкома нашей партии тов. Чучукало и спросил прямо – что с Ульяном? До каких пор мы можем терпеть этого матьорого волка? Этот Ульян не просто конспіратор ОУН и нелегал, он единственный на сегодня проводник ОУН на Волыне. Ведь по городу уже маршируют пионери с барабанами и горнами, а в это время где-то под Ровно сидит Ульян со своей группой! Я вам скажу более – розпашівся полковник, і шия його почала наливатись улюбленим кольором більшовиків, -  ... мы единственная область в Западной Украине, которую не хочет посещать первый секретарь компартии Украины тов. Кириченко! И все как вы догадались через этого оуновца.”
Товарищи! Подымите все связи, задействуйте всю наявную агентуру, находящуюся в разработке!     Опросите всех колхозников Здолбуновского и Мизоцкого районов, весь комсомольський актив. Ведь должен кто-то, что-то слышать, видеть, знать...! В общем пора уже кончать с этим „Ульяном” товарищи чекисты!”     
В останнє за агентурними донесеннями чекісти відчували діяльність „Уліяна” три роки тому. З 1952 року він зник з їхнього поля зору.
Хто ж реально маскувався під псевдо „Уліян”? Під псевдонімом „Уліян” діяв Анатолій Васильович Маєвський, 1915 року народження. Анатолій Маєвський народився в  селі Кустин колишнього Олександрійського району. „Уліян” – Маєвський походив з інтелігентної національно свідомої сім’ї. Батько „Уліяна” – Маєвський Василь Федорович 1877 року народження за Польщі був волосним війтом, з 1926 по 1930 роки обіймав посаду ревізора Рівненського повітового сеймика. Мати – Маєвська Юлія Мойсеївна – походила з містечка Клевань і була родичкою відомих діячів ОУН Якова та Олександра Буслів. Родина Маєвських, як і тисячі родин учасників національно-визвольного руху, була репресована. За планами більшовицької влади вона мала бути вивезена ще у жовтні 1947 року. Тоді батьку А.Маєвського довелося уникнути арешту.  Але господарство Маєвських в Кустині було розграбоване більшовиками. Батьку вдалось тоді виїхати в Чернігівську область і перебувати в рідної сестри Устини Краснопольської. Саме там 1 грудня 1949 року він був заарештований співробітниками МГБ. 25 жовтня 1950 року не судом, а постановою особого совещания при МГБ СССР Маєвського Василя та його племінника Краснопольського Олексія  було засудженно на десять років таборів суворого режиму як родичів члена ОУН Анатолія Маєвського. Про долю матері не відомо нічого.
Крайовий провідник ОУН був досить освіченою людиною. За польських часів після відмінного закінчення Кустинської початкової школи він вступив до Рівненської української гімназії. Там і відбулось знайомство з юнаками, що згодом стануть відомими лідерами ОУН на Волині – братами Яковом та Олександром Буслами, Ростиславом Волошиним, Михайлом Бляхарчуком, Костецьким та Василем Булавським, Андрієм Марченком. Всі вони саме під час навчання в гімназії вступили до лав ОУН. У 1937 році Маєвський успішно закінчує Рівненську українську гімназію, вже ставши членом підпільної організації.
У 1943 році в часи особливого кульмінаційного загострення збройної боротьби УПА з німецькими окупантами А.Маєвський переходить в підпілля. Саме  це, очевидно, й дало підстави в МГБ вважати, що 1943 рік – це рік вступу Маєвського до ОУН.
Після закінчення Рівненської гімназії Маєвський вступає до одного з вищих навчальних закладів тодішньої Польщі – Познанської політехніки. Саме там здобувала медичну освіту, а потім і працювала у медичних закладах Познані його старша сестра Маєвська Зоя Василівна, що вийшла заміж за відомого адвоката Андрушківа. З початком Другої світової війни у 1939 році Маєвський перериває навчання в політехніці, але продовжує справу в розбудові підпільної націоналістичної мережі. Згодом Маєвський вчителював у рідному селі. Крім знання польської мови він досконало вивчив та володів англійською. Це в майбутньому було основним надуманим аргументом КГБ, що „Уліян” був агентом ЦРУ. Під час німецької окупації він виконував спеціальне завдання ОУН в місті Рівне. Згодом очолив політичну референтуру Рівненського надрайонового проводу ОУН, що територіально охоплював Рівненський, Олександрійський, Гощанський, Тучинський та Клеванський райони.
Починаючи з 1945 року, він очолив Рівненський окружний провід, до якого, крім вищеназваних районів, увійшли: Здолбунівський, Мізоцький, Острозький, Острожецький та кілька районів сучасної Волинської області.
У підпіллі Анатолій Маєвський, окрім псевда „Уліян”, користувався ще й маловідомими „Гребля”, „Йовта”, „Гриць”, „Микола”, „Старий”, „Двісті п’ятдесят сім”, „Сто сімдесят девять”, „Сімдесят сім”, „Дев’ятсот сорок”, „Двісті п’ятдесят девять”.
У 1952 році „Уліян” за довготривалу боротьбу в особливо важких умовах був нагороджений УГВР Золотим Хрестом заслуги. Саме тоді у 1952 році „Уліян” зникає з поля зору оперативників з МГБ, що вели його розробку ще з 1945 року. Відомо було, що він діяв і переховувася десь на стиках Рівненського, Здолбунівського та Мізоцького районів.
Активний пошук з блокуванням лісових масивів в Гурбенських лісах позитивного результату не дав.
Напередодні першотравневих свят більшовиків у 1953 році до „Уліяна” звертаються два члени ОУН - добровольці смертники, що хворіли на важку і давно вже запущену форму туберкульозу, набуту в результаті важкого життя в умовах підпілля. Це були „Роман” та „Сірий”. Ці підпільники протягом двох останніх років перебували в окремому бункері, щоб не заразити здорових друзів по боротьбі. “Сили покидали їх з кожним днем й вони смертельно хворі попросили мене дати їм дозвіл на здійснення терористичного акту проти більшовицького уряду в Києві і я дав дозвіл їм на це.” - писав „Уліян” в своїх звітах.
МГБ вдалося впровадити навесні 1953 року свою агентуру саме на тій лінії зв’язку, по котрій й рухалися до своєї цілі два підпільники-сметртники. Кінцевим пунктом їхньої задачі була трибуна на Хрещатику під час першотравневої демонстрації більшовиків. „Роман” та „Сірий” мали втесатися в святкову колону і, наблизившись до центральної трибуни, впритул розстріляти членів ЦК КПУ, або закидати їх гранатами.
Другим варіантом акції мала бути засідка навпроти трибуни у вікнах на горищах протилежних будинків на Хрещатику. Саме тоді за цими фактами з перехоплених грипсів „Уліяна” до „Богуна” органами МГБ знову було „засвічено” діяльність крайового провідника ОУН „Уліяна – Маєвського”. Слід сказати, що не дивлячись на провал акції з ліквідації більшовицької верхівки на демонстрації 1 травня 1953 року,  ця справа наробила неабиякого рейваху. Весь Київ, особливо Хрещатик, кишів від переодягнених в цивільне опер-працівників МВД і МГБ. В колонах першотравневих демонстрантів під виглядом робітників йшли також переодягнені чекісти. Окрім того, на всіх „слухових вікнах” горищ будинків на Хрещатику, а також балконах і під’їздах чергували міліція та МГБ як у формі, так і в цивільному. Саме з того часу напередодні первомайской і  октябрськой демонстрацій в Києві в усіх обласних центрах, а особливо в містах Західної України, проводилася певна „профілактика”. Майже до середини 60-х років всі квартири, вікна яких виходили на центральні вулиці, де мали проходити демонстрації, напередодні відвідували дільничі міліціонери та особи в цивільному й запитували прописаних мешканців – чи бува хто не оселився в них без прописки? Чи не приїхав хто в гості з села? Це добре пам’ятають і мешканці центральної вулиці Рівного, що носила тоді назву Сталіна, а згодом Ленінська.    
Приблизно в той же час „Уліян” двічі посилає своїх зв’язкових „Мисливця” та „Андрія” на північні терени Волині в райони Ківерців, Цумані та на Костопільщину для відновлення конспіративної лінії зв’язку, котру в ті часи часто перехоплювали з МГБ.
І знову МГБ оперативно піднімає на ноги всі наявні резерви. Знову прочісує й блокує значні лісові масиви, де за даними агентури мав би знаходитись „Уліян” - і знову безрезультатно.
На початку літа 1953р. в Західній Україні, не дивлячись на звіт Києва перед Москвою, що з повстанським рухом вже покінчено, активно діяли декілька десятків збройних формувань Руху опору, була повністю відновлена зв’язкова мережа підпілля. Окрім районних, надрайонних і краєвих окружних проводів діяли окремі глибоко законспіровані групи підпілля. В терені знаходились керівник руху опору „Леміш” - Василь Кук, що заступив загиблого Романа Шухевича, представник Центрального проводу Василь Охримович, а також „Орлан”- Василь Галаса та його дружина Марія Савчин (Марічка) та заступник „Орлана” „Уліян”. Всі ці наявні сили українського підпілля в Західній Україні тримали в напрузі не тільки Москву, але й змушували концентрувати в Західній Україні всі територіальні представництва „госбезопасности”, два „мотомехдивизиона” внутрішніх військ, окремі частини „понгранвойск СССР”, всю міліцію і весь совпартактив.
 В липні 1953 року московським чекістам нарешті вперше після облави на Романа Шухевича крупно повезло. Через створену агентурою підставну мережу в тактичній групі „Дон” були захоплені член центрального проводу ОУН, представник УГВР Василь Галаса та його дружина Марічка. Чекісти тодішньої Кам’янець-Подільської області, захопивши і перевербувавши керівника Кам’янецьк-Подільського окружного проводу ОУН „Скобу”, змусили його відновити від імені вже тепер підставного проводу за допомогою легендованої групи зв’язку з Кременецького району „Закат” і викликати 28 червня 1953 року „Орлана” на зустріч. Після наради, що відбулась в „Орлана” зі „Скобом”, в „Орлана” склалося стійке враження, що начебто на сході також діє підпілля. Він пише листа В.Куку (Лемішу) і передає інструкції та вказує на законсервовані резервні лінії зв’язку своєму заступнику „Уліяну”. Сам же вирішує перенести свою діяльність на східні терени України. 11 липня 1953 року „Орлан” та його дружина прибули на місце постою у лісовий масив, що під селом Ямпіль, що на Хмельниччині. Після сніданку під дією спецпрепарату „Нептун-47”,котрий чекісти підсунули у їжу, після миттєвого паралічу нервової системи вони заснули. Спецоперація МВД завершилася тим, що В.Галасу та його дружину М.Савчин спішно доставили для допитів у Київ.
Одним з перших і основних питань до Галаси було – де „Уліян”? Від „Орлана” та його дружини ЧК вимагало вказати лінії зв’язку, що виводили на „Уліяна”, паролі та пункти, на котрих могли відбутися контакти з краєвим провідником. Під тиском „Орлана” змусили написати листа „Уліяну”. Проте „Орлан” тільки за відомими йому та „Уліяну” прикметами так склав листа до „Уліяна”, що той, отримавши його по лінії зв’язку, вже знав, що „Орлан” та Марічка в лапах  МГБ. Слід відмітити, що ні „Орлан”, ні Марічка так і не здали МГБ лінії зв’язку, що виводила на „Уліяна”. Після арешту „Орлана” „Уліян” зіткнувся з проблемою відновлення зв’язку з північними районами Волині, а також з керівником підпілля „Леміша”. Кільце, що його затягувало МГБ – МВД навколо „Уліяна” стискалося все тісніше. Тільки неймовірне відчуття, особисті якості конспіратора, пильність та довіра до тільки перевірених і добре знайомих людей, а також авторитет та підтримка населення допомогли „Уліяну” протриматися на Волині довше за всіх провідників ОУН.
Далі події розгорталися таким чином:
Згідно з доповідною 10 загону внутрішньої охорони, командуючого 10 „мотоотрядом” ВО МВД полковника Бочарова,  24 серпня 1953 року о 15 год. 45 хв. група чисельністю 45 чоловік під оперативним керівництвом начальника 4 відділу УМВД (з 8 серпня 1953 року функції боротьби українського підпілля були передані до 4-го секретно-політичного управління МВД УССР, а з березня 1954 року КГБ при Совете министров СССР. 4-те управління проіснувало до 9 березня 1969 року, тому в цей період в Рівненському облуправлінні спочатку МВД, а потів в КГБ розшуком „Уліяна” займався новостворений 4 відділ) підполковника Дмітрієнка та замкомандира другого дивізіону майора Рилова, на Дорогобузьких хуторах в квадраті (8706) Гощанського району Рівненської області в господарстві місцевого мешканця було блоковано двох особистих охоронців „Уліяна” – „Байду” та „Степана”. При цьому було взято як трофеї один кулемет чеського виробництва, один 10 зарядний карабін, один пістолет ТТ, один пістолет „Вальтер”.Під час бойової сутички чекісти понесли втрати, було убито рядового 4 команди Солдатенкова В.Ф. 1932 р.н., призиву 1951 року, уродженця дєрєвні Родіоново Ярославской обл., а також важкопораненого рядового Кафанова Ю.Г., 1930 р.н. призиву 1950 року. Саме після цього штабом 10-го „мотоотряда” разом з керівництвом Рівненського УМВД вже вкотре був оперативно складений план з проведення чекістсько-військової операції по захопленню і ліквідації окружного провідника „Уліяна”: заплановано провести блокування і прочісування  лісових масивів в квадраті (0662 - 1260) в період з 25 по 26 серпня 1953 року.
Для проведення спецоперації були задіяні другий і третій дивізіони загальним числом 418 чоловік. Керівником пошуку був призначений начальник 4 відділу УМВД підполковник Дмітрієнко. Операція проводилася з 5 ранку до 5 вечора 25 серпня, і з 5 ранку до 3 дня 26 серпня. І знову вже в котрий раз „Уліяна” знайти не вдалося! Було тільки знайдено 5 старих схронів в лісовому масиві квадрат (1260).
Отже до „Уліяна” МГБ – МВД, а згодом КГБ протягом майже 10 років не змогли наблизитися не те що впритул чи візуально, а навіть віртуально. І знову не тільки Київ, але й Москва люто трясе все міністерство МВД УРСР щодо незадовільного стану справ з ліквідації підпільного руху на Волині. Знову на вимогу Москви під грифом „совєршенно сєкрєтно” 29 вересня 1953 року в Міністерство внутрішніх справ Союза ССР за вхідним номером 10\55 йде шифровка „о бандоуновском подполье” на 12 листках. Заступник начальника опер- відділу штабу ВО МВД УССР полковник Бромберг поряд з переліком десятків збройних формувань в Тернопільській, Волинській та Ровенських областях починає свій звіт з характеристики досі незнайденого Анатолія Маєвського „Уліяна”.
Восени 1953р. підпілля понесло нові втрати: загинув керівник лінії зв’язку від „Уліяна” до Василя Кука – „Бурий”. А 16 лютого 1954 року в результаті чекістсько-військової операції було ліквідовано Ковельський окружний провід ОУН. В травні 1954 року було захоплено Василя Кука, а також на честь святкування трьохсотліття так званого возз’єднання України з Росією в Києві було розстріляно члена ЦП ОУН Василя Охрімовича.
 Весь 1954 рік по справі „Уліяна” пройшов відносно спокійно. Лише 12 серпня 1955 року за деякими даними при  спробі навести лінії зв’язку з „Уліяном” керівником ОУН з північних районів Волинської області „Сергієм” Линником Степаном Андріановичем на Бичальських хуторах Костопільського району була блокована КГБ кур’єрська група. В результаті довготривалого бою було ліквідовано двох чоловік з цієї групи це – „Юрко”, він же „Дмитро” Махновець Опанас Васильович, уродженець села Четвертня Ківерецького району і „Чорний” - Ткачук Анастас Харитонович, уродженець села Велецьк Хлопського району. Вважається, що це була остання бойова сутичка підпілля на теренах Рівненської області.
Як тільки-но полковник Арнаутенко закінчив нараду по справі „Уліяна”, небо над Рівнем спалахнуло блискавицею і широкою фронтовою грозою. Було вже далеко за північ. Раптом несподівано задзвонив звичайний телефон, що здивувало полковника. Хто це міг телефонувати в такий пізній час не по „ВЧ”, а із звичайного телефону? В трубці почувся схвильований голос начальника міліції Здолбунівського району. Він повідомив Арнаутенку сенсаційну для нього звістку, що в його кабінеті сидить ніхто інший як безпосередній зв’язковий „Уліяна” „Мисливець”, він же „Лопух” – Довбенко Іван Михайлович родом з села Дермань. "Мисливця" було затримано на залізничному вокзалі станції Здолбунів ввечері 18 серпня. Він дзвонив в райвідділ міліції з телефонного автомата і повідомив, що хоче здатися властям, що він буде чекати їх у вокзальному буфеті за столиком, де у вигляді пізнавальних знаків будуть стояти дві пляшки пива. Відразу кілька чергових працівників залізничної міліції затримали „Мисливця”  і, забравши в нього пістолет ТТ, передали його в райуправління. Арнаутенко відразу піднімає на ноги майора Лезіна та його підлеглих і направляє групу у Здолбунів.
 Вночі „Мисливця” доставили в кабінет начальника Рівненського обласного УКГБ. Арнаутенко зрозумів, що „Мисливець”, який прийшов добровільно – це прямий вихід на „Уліяна”. При нічному першому допиті він розповів про зброю, що схована в окремому схроні, та про місце перебування "Уліяна". А також повідомив, що йому та другому зв’язковому Андрію провідник наказав легалізуватись. „Славко”, він же „Андрій” подався до родичів у Красноярський край, де згодом був арештований КГБ. Провідника Уліяна „Мисливець” провідував учора і повідомив, що „Уліян” останнім часом тяжко хворіє, а „Славко” за підробними документами виїхав у Красноярський край до сестри. На питання, де знаходиться місце перебування „Уліяна” „Мисливець” спокійно відповів, що знає це місце. Це будинок з господарством родини Матвійчуків, що в селі Здовбиця. Поодинокий будинок розміщений на околиці села біля залізничного переїзду на шляху в село Новомильськ.
В помешкані, де знаходилася криївка, живе одинока жінка з донькою, чоловік якої Матвійчук був призваний до червоної армії і загинув 5 років тому на фронті.
Відразу в ніч з 18 на 19 серпня було сформовано оперативно-чекістську групу по захопленню „Уліяна”.
В групу ввійшли: майор О.Лєзін, заст. Начальника 4 відділу капітан М. Радул, начальник відділення 4 відділу капітан С.Г.Гненюк, старший уповноважений цього відділу капітан Б.Є.Стєкляр та начальник Здолбунівського райвідділу КГБ підполковник Д. Дмітрієнко.
О 6 ранку 19 серпня по тривозі в Рівненській частині військ внутрішньої охорони було піднято солдат строкової служби. Вони швидко заповнили дві армійські вантажівки „ЗІС-151”, критих брезентом, і на чолі з лейтенантом Осіповим дислокувались на автошлях в сторону Здолбунова. В цей же час з двору облуправління КГБ на двох „ГАЗ 67б” виїхала сформована опергрупа. Колона швидко минула Здолбунів.
 Ось і село Здовбиця, що ще мирно спало напередодні християнського свята Спаса. „Мисливець” накритий плащ-палаткою, щоб його ніхто не бачив, вказує на мурований будинок неподалік залізничного переїзду. Автомобілі зупинились за поворотом на відстані 500 метрів. Відразу за напрацьованою схемою солдати утворюють два кільця блокування: зовнішнє та друге внутрішнє навколо подвір’я, де була криївка. Солдати з кулеметами „дєхтярьова” залягли попід копами нещодавно складених снопів скошеного жита. В середину внутрішнього кільця блокади увійшла чекістська група з 10 чоловік. Кегебісти впритул наблизилися до стін мурованого будинку. Вони приставили до одного вікна, яке виходило на вулицю і до двох вікон, що виходили в двір по одному солдату, а самі ввалилися в хату. Саме там в той час перебувала одинока жінка - вдова червоноармійця. Її донька-десятикласниця в цей час знаходилася на сусідньому дідівському хуторі, де тоді також перебував її дядько- підпільник. Вона того ранку близько 8 години на свято Спаса прийшла додому і застала кінець проведеної операції, спостерігаючи за нею ззовні.
„Мисливець” кивком голови вказав на замаскований вхідний люк підземного бункеру. Офіцер КГБ О.Лєзін  крикнув у привідкритий люк: „Гражданин Маєвський! Сдавайтесь! Иначе бункер забросаем гранатами!” У відповідь тиша. Лише через кілька хвилин з-під люку та вентиляційного отвору в протилежній частині двору потягнуло димом, а потім під товщею землі пролунав приглушений пістолетний хлопок. Це пішов з життя нескорений останній провідник ОУН на Волині.
Відразу після почутого пострілу чекісти мовчки напрямком ствола автомата показують „Мисливцю” на вхідний люк. Той без слів знімає френч і спускається в підземелля. Через декілька хвилин, що здались кагебістам вічністю, нарешті з чорного отвору з’являються руки „Мисливця”, в одній з яких він тримав пістолет „вальтер”. „Мисливець” розгублено сказав: „Провідник застрелився з цього пістолета. Палив якісь папери. Там лежить. Мертвий. В голову стріляв. У висок.” Після цього оперативники з КГБ ставлять як щит для прикриття попереду себе „Мисливця”, беруть акумуляторний ліхтар, фотоапарат, і обережно спускаються вниз до мертвого „Уліяна.”  За спогадами самих кегебістів, „Уліян” лежав на спині в кутку на лавці. Перед тим, як піти з життя, одягнув чисту сорочку – вишиванку... Обличчя було зовсім спокійне, поголене. Не дивлячись ні на що, слідкував за собою, подумали чекісти. На правій щоці була невелика кривава пляма – це вхідний отвір, вихідного отвору не було. На маленькому столику стояла гасова лампа, без скла. На ній провідник і палив документи. З бункеру було вилучено: автомат ППС та чотири ріжки до нього, пістолет „Вальтер”, пістолет ТТ, патрони до „Вальтера” 12 штук, патрони до ТТ 126 штук, дві ручні гранати, сумка польова з документами, в кількості 18 примірників, Брошура Василя Кука „Колгоспне рабство”, журнали „За волю нації” і „Молодий революціонер”
Тіло „Уліяна” чекісти забрали з собою в Рівне. І за деякими показами вони захоронили його в одній із безіменних братських могил повстанців на околиці кладовища Грабник. В деяких сучасних мемуарах, що видані в Москві, ветерани КГБ пишуть, що, мовляв, криївку розібрали і завалили, поховавши „Уліяна” там. М’яко кажучи, це блеф. На ці обставини є беззаперечні покази свідків. Та й в хаті тій і по сьогодні живуть люди.
Відразу після закінчення спецоперації на допит в Рівне забрали жінку – господиню обійстя. Забрали, та через добу відпустили. Не тому, як пишуть чекісти, що пожаліли, а тому, що вона була вдовою, чоловік  якої загинув на фронті в бою з німцями. Та й на вулиці був 1955 рік. Так що не з руки було КГБ. А ще КГБ планувало провести в цій історії свою наступну операцію. Тоді ж КГБ арештували учасника бою під Гурбами – Матвійчука Миколу Мануїловича, брата загиблого господаря будинку, який жив на хуторі і опікувався хворим „Уліяном”. Йому дали 10 років таборів.
В хаті тій після цього поселили „квартиранта”, котрий пробув там цілу осінь. КГБ починало нову гру. Це починалась операція „Тропа” та „Траса”. Суть їх полягала в наступному: практично в Західній Україні, за деякими винятками, вже не було організованого підпілля. Але КГБ мало на меті перед закордонними частинами ОУН створити через підставну мережу з колишніх перевербованих повстанців видимість існування в Україні підпілля. Це потрібно було з метою проникнення в закордонні центри ОУН. Сумнозвісний „Мисливець” він же „Лопух” Іван Михайлович Довбенко відігравав одну з провідних ролей. У 1956 році в березні-травні місяці „Мисливця”, котрому дали псевдо „Андрій”, КГБ регулярно привозило з Києва у Рівне. Тут після короткого відпочинку його переодягали у форму вояка УПА, давали йому автомат, і він,  рухаючись за старими зв’язками селами Рівненщини, виявляв симпатиків національно-визвольного руху серед молоді. КГБ планувало таким чином створити псевдокур’єрську групу для виводу її за кордон на зв’язок з ЗЧ ОУН. Всі, хто зголосився на таку підлу приманку КГБ, були взяті на оперативний облік. Але це вже інша тема.
Врешті- решт у цій історії переміг „Уліян”. Переміг, правда, тільки рівно через 36 років і 5 днів, бо саме 24 серпня 1991 року Верховна Рада України своїм Актом проголосила Державну Незалежність України, за яку боровся і загинув „Уліян”, Анатолій Маєвський і тисячі його друзів по боротьбі. Інакше й бути не могло!. 
Сергій Кричильський


до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.