Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
п'ятниця
8
грудня
Випуск
№ 1349 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Дорогами незабутніх предків [Випуск № 1034]

Сонячний недільний травневий ранок повів мене в чергову наукову подорож незвичним транспортом і невідомими дорогами до княжого містечка Деражно, Постійно та Бичаля. На цей раз мали ми намір побувати там колективно - мої вихованці з Волинської Духовної семінарії з сіл Холоневичі і Липно, які з великим ентузіазмом взялися за організацію і реалізацію в дещо незвичний спосіб: підводою від хати братів Романа і Олега Третяків через села Знаміривку, Ганнівку, Постійно до Деражно і Бичаля. В напівпорожньому автобусі Луцьк - Липно збираю свої думки про попередні мої наукові подорожі в минулому році до Погориння. Оглядав і вивчав я тоді церковні дзвони від Городка, Караєвич, Грабова, Деражно, Великого Мидська, Великого Стидиня до Степаня, Городка і Кричильська. В Деражно побував двічі, щоб мати змогу якнайдетальніше на місці заповнити свої незнання з минулого княжого містечка над Горинню і Деражкою. За допомогою місцевих краєлюбів вчителів-пенсіонерів Лесі Василівни та її чоловіка Петра Гордійовича Басів прочитав я багато сторінок з минулого цього малодослідженого містечка, яке в усі віки було не лише знане як центр ремесел і торгівлі, а й духовний осередок того регіону Погориння.
Ще в дитинстві від своїх старших сестер чув я про це містечко: ходили через Липно, Холоневичі, Постійно на велелюдні ярмарки, шити одяг і взуття, а сестра Олександра ходила до с. Бичаль до відомого по другій світовій війні священика-лікаря о. Миколая Теодоровича. Бажання глибоко пізнати минуле і сьогодення цього дорогого мені куточку рідної землі ніколи не лишало і в цей недільний ранок став я на шлях нових пошуків і знахідок. Давно вже проїхали Ківерці, Сокиричі, Тростянець. Ось і Журавичі. Оглядаю з вікна буса давню дерев’яну церкву св. Миколая, невідомо ким і коли побудовану. Це в ній до 1943 року служив Богові і Україні о. Степан Шиприкевич, замордований червоними московськими вбивниками. Походив він з відомої священичої родини Шиприкевичів, а його син Феодосій Степанович був моїм першим вчителем. Предавню церкву святого Миколая в Журавичах оглядав і раніше, однак нині було її важко впізнати. Новітні досягнення в будівництві далися і тут взнаки. Давній храм обшили вагонкою і дерево перестало дихати, а тим самим почало розкладатися...
Спостерігаю з вікна за залишками того, що колись називалось Цуманські ліси. Іде безжалісне масове нищення «легенів планети», а ми привикаємо до таких же масових природних катаклізмів.
Нарешті Холоневичі. Сонце вже почало купатись в холодних росах, ми з Романом Третяком йдемо до його батьківської хати. Нас чекає двокінний віз та мої студенти, які прагнуть пізнати рідний край: Андрій Гусак, Микола Случик, Віталій Шевчук. Керманичем двокінки - рідний брат Романа Олег, який знає дороги через ліси як свою вулицю. Мати хлопців Антоніна Третяк благословляє нас на дорогу довжиною в 70 км і ми вирушаємо до чарівного Пригориння. Дорога пролягла через ліси, поля. Скрізь відчувається рука весни-чарівниці. Веселий пташиний спів заповнює зелені хащі, зозуля наковує комусь довгі літа, галявини встелені барвограєм квітів, поважно прогулює біля струмка чорний лелека - вперше бачу білого птаха з чорною ознакою темного кольору. Ведемо розмову про нашу неповторну флору і фауну, безжалісне нищення природи новітніми манкуртами. Розповідаю юним краєлюбам минуле цього регіону Погориння.
Під’їжджаємо до с. Знамирівки - колишньої колиски УПА. Нині в селі, захованому серед лісів, новий дерев’яний храм. Він належить до УПЦ КП.
Слід наголосити, що в усіх селах історичної Цуманщини з високою національною свідомістю їх жителів рідні українські церкви: в Липно, Холоневичах, Сильно, Журавичах, Омельно, Тростянець, Гайове, Сокиричах і т. д. Служби Божі правлять рідною мовою і настоятелями храмів є випускники Волинської Духовної семінарії. В перших двох селах особливо працьовиті отці-настоятелі - о. Ігор Целюрик настоятель храму св. Михайла, 1770 р. в Липно та його попередник о. Тарас Стефура підготували до духовних шкіл біля десятьох кандидатів у священство, серед їх вихованців владика Федір (Бубнюк), єпископ Полтавський і Кременчуцький; священики: о. Андрій Гусак, о. Володимир Челій, о. Василь Гламазда і інші, продовжують свої духовні студії Володимир Гусак, Віталій Шевчук, Валерій Громик, в с. Холоневичі о. Василь Михалко підготував до навчання у Волинській Духовній семінарії 6 вихованців: Івана Панасюка, Ігора Літвінцова, Олександра Громика, Романа Третяка, Миколу Случика, Дмитра Панасюка. Всі вони глибоко релігійні, національно-свідомі волинські хлопці. П’ятеро з них на возі прагнуть пізнати минуле рідної змлі. В 1940 - 1950 роках по цих лісових дорогах ходили і їздили підпільники ОУН, вояки УПА і не випадково в 1943 році в усіх селян навколишніх сіл на устах була приказка: Від Деражно до Постійно - Україна самостійна.
Село Постійно об’їжджаємо із заходу і їдемо через невеличке кілька десятків хат, більшість порожніх, сільце Ганнівка, місцеві жителі здивовано запитують: Хто ми? Відповідаємо хором «Українські повстанці!» Мовчанка..., а тоді веселий сміх: «О повстанці були не такі...»
Невелике сільце вже проїхали і наближаємося до ставків, які розкинулися по обох боках дороги. Праворуч за ставком невеличкий дощатий будиночок. Саме там московська кегебістська «блискавка» поразила великого українського патріота, депутата Верховної ради України чотирьох скликань Василя Червонія. Від місцевих жителів дізнаємося, що під час вбивства великого патріота не було ні грози, ні дощу над ставами. Вбивство на ставах Василя Червонія московські світські і церковні імперіалісти списують на природній феномен, як і вбивство в Катині Леха Качинського з делегацією на ... туман. Сценарії подібних злочинних трагедій добре відомі не лише українцям, полякам, цілому світові. В Україні від московських злочинців, білих і червоних, загинули десятки мільйонів...
Від ставків дорога простелилася крізь широкі поля. До другої світової війни тут була велика німецька колонія, від якої не залишилося майже слідів, лише де-не-де видніються румовища розорених хатищ.
Нарешті Деражно. Хлопці спрямовують наш чотириколісний екіпаж до хати родичів на східній окраїні містечка, які вже виглядали нас. Олег Третяк і Микола Случик випрягають коні, напувають водою, подають скошену траву. Розминаємо засиджені ноги і змиваємо дорожню куряву криничною холодною водою, освіжаємось нею, угамовуємо спрагу та вирушаємо до центру містечка. Розглядаємо його вулиці, будинки. Все сяє новизною. З минулого залишились лише окремі столітні дуби. Це - район новобудов.
Перша наша зупинка біля церкви Воздвиження Чесного Хреста Господнього. Мої молоді краєзнавці тут вперше і з цікавістю розглядають храм, ікони, іконостас, слухають українську мову в святині. Службу Божу править о. Віктор Чабан з с. Карпилівки біля Рівного, звідти він доїжджає на служби, треби. Мої вихованці сприймають його як священика нашої УПЦ КП, але я їх розчаровую - парафія належить до УПЦ МП. Рік тому мав подібне розчарування сам, під час моїх перших відвідин святині. Хлопці не виходять з дива і тихенько мене запитують, чи я не помилився...
З воскресінням України вірні поставили вимогу - служба Божа рідною мовою, як це було в 30 - 40-х роках минулого століття, або ж валізу в руки...
З благословення самого митрополита Володимира рідна мова в храмі звучить, але невідомо допоки.
В притворі храму несподівана зустріч з вчителькою-пенсіонеркою Лесею Василівною Бас, дзвонарем Миколою Гаврилюком. Запитую в них про зміни на краще з часу моїх перших відвідин. Обоє переживають долею України, рідної Церкви. Робимо спільний знімок на спомин, а я дарую їм свою найновішу книгу «Новітні мученики святого Українського православ’я на історичній Волині (XX ст.)», не лишаємось надії на нові зустрічі.
Після оглядин дзвіниці, дзвонів, їх досконалого вивчення, йдемо до могили Федора Андро, читаємо його коротенький життєпис, залишаємо храм Божий. Через вулицю - велика символічна могила, увінчана чорним мармуровим хрестом всім полеглим за волю України, героям ОУН-УПА. Пообіч могили державний синьо-жовтий та червоно-чорний прапор. Робимо знову спільну знімку і йдемо на місце, де стояла давня дерев’яна церква Воздвиження Чесного Хреста Господнього. На колишньому церковищі, усіяному давніми кам’яними хрестами з XVI - XVIII ст. московсько-більшовицька окупаційна влада побудувала лікарню, затерла тим самим всі сліди святині.
Ідемо до Замкової гори. Розповідаю своїм вихованцям про мої минулорічні відвідини цього регіону Погориння, знайомство з Лесею Василівною Бас, яка разом з дорослими далекого 1943 року заховали від окупантів церковні дзвони на місцевому кладивищі, які ми щойно оглядали.
Піднімаємося з південної сторони від річечки Деражки на Замкову гору. Від замковища залишилися рештки земляних валів, а в центрі його також залишки колишнього римо-католицького костелу. Замковище усіяне сміттям, битою цеглою, склом, порожніми пляшками і іншим, здалося, що тут перед нами побувала зграя розбійників. Знімаємо на плівку Замкову гору, вимірюємо її збережену висоту, йдемо до Горині, щоб помилуватися лівими високими і крутими берегами, далекими загоринськими лугами й лісами.
Після скромного обіду на березі Горині наш «екіпаж» вирушає до с. Бичаль, а звідти через Постійно лісовими дорогами до Холоневич.
Колеса нашого воза накрутили ще п’ять кілометрів асфальту на свої гумові шини і ми вже в Бичалі. Перед нами в усій своїй красі на високій горі постає гарно відреставрована церква Покрови Пресвятої Богородиці. По крутих чисельних східцях піднімаємось до святині. Від вірних дізнаємося, що храм належить УПЦ КП, а його настоятелем є випускник Волинської Духовної семінарії Леонід Ковальчук. Вони також розповіли, якому жахливому вандалізму піддавали святиню місцеві комуністи в 60 - 80-х роках минулого століття за вказівками московського політбюро. Церква по смерті о. Миколи Теодоровича 1963 року була зачинена, звандалізована, осквернена, але завдяки стійкості і вірності парафіян святиня вціліла і широко відчинила свої двері в добу незалежної України.
Оглядаємо оригінальну трьохярусну дзвіницю при вході до храму, вона справді є оригінальним твором волинських зодчих.
Біля храму багато кам’яних хрестів на могилах офіцерів московської царської білої імперії зла, які зложили свої голови за «царя і отєчєство».
Шукаємо могилу о. Миколи Теодоровича, але наші пошуки марні. Як виявили ми пізніше, на прохання священика, по його смерті, поховано на місцевому кладовищі, о. Миколай добре знав московських більшовиків, які й мертвим не давали спокою, зрівнювали могили з землею...
Подальша наша дорога через зелені поля простелилась до с. Постійно. Це велике село на рівнині. Навколо багаті, обширні орні поля, але село убоге, люди залякані, а місцевий вчитель історії Віктор Переходько побоявся зустрічі зі мною...
На місці давнього храму свв. Петра і Павла, 1739 р., спаленого німцями й поляками, побудували місцеві комуністи Будинок культури, а новозбудований на іншому місці і належить до УПЦ МП.
Місцеві жителі розповіли, що колишні перелицьовані атеїсти-комуністи є самими «ревними» прихильниками московського православ’я. Так, всі яничари ніколи не служили рідному народу.
Запитую про дзвони, які з наказу командування УПА, вірні по селах ховали від німців і поляків, що по-лакейськи служили нацистам, разом з ними нищили українців і Україну. І по сей день лежать стародавні церковні дзвони десь під землею, чекають, що їх віднайдуть і вони будуть знову благовістити над Поліським краєм.
Дорогу від Постійного до Холоневич заповнили ми повстанськими піснями, розповідями про героїв ОУН-УПА, які проливали свою кров на цій нашій святій землі, милувалися неповторними краєвидами дорогого нашим серцям Цуманського Полісся... Того недільного надвечір’я, повертаючись до рідного Луцька новеньким бусом, хвилі теплих споминів знову і знову думками несли мене на дороги минулого, в якому звучали незабутні слова: «Від Деражно до Постійно - Україна самостійна».
Володимир Рожко, історик-архівіст

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.