Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
недiля
25
червня
Випуск
№ 1325 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

БОРОТЬБА ЗА СИМВОЛІКУ [Випуск № 1033]

Незабаром ми будемо святкувати 20 річницю Незалежності України. У цей день, як і в усі інші святкові і визначні дні нашого життя, ми з гордістю бачимо, як майорять українські синьо-жовті прапори, як велично виглядає стародавній Тризуб, ми натхненно співаємо гімн «Ще не вмерла Україна».
Але так було не завжди. Старше покоління українців добре знає, що в часи Радянського Союзу українські національні символи були заборонені. У період 1989-1991 років за них точилася справжня боротьба з комуністичною владою. Про це пише у своєму дослідженні відомий історик, політолог, один з засновників Народного Руху України та Української Гельсінської Спілки на Рівненщині Іван Дем’янюк.

Попередні зауваження

Питання символіки ніколи не належало до насущних турбот простого люду. Це питання було важливим для певного кола причетних до влади, війська і церкви людей: королів, князів, панів-шляхтичів, рицарів, служилих людей, політичних і партійних вождів, державних діячів, а також єпископів, священиків, монахів. Символіка являла собою схематичне відображення влади - державної, військової, церковної, персональної - у графічному (герби, знаки), зоровому (прапори, стяги), звуковому (гімни, гасла) виявах.  
Але питання символіки час від часу ставало дражливим і набирало загостреного значення. Це траплялося у часи піднесення громадсько-політичної, соціально-класової, національно-етнічної чи релігійної активності людей, під час війн, повстань, революцій. У такі періоди бурхливо проходили процеси політичної, національної, соціальної, релігійної ідентифікації (самовизначення) певних груп населення чи народів, націй. Символіка спрощувала цей доволі складний для простих людей процес, мала вплив на рівні підсвідомості, сприяла вибору позиції «Я – свій!».

Дещо про символіку СРСР і УРСР

У Радянському Союзі державній і партійній символіці надавалося важливого значення. Тоталітарно-комуністичний режим СРСР дбав про засвоєння людьми і утвердження символіки. Цього вимагала єдина комуністична ідеологія і внутрішня логіка існування режиму, який керувався з одного центру і намагався створити політично одноманітне, однорідне і одновимірне суспільство у тому числі й через символіку.
Символіка СРСР і УРСР носила помпезно-величальний ідеологічний характер, що пояснювалось глобальною метою і завданнями комуністичної ідеології та існуючого режиму. Так, на гербі СРСР «серп і молот» на фоні Земної кулі означали стратегічну мету – перемогу комунізму («суспільства трудящих») у всьому світі, а «зірка» у верхній точці герба засвідчувала начебто найвищу військову могутність СРСР.
У той же час деякі елементи гербів СРСР і УРСР явно застаріли чи не відповідали реаліям життя. Гасло «Пролетарии всех стран, соеденяйтесь!» було анахронізмом, збереженим з епохи ХІХ – першої половини ХХ століття, і вже не викликало відповідних політичних емоцій навіть у робітників. Ідея військової могутності і непереможності СРСР розділялася невдалою війною у відсталому, напівфеодальному Афганістані. Слова з Гімну СРСР - «республик свободных» та «Отечество наше свободное» - лише підкреслювали несвободу, що панувала у тоталітарному суспільстві, де керувала єдина  Компартія, а за всім слідкував КГБ.  Характеристика СРСР як «дружбы народов надежный оплот» зубоскально висміювалася серіями анекдотів про молдаван, чукчів, вірмен, грузинів, узбеків, хохлів і т.д. Не відповідали дійсності слова про те, що «партия Ленина – сила народная / нас к торжеству коммунизма ведет», оскільки гасло побудови комунізму було вже знято як нереальне. Слова з Гімну УРСР «в Радянськім Союзі ти щастя знайшла» після Чорнобильської катастрофи звучали блюзнірськи. Червоний прапор СРСР акцентував увагу лише на боротьбі та жертвах («колір крові»), а тому не міг викликати позитивних емоцій у людей аполітичних чи тим більше - неприхильних до Компартії. Полоса «лазурового» кольору - начебто чистого, ясного неба - на прапорі УРСР, розміщена під утроє ширшою червоною полосою, саме внаслідок цього не викликала потрібних асоціацій і вражала природною невідповідністю.  Партійно-комуністичний гімн «Інтернаціонал» був чужим для слов’ян, кавказців, середньоазіатів та сибірських монголоїдів своєю іноземною назвою-терміном, а у смисловому значенні не відповідав тенденціям суспільно-політичного та соціально-економічного розвитку кінця ХХ століття.

Активізація питання про символіку
З часу розгортання перебудови, гласності і демократизації поряд із питаннями національного відродження різних народів СРСР - мови, культури, освіти, історії - почало випливати питання національної символіки. Це питання, як правило, піднімали національні і демократичні угрупування в різних республіках. Так, найшвидше, протягом 1988 року національна символіка поширилась і утвердилась у Литві, Латвії, Естонії. Двадцятирічний досвід існування незалежних прибалтійських республік протягом 1918 - 1939 років виводив це питання з навколо ідеологічних і псевдоісторичних дискусій, політичних спекуляцій і звинувачень у русло національно-державного відродження. Відновлення національно-державної символіки у прибалтійських країнах сприймалось як цілком природне і закономірне явище для переважної більшості населення, тобто фактично як безальтернативне, хоча вкрай неприємне для комуністичної влади.
Складніше стояло питання у Росії, де повернення прапора-«триколора» було сприйнято парткерівництвом вкрай насторожено, але без жорстокої політичної конфронтації, оскільки цей прапор позиціонувався демократами Росії не як російський політичний, а як російський національний.

Проблема української символіки
Найгірше було в Україні.  Тут питання символіки було набагато гострішим ніж цілий ряд гострих політичних питань. Символи герб Тризуб, жовто-блакитний прапор та гімн «Ще не вмерла Україна» асоціювалися з «українським буржуазним націоналізмом», зі збройною боротьбою за «Самостійну Україну», «Вільну Україну» протягом 1918 – 1922 та 1941 – кінця 1940-их років, що було найбільшим злочином в СРСР і УРСР.  Ці вияви українськості були альтернативними до комуністичної символіки протягом усього існування СРСР та УРСР, таврувались як символи «українських буржуазних націоналістів – лютих ворогів українського народу» і були під забороною. Сам вираз «жовто-блакитники» разом з виразами «петлюрівці», «бандерівці», «оунівці», «націоналісти» автоматично означав «вороги народу» і викликав або ненависть прихильників Радянської влади і Комуністичної партії або страх переважної більшості людей перед репресіями з боку влади.  Ідеологічно-символічне безглуздя доходило до того, що притягували до відповідальності навіть чоловіків, які іноді одягали жовту сорочку і синій галстук чи навпаки.
Питання української національної символіки фактично не залишало простору для якогось політичного маневру. Саме тому питання символіки в Україні активно вийшло на політичну арену досить пізно – лише весною-літом 1989 року.

Питання символіки на Рівненщині

На Рівненщині питання відновлення української символіки вперше почали обговорювати з ініціативи О.Новака та В.Червонія у вузькому колі активістів Товариства шанувальників української мови та культури ім. Т.Шевченка при Палаці культури «Хімік» у жовтні 1988 року.
Розмови про символіку велись дуже обережно, оскільки виявити підтримку українським символам означало зразу ж перейти в категорію «націоналістів» - однозначних противників СРСР і КПРС, УРСР і КПУ. На Рівненщині, де колись активно діяли ОУН і УПА, пам’ять про війну була актуальною, а комуністична влада і КГБ були особливо чутливими до цього, публічно говорити про українську національну символіку було ще небезпечно. Та й значна частина членів Товариства шанувальників не була готова до цього, воліла займатись питаннями української мови і культури. Хоча виявились і прихильники. Це були О.Новак, В.Червоній, І.Дем’янюк, Ю.Вовк, М.Вельгус, М.Стельмах у листопаді-грудні до цих розмов приєдналися М.Поровський, Л.Шеремета, І.Кур’янік, Ю.Велігурський, Є.Гладунова та ще кілька осіб.
Неодноразові розмови привели до висновку: питання української символіки на Рівненщині неможливо «розкачати» без якогось нестандартного пропагандистського ходу, що послабить, розрідить, розмиє політичну гостроту даного питання.

Вихід знайдено!

У ході розмов було вирішено: по-перше, не протиставляти комуністичну символіку СРСР, УРСР і українську символіку, по-друге: публічно трактувати українську символіку як «національну», «історичну», а не «націоналістичну», по-третє, давати історичні, а не політичні пояснення українській символіці.         
Мотивація виглядала приблизно так: «На даний час існує УРСР і вона має свою символіку, яку ми не зачіпаємо. Але ми пропонуємо поряд з державною символікою УРСР відновити українську національну символіку. Герб – Тризуб, був символом київського князя Володимира Великого, який підніс Київську Русь до рівня могутньої європейської держави, і заслуговує пошанування. Гімн - «Ще не вмерла Україна», написаний прогресивними українськими діячами П.Чубинським і М.Вербицьким у часи Російської імперії і відображає прагнення до національного визволення українського народу; він не містить жодного слова чи виразу проти Радянського Союзу чи Комуністичної партії. Блакитно-жовтий прапор (варіант: жовто-блакитний), відображає чистоту небес і земне багатство (жовтий колір – колосся), прагнення до мирної праці; він був одним  з прапорів, стягів у князівські,  козацькі, і в часи національного відродження у XIX столітті. Таким чином, ми не протиставляємо символи, ми підтримуємо також національну символіку інших народів, що проживають в СРСР і в Україні,  ми розширюємо історичну основу розуміння української держави.» 
Це був на той час дуже логічний, політично витончений і компромісний варіант, який виводив питання символіки за межі «петлюрівщини», «бандерівщини», «націоналізму», позірно знімав елемент політичної конфронтації з партійно-комуністичною владою. Такий варіант обгрунтування можна було виносити на широку громадськість і, не лякаючи більшості людей «символами націоналізму», пропонувати для прийняття. Такий варіант міг бути запропонований і для більшості областей і населення України. Він був психологічно комфортним: не викликав заперечення у більшості людей, національно свідомих українців він мобілізував, а політично байдужих залишав у спокої.
Така мотивація була свого роду інтелектуально-політичним проривом, досягнутим, як тоді казали, методом «мозкового штурму». Саме таку позицію остаточно викристалізували О.Новак, В.Червоній, М.Поровський, І.Дем’янюк та М.Вельгус. Таким чином, протягом листопада 1988 – січня 1989 року питання української національної символіки було інтелектуально осмислено і підготовлено для подальшого поширення серед членів осередків Товариства української мови, демократичного активу та широкої громадськості Рівненської області.

Початок кампанії популяризації символіки

23 січня 1989 року рішенням Ради Товариства шанувальників було доручено О.Новаку «підготувати добірку матеріалів до вечора П.Чубинського». Це було перше офіційне рішення, що стосувалося питання української символіки, оскільки центральним у майбутньому вшануванні цього українського народника мала бути саме популяризація його вірша-гімну «Ще не вмерла Україна». 
З початку широкої  популяризації ідеї створення Народного Руху України за перебудову з лютого 1989 року ідея відновлення української національної символіки поширювалась паралельно з рухівською ідеєю і саме у такому вигляді знайшла свою підтримку. Першими популяризаторами ідеї української символіки були активісти Товариства шанувальників української мови і культури, осередків Товариства української мови та ініціатори створення Народного Руху.
11 квітня на «курсах політпросвіти» Товариства шанувальників О.Новак розповів про П.Чубинського і зачитав текст вірша «Ще не вмерла Україна» з історичним коментарем. Текст стали переписувати від руки, передруковували на друкарських машинках. Зображення Тризуба перемальовували. У травні члени ініціативної групи Руху  В.Крикунець і В.Василець на «Союзучприладі» налагодили підпільний випуск невеличких двохполосних блакитно-жовтих значків. М.Поровський привіз пачку значків з Києва. Це була крапля в морі. Прапорів, зрозуміло, ніде не було, а тому їх довелося шити. М.Поровський і В.Червоній купили сувої жовтої і блакитної матерії. Перші два десятки прапорів пошили Н.Криштальська, О.Булавська та О.Дем’янюк. Вони ж пошили сотні блакитно-жовтих стрічок. О.Дем’янюк пошила також 3 козацьких прапори.     
Перше публічне підняття блакитно-жовтих прапорів відбулося 18 червня 1989 року під час відзначення Дня пам’яті полеглих героїв – козаків гетьмана Б.Хмельницького у музеї-заповіднику «Козацькі могили», що у селі Пляшева тоді Червоноармійського (нині - Радивилівського) району. Очолювали акцію В.Червоній та О.Новак. Тоді вперше на Рівненщині прихильники НРУ і ТУМ сформували окрему колону, відбулися сутички з міліцією та несанкціонований мітинг. Перші прапори підняли О.Веремчук, В.Якимов, В.Войтович, В.Павловець, В.Шкуратюк, С.Шкуратюк, П.Броновицький, В.Рудюк, О.Кондратюк, В.Василець та ще кілька чоловіків, козацькі прапори несли І.Дем’янюк, В.Федін, один хлопчик-школяр та ще двоє-троє на зміну. Люди зустріли появу прапорів вигуками «Слава! Слава Україні!» та «Народний Рух! Народний Рух!».
Згодом, після мітингу, учасники заспівали гімн «Ще не вмерла Україна».
У розвиток подій, 20 червня на «курсах політпросвіти» Товариства шанувальників, що походили у приміщенні лекторію Товариства  «Знання», В.Червоній виступив перед слухачами і розповів про українську національну символіку. Присутні одностайно проголосували текст телеграми на адресу Верховної Ради УРСР про національну символіку.
У тексті телеграми було сказано: «Ми, слухачі вечірніх курсів Товариства шанувальників української мови і культури імені Тараса Шевченка м. Рівне, звертаємось до Верховної Ради з приводу відродження української національної символіки. В умовах перебудови для утвердження української національної гідності і єдності українського народу, за нашим глибоким переконанням, слід визнати за національний прапор українського народу історичний жовто-блакитний прапор. Вважаємо, що необхідно також визнати за національний герб – Тризуб князя Володимира та за національний гімн – пісню «Ще не вмерла Україна» (слова П.Чубинського, М.Вербицького, музика М.Вербицького). Просимо розглянути це питання на найближчій сесії Верховної Ради УРСР і прийняти рішення про відновлення історичної атрибутики та гімну «Ще не вмерла Україна» як національних і таких, які б не протирічили державним прапору, гербу та гімну УРСР. Від імені 250 слухачів вечірніх курсів: Голова Товариства - В.Червоній.».
Після цього присутні натхненно заспівали гімн «Ще не вмерла Україна». Це було перше публічне масове виконання українського гімну в місті Рівному. Важлива роль у популяризації гімну «Ще не вмерла Україна» належало хору ТУМ, яким керували Ірина, Леся і Мирослава Міськови. Саме жінки-хористки вперше правильно, по нотах навчилися співати цю пісню і вчили її інших. Вже згодом, після створення НРУ, протягом кількох наступних років хор ТУМ «Просвіти» об”їздив з рухівцями всю Рівненщину і всюди співав «Ще не вмерла Україна» та інші патріотичні пісні.      
Заходи мали великий успіх, сотні нових прихильників приєднувались до ініціативних груп Народного Руху та осередків Товариства української мови.
Після цього за вказівкою міськкому КПУ-КПРС курси Товариства шанувальників вкотре зі скандалом були виставлені з приміщення. 

Установча конференція РРО НРУ і символіка

Актуальним було питання символіки у період підготовки до проведення установчої конференції Рівненської регіональної організації Народного Руху України за перебудову.  Другий секретар обкому КПУ-КПРС В.Луценко запросив на розмову М.Поровського і Б.Степанишина, обіцяв дати дозвіл на надання приміщення для проведення установчої конференції НРУ, але з однією умовою: щоб на сцені не було «жовто-блакитних», як він говорив, прапорів. Це був компромісний варіант, на який Поровський і Степанишин погодились.  Мова, однак, не йшла про відсутність прапорів узагалі, а тому активісти Руху готували їх, щоб принести в зал.
22 липня у залі кінотеатру «Аврора» в середніх рядах було кілька блакитно-жовтих прапорів.
На мітингу, що відбувся після конференції, було присутні до 20 блакитно-жовтих прапорів. Це викликало значне пожвавлення і ентузіазм присутніх. Люди підходили до прапорів, намагались їх помацати, потримати. Дехто зі старших людей, очевидно політв’язнів, репресованих, ветеранів ОУН і УПА цілували прапори, плакали. Кілька тисяч присутніх пов’язали блакитно-жовті стрічки, почепили значки. Це була перша масова демонстрація національної символіки в Рівному.
Навколо значків почався справжній ажіотаж. Величезна кількість людей хотіла отримати такі значки. Разом з друкуванням газети РРО НРУ «Рада» вдалося налагодити постачання значків з Литви. Перші партії значків привозили В.Прохоренко, І.Дем’янюк, згодом той же Прохоренко, С.Кричильський, О.Кулик.  

Розгортання кампанії щодо символіки

Після утворення РРО НРУ було вирішено національну символіку демонструвати на усіх заходах, де брали участь Рух, ТУМ, інші демократичні сили. 
Так, 10 серпня на мітинг у Здолбунів прибула група рухівців з Рівного на чолі з В.Червонієм та О.Новаком. Вони підняли 5 блакитно-жовтих прапорів. Відбулась сутичка з міліцією та місцевими комуністами, у ході якої більшість присутніх на мітингу підтримала українську національну символіку. 3 вересня у Здолбунові під час проведення установчої конференції районної організації НРУ були підняті блакитно-жовті прапори, які згодом були при проведенні 5-тисячного мітингу.
23 серпня у селищі Зоря Рівненського району відбувся мітинг з приводу обговорення політичного становища, екологічних проблем, на якому були присутні керівники РРО НРУ В.Червоній, О.Новак та народний депутат СРСР В.Мартиросян. Присутні підтримали появу блакитно-жовтих прапорів та вимогу про національну символіку українського народу.
27 серпня кілька сотень рухівців з Рівного, Дубенського, Здолбунівського, Острозького, Корецького районів Рівненської області прибули на екологічний мітинг у Нетішин Хмельницької області. При вході до міста Нетішин було піднято десяток блакитно-жовтих прапорів, з якими колона демократів Рівненщини та Хмельниччини на чолі з В.Червонієм, О.Новаком, В.Сорокою, І.Дем’янюком прорвалась на стадіон, де проходив мітинг. Присутні на пропозицію В.Червонія голосуванням підтримали українську національну символіку.
Демонстрація української національної символіки продовжувалася восени під час заходів, що їх проводили Рух, ТУМ, УГС, інші демократичні сили.
14 жовтня під час обласної конференції ТУМ у зал міського Будинку культури, що в парку Т.Шевченка у місті Рівному, де проходила конференція, були внесені 8 блакитно-жовтих прапорів та 2 корогви з Тризубами. Більшість учасників конференції підтримали вимогу про національну символіку, була прийнята відповідна телеграма на адресу Верховної Ради УРСР. Згодом, після конференції люди з прапорами пройшли центральною вулицею до Свято-Воскресенського собору, де відбувся мітинг.
15 жовтня під час несанкціонованих мітингів, які очолював М.Поровський, сутичок з міліцією, проходжень вулицями, зустрічей з народним депутатом СРСР В.Мартиросяном у містах Рівному та Дубно були присутні десяток блакитно-жовтих прапорів та корогви з Тризубом.
4 листопада під час вшанування пам’яті жертв голодомору 1932-33 років на заходах у Рівному було кілька блакитно-жовтих прапорів з чорними стрічками.
5 листопада під час загальноміського мітингу в Рівному представники Руху підняли блакитно-жовті прапори й у своїх виступах піддали критиці міське партійне і радянське керівництво.
7 листопада під час контрдемонстрації демократичних сил у Рівному було вирішено блакитно-жовтих прапорів не піднімати («Це не наше свято» - О.Новак), але майже 500 чоловік, які пройшли колоною по центральній вулиці міста, мали блакитно-жовті стрічки, значки, а також  чорні стрічки з написами «Чорнобиль».            
12 листопада національна символіка з’явилась у Дубно під час проведення установчої конференції НРУ  і мітингу на стадіоні цукрозаводу.
20 листопада у Рівному під час відзначення річниці проголошення УНР блакитно-жовтий прапор майорів на майдані біля Свято-Воскресенського собору.
10 грудня під час відзначення Міжнародного дня прав людини, яке проводили НРУ, УГС, інші демократичні угрупування, у Рівному на майдані біля Свято-Воскресенського собору протягом дня була присутня українська символіка.
17 грудня відбувся ряд заходів НРУ, УГС, ТУМ, під час яких у великій кількості була присутня українська символіка, зокрема: 7-тисячний мітинг у Рівному, 5-тисячний мітинг у Здолбунові, установча конференція НРУ, хода і мітинг у Костополі. Всюди люди підтримували появу блакитно-жовтих прапорів, ніякої конфронтації навколо цього питання між людьми не виникало. На всіх заходах голосуванням приймались резолюції про національну символіку, що відправлялись на адресу Верховної Ради УРСР, телеграми народним депутатам СРСР.
У 1990 році кампанія популяризації і демонстрації української національної символіки Рухом та іншими національно-демократичними угрупуваннями проводилась ще активніше. Фактично, усі мітинги, збори, зустрічі з депутатами, інші заходи проходили під блакитно-жовтими прапорами, Тризубами та зі співом «Ще не вмерла Україна». 
13 січня під час мітингу на стадіоні у Кузнєцовську вперше були підняті 3 блакитно-жовті прапори.
Великого значення символіці керівництво РРО НРУ надавало під час підготовки і проведення «Ланцюга Єднання», присвяченого об’єднанню УНР і ЗУНР. Тисячам людей, яких планувалось залучити до живого ланцюга, потрібно було дати прапори. Оскільки матерії не вистачало, М.Поровський і В.Червоній вирішили, що потрібно шити не тільки великі стандартні прапори, але й менші, розміром приблизно як листок паперу.  Жінки, особливо – пенсіонерки, які мали вдома швейні машинки, шили прапори і прапорці, яких було пошито кілька тисяч. 21 січня 1990 року десятки тисяч людей на Рівненщині взяли участь у ланцюгу, який проходив по трасі від межі Тернопільської області через Смигу, Дубно, Рівне, Гощу, Корець і далі по Житомирщині. На території самої Житомирщини рівненські рухівці під керівництвом М.Поровського, О.Новака, В.Пилипчика, І.Дем’янюка також займали значну ділянку траси. Люди гордо тримали українські прапори. Це було наймасовіше застосування української символіки у той період.      
Поява української національної символіки викликала негативну реакцію і агресивну поведінку щодо неї у партійно-комуністичної влади. Першим відгукнувся другий секретар обкому КПУ-КПРС В.Луценко, який вже 24 червня 1989 року на пленумі обкому намагався залякати комуністів подіями на «Козацьких могилах»: «…сотні людей пішли у сусідній лісок і провели там свій мітинг, де дехто цілував жовто-голубі прапори, тризубці. Там мали місце заклики, в повному смислі слова, не відставати від Вірменії і Азербайджану, доставати приховану в 1943-1944 роках зброю». Зрозуміло, що таких закликів з боку активістів НРУ і ТУМ не було.

Реакція комуністичної влади щодо символіки

11 серпня на пленумі Червоноармійського райкому КПУ-КПРС секретар парткому колгоспу «Дружба», член ревізійної комісії обкому І.Мельничук говорив: «Нам, особливо партійним працівникам, не зрозуміло, чому не дається належна відсіч націоналістичним елементам в республіці. Невже пропаганда націоналістичних символів, розпалювання націоналістичних настроїв не карається в нас законом…» В інформації «Про завдання партійних організацій району по посиленню партійно-політичної роботи в сучасних умовах» було сказано: «Не можна не брати до уваги вплив на настрої людей мітингів з використанням жовто-блакитних прапорів, тризубів, виступами функціонерів «Української хельсінської спілки», Народного руху, інших неформальних об”єднань сумнівної політичної спрямованості, які відбуваються на «Козацьких могилах». Тут же давалась «орієнтировка» щодо української символіки: «Часто запитують, як ставитись до жовто-блакитного прапора, тризуба? Відповідь проста – як до незаконного і як до такого, що ображає гідність радянських громадян».
22 серпня на пленумі Дубнівського райкому КПУ-КПРС перший секретар райкому І.Булига говорив: «Демагогічні, націоналістичні погляди проявляє і окрема частина членів районної організації Товариства української мови ім. Т.Г.Шевченка. Вони демонстративно носять значки з тризубом і жовто-блакитним прапором…». Від «імені робітників» до цієї теми звернувся токар заводу «Октябрь», член міськкому В.Кулик: «У робітників викликає незадоволення і навіть обурення категоричні твердження учасників Руху про те, що національною символікою українського народу повинні бути жовто-блакитний прапор, тризуб і гімн «Ще не вмерла Україна». Свої погляди на національну символіку голова Ровенської обласної організації Народного руху  Поровський матеріалізував тим, що з”явився на вечір у жовтій сорочці і голубих штанях.».  У п. 6 постанови пленуму Дубнівського міськкому КПУ-КПРС було сказано «Учасники пленуму рішуче засуджують спроби демагогів та авантюристів, що приєднались до Народного руху України, реанімувати націоналістичні ідеї та буржуазно-націоналістичну символіку, скомпрометовану українськими буржуазними націоналістами.»
Засуджували українську символіку й на пленумах інших райкомів і міськкомів Компартії.
Учасники пленуму Ровенського міськкому КПУ-КПРС, що проходив 13 квітня 1990 року, направили телеграму на адресу ЦК КПУ та Верховної Ради УРСР наступного змісту. «Ми, учасники VIII пленуму Ровенського міськкому Компартії України, занепокоєні напруженою громадсько-політичною ситуацією, пов’язаною зі спробами лідерів НРУ нав’язати населенню жовто-голубий прапор як державний. Незважаючи на те, що це викликає у населення неоднозначні думки, ні ЦК Компартії України, ні Верховна Рада Української РСР не дали офіційної оцінки з цього приводу. Вважаємо, необхідне остаточне вирішення цього питання  на рівні ЦК Компартії України і Верховної Ради Української РСР. Учасники пленуму. Секретар Ровенського міськкому Компартії України В.Опришко».
Слід зазначити, що Опришко, як автор тексту телеграми, свідомо змішав поняття символіки «державної» і «національної», очевидно, з метою залякування вищого партійно-державного керівництва УРСР. Адже він добре знав, що Рух у цілому і керівники РРО НРУ зокрема ніколи не висловлювалися за те, щоб українська національна символіка була визнана у комуністичній УРСР, що перебувала у складі СРСР, державною (це був би абсурд, безглуздя!); рухівці та всі націонал-демократи вимагали лише, щоб Тризуб, блакитно-жовтий прапор і гімн «Ще не вмерла Україна» були офіційно визнані як українські національні символи.   

Кампанія у пресі навколо символіки

З кінця червня 1989 року по команді компартійного керівництва розпочалась масована кампанія у пресі з засудженням української символіки.
Вже 27 червня газета Здолбунівського райкому КПУ-КПРС і райвиконкому «Шлях Ілліча» відгукнулась на появу блакитно-жовтих прапорів на «Козацьких могилах» статтею В.Закревського «За яку символіку ратуєте». В ній говорилось, що «під виглядом відродження наших традицій, культури, історії окремі молоді люди з м. Ровно в цей день рекламували заплямовані кров’ю жовто-блакитні прапори». Автор із засудженням писав: «З’являються на світ жовто-блакитні прапори і тризуби. Хоча це справжнє кощунство рекламувати заплямовану кров”ю символіку! Окремі люди ще й хизуються тим, що носять тризубці, жовто-блакитні стрічки на лацканах піджаків, сорочок. Як можна це робити перед святою пам’яттю сотень, тисяч закатованих, кинутих у криниці людей». 
18 липня в газеті «Червоний прапор» була надрукована стаття В.Кравченка (РАТАУ) «Чия символіка» з нападками на українську символіку як «націоналістичну». 27 липня газета «Радянська Україна» опублікувала інтерв’ю міністра юстиції УРСР В.Зайчука «Про символіку, мітинги, листівки»,  який розповідав про символіку УРСР і доводив до громадян, яка наступає відповідальність за порушення законодавства щодо символіки, мітингів, підпільного друкування газет, листівок, тощо. 15 серпня це інтерв’ю передрукував «Червоний прапор». В інтерв’ю Зайчук стверджував: «Державний прапор Української РСР є не тільки державним, але й українським національним символом, відображає суть нашого життя, наш соціалістичний лад».
Протягом серпня-вересня в обласних газетах «Червоний прапор», «Зміна» та районних газетах з’явилась велика кількість публікацій від імені ветеранів війни і праці, постраждалих від «націоналістичного терору», відомих журналістів, викладачів інститутів, «представників трудящих», правоохоронців. Частими були публікації про «звірства націоналістів-бандерівців», з обов’язковим згадуванням про те, що злочини чинились під «жовто-блакитним прапором і тризубом», а рухівці хочуть ці символи реабілітувати і визнати за національні. Промовистими були назви: «Тавро убивць», «Поводирі смерті», «Спомин розстріляних ночей» - у «Червоному прапорі».
Публікації в районних газетах носили особливо агресивний характер. Так, у дописі «Не в символах суть» («Ленінська зоря», 05.09.1989, Володимирецький район),  підписаній безособово «Жителі села Довговоля», стверджувалось: «Для наших людей добре відомий жовто-блакитний прапор і тризуб. Вірніше, дії запроданців-бандерівців, які під цими символами творили звірства над простими людьми, вбивали ні в чому не винних. Люди старшого покоління пам’ятають, як «самостійники» винищували цілі родини, не шкодуючи ні стариків, ні жінок, ні дітей. … Отож ми не хочемо, щоб до нас знову повернулися бандерівські знаки, їх вовчі закони.».  У публікації «А гасла ж фальшиві…» («Слово правди», 24.09.1989, Рівненський район) від імені Г.Столярець говорилось: «Але й тривога не відступає від серця, коли чую, що навіть у Народному русі України є чимало «поборників перебудови» під жовто-блакитними прапорами з тризубами – цією символікою страху і смерті.» У публікації «Зустріч з народним депутатом» (ця ж газета), де йшлося про те, що народний депутат СРСР, полковник В.Мартиросян очолив комісію з національностей НРУ, висловлювалось обурення ветеранів: «Адже, як відомо, під жовто-блакитними прапорами із тризубом збираються в основному люди з антирадянськими настроями, націоналісти, екстремісти, інші антикомуністичні елементи.».
15 серпня 1990 року, під час пленуму Ровенського райкому КПУ-КПРС редактор газети «Слово правди», член бюро райкому партії М.Погонський представляв позицію газети як «чітку і безкомпромісну щодо демагогічних заяв лідерів Руху, викриття на її сторінках українського буржуазного націоналізму, його символіки».  Він наводив приклади статей, на які негативно реагували рухівці, зокрема «Маскарад без масок», «Не сипте сіль на рани, ревнителі жовто-блакитного прапора і тризуба», «Про що звітувати “рухівцям», «На чиєму боці НРУ, коли захищає бандерівців», «Якщо говорити правду про бандерівців і їх захисників», шкодував, що «в селах району стали рідше проводитись такі ефективні заходи, як тематичні вечори, сходи по розвінчанню злодіянь українських буржуазних націоналістів...». 
Таким чином, через пресу комуністичні ідеологи намагалися політично «накачувати» населення і формувати атмосферу ненависті до українських символів, пов”язували їх виключно з «націоналістичним терором», трагічними сторінками в історії Західної України, чим фактично провокували протистояння і сутички між людьми, сприяли загостренню становища в суспільстві. 
У той же час слід зазначити, що така агресивна позиція щодо української символіки не тільки не надавала якихось політичних переваг і користі компартійній владі, але й навпаки ще більше активізувала політичну опозицію – Рух, ТУМ, УГС-УРП, інші угрупування – які насправді ніякого відношення до діяльності ОУН і УПА та приписуваних ним «злодіянь» не мали. Це розуміла і більшість людей, у тому числі рядових комуністів, які роками, десятиліттями жили, навчалися, працювали поряд з рухівцями. Агресивна пропагандистська кампанія, що її нав”язували компартійні ідеологи, несла в собі ненависть, озлоблення, протистояння, а тому була психологічно некомфортною, неприйнятною для переважної більшості населення Рівненщини, особливо тих, хто був народжений у повоєнні роки. Люди просто не хотіли сваритись, конфліктувати через трагічні події, про які толком нічого не знали і які відбулись ще до їхнього народження, а тому в більшості займали пасивну позицію.        

Поміркована позиція

У той же час у середовищі парткерівництва виявилася й інша, не така агресивна тенденція. Частина парторгів, керівників вважали, що питання символіки потрібно перевести з ідеологічно-політичної площини у правову. Вони, як і рухівці, слушно зауважували, що в СРСР і УРСР немає жодного закону чи іншого правового акту, який би прямо забороняв жовто-блакитний прапор, Тризуб і пісню «Ще не вмерла Україна», ставив їх поза законом.
Так, 22 листопада 1989 року на пленумі обкому КПУ-КПРС парторг ЦК КПРС, секретар парткому РАЕС В.Бондаренко говорив про те, що деякі комуністи, які приєднались до Народного Руху України, пропагують «націоналістичну символіку». «Потрібно відповідним чином вирішити питання щодо використання неконституційних національних символів і в цю справу внести ясність. Якщо ними можна користуватись, то давайте так і скажемо і не будемо з цього робити ніякої проблеми. Якщо не можна, то давайте теж скажемо вголос і вирішимо цю проблему. Люди хочуть бачити у цих питаннях чіткість і ясність. Вони звертаються до нас, а в нас однозначної відповіді немає. Думаю, уряд республіки повинен вирішити це питання.», - говорив Бондаренко.
Саме так ставив питання секретар парткому РВО «Азот» В.Ковалевський 28 листопада 1989 року на пленумі Ровенського міськкому КПУ-КПРС: «Недопустимо довго затягнулось питання щодо законодавчого, правового визначення існування національної символіки. Розмежування по відношенню до «жовто-блакитного прапора і тризуба» визначилось практично зразу після їх публічної появи. Для одних це символи страшних часів бандерівського націоналізму, горя, сліз і крові багатьох безневинних людей, інші представляють їх як потужний стимул національного відродження, пробудження національної самосвідомості. Відсутність чіткого законодавчого акту, спроби підмінити його тільки роз’яснювальною роботою, є не що інше, на мою думку, як відхід від правового рішення і зняття напруги у цьому питанні. Оскільки ніхто і ніде не притягнутий за публічне використання вказаної символіки, значить вона не протизаконна, а, відповідно, визнана.».   
Подібні думки висловлювали також керівники різних господарських організацій, підприємств, установ. Вони не хотіли бути втягнутими у політичну конфронтацію, остерігались  розпалювання спорів, пристрастей у трудових колективах, протистояння навколо символіки, вважали це справою перш за все партійних ідеологів та правоохоронних органів.
Невирішеність питання щодо національної символіки констатував тодішній перший секретар обкому КПУ-КПРС П.Прищепа. 13 квітня 1990 року на пленумі Ровенського міськкому Компартії він так висловився щодо встановлення щогли з прапором у Рівному: «Такий прапор встановлено не тільки в Ровно. У Тернополі висять жовто-блакитний і червоно-чорний прапори, тому що питання про національну символіку не вирішене. Декілька разів це питання ставилось перед Політбюро, у тому числі і мною. Час його вирішувати.».  
Слід відзначити, що комуністична влада УРСР протягом 1989-1991 років так і не вирішила у правовому полі питання української національної символіки: вона не була ні заборонена, ні визнана офіційно ні Верховною Радою, ні Радою Міністрів.             

Протистояння навколо символіки

Протистояння, сутички і бійки з міліціонерами і місцевими комуністами навколо прапорів відбулися 10 серпня 1989 року у Здолбунові, 27 серпня у Нетішині. 15 жовтня у Дубно міліціонери намагались розігнати несанкціонований мітинг і відібрати прапори, відбулась сутичка, але люди не піддалися. 17 грудня у Костополі місцева влада і міліція не дозволяли учасникам конференції НРУ піднімати прапори, щоправда тут обійшлось без бійки.
Продовжувались протистояння, сутички в окремих районах, населених пунктах у 1990 році.
13 січня у Кузнєцовську під час мітингу міліціонери намагались силою відібрати прапори, але рухівці не поступились. 26 квітня у Березному членам Руху і ТУМ на чолі з В.Червонієм довелося з бійкою прориватись на стадіон, де проходив мітинг щодо річниці Чорнобильської катастрофи, у зв’язку з тим, що місцеві міліціонери і комуністи не хотіли туди пропускати рівненську делегацію з блакитно-жовтими прапорами. 16 липня у Дубровиці прихильники влади влаштували протистояння і штовханину, заважаючи В.Червонію і місцевим рухівцям проводити мітинг і встановлювати щоглу з прапором.  Подібні випадки траплялися майже до кінця року. Навіть 7 жовтня, у День Конституції СРСР, у Шубкові Рівненського району відбулась бійка і більш ніж годинне протистояння між міліціонерами і комуністичними активістами, які з’їхались з цілого району, з одного боку,  та рухівцями - з другого. Представниками влади керував особисто перший секретар райкому КПУ-КПРС А.Кирилюк. Комуністи і міліціонери, користуючись великою чисельною перевагою, зігнули щоглу і не дали встановити український прапор. Через тиждень, 14 жовтня, на свято Покрови Пресвятої Богородиці рухівці під керівництвом В.Червонія при підтримці більшості жителів таки встановили український прапор у Шубкові.    
Слід відзначити, що у більшості випадків представники НРУ, УГС і ТУМ, які пропагували українську символіку, виявляли витримку і дисциплінованість, але в той же час непоступливість і впевненість у своїй правоті. Варто сказати також, що переважна більшість комуністів спокійно сприймала українську символіку, більше того - комуністи, які були прихильниками демократії і суверенітету України, її підтримували. Тому протистояння, сутички навколо символіки на Рівненщині, на щастя, не переростали у масові бійки з тяжкими наслідками.

Від демонстрації символіки до її постійної присутності    

З початку 1990 року кампанія за українську символіку вийшла на новий етап. Потрібно було перейти від популяризації, демонстрації символіки до постійної присутності прапорів на вулицях, площах, встановлення її у якихось символічних місцях.
У 1989 році молоді рухівці час від часу висловлювали радикальну ідею - вивішувати прапори на високих трубах заводів, фабрик, котелень, на водонапірних баштах, тощо. В Оженині на водонапірній башті прапор встановили М.Бендюк, А.Балаба, В.Повар. На території РВО “Азот” на одній з труб прапор вивісив В.Баланович. Однак такі дії були пов”язані з великим ризиком щодо безпеки і життя, адже проникати на об’єкти і вилазити по драбинах на значну висоту доводилося таємно, як правило, у темну пору. Щоб не ставити під загрозу життя і здоров’я молодих хлопців, правління РРО НРУ не заохочувало рухівців до таких методів демонстрування символіки. 
Першу спробу встановити українських прапор у публічному місці здійснили члени здолбунівських організацій НРУ, ТУМ, УГС. 21 лютого, у розпал виборчої кампанії, на майдані біля автостанції, де завжди було багато людей зі Здолбунова та сіл району, під час мітингу було встановлено 8-ми метрову щоглу з блакитно-жовтим прапором. Ось як про це згадує Г.Давидчук: «Акція була несанкціонована. Більшістю голосів на проводі було вирішено встановлювати прапор. Чи був страх? Не знаю. Пам’ятаю, що було сильне відчуття тривоги за всіх. Адже в кожного були малі діти. Увечері довго молилась Богу за друзів, за Україну: “Боже, не покидай нас! Якщо ти з нами, дай про це знати.». Під час підняття прапора білий голуб сів мені на праве плече… Поблизу стояв Костянтин Гурта, який вигукнув: «Галю, з нами Бог!». Сльози щастя котилися по обличчю.».
2 березня за рішенням Здолбунівського райвиконкому міліціонери оточили площу, зрізали щоглу і розірвали прапор. Рухівці через деякий час знову встановили щоглу з прапором, але  міліціонери і прихильники номенклатури вдруге її демонтували. Ситуація розрядилась тільки після виборів, коли третє встановлення прапора підтримали щойно обрані народний депутат УРСР В.Баталов та депутати Демократичного блоку міської та районної рад.
9 березня, в Шевченківські дні, у Рівному на майдані біля Свято-Воскресенського собору з ініціативи М.Поровського, В.Червонія, Б.Степанишина, О.Новака був встановлений камінь на честь 150-річчя першого видання «Кобзаря», відбувся мітинг. Тут же, біля каменю, було встановлено 10-ти метрову щоглу з блакитно-жовтим прапором. Присутні натхненно заспівали гімн «Ще не вмерла Україна». Встановлення прапора у період між першим і другим туром виборів народних депутатів Верховної Ради УРСР та місцевих Рад мало величезний успіх для Руху і всього Демократичного блоку. Площа біля собору і «Будинку одягу» була місцем, де щоденно збирались люди, постійно проводились «гайд-парки», і присутність тут українського прапора свідчила про зростання впливу Руху і втрату авторитету Компартії.
Бюро обкому КПУ-КПРС відреагувало на встановлення прапора гострою Політичною заявою, що була опублікована у газеті «Червоний прапор» (16.03.1990.). У заяві говорилось, що «дедалі активніше проявляють себе сили, які... ведуть пряму і відкриту атаку на партію і соціалізм. Саме так діють окремі керівники і активісти регіональної організації Народного руху. Так, ... рухівці вдалися до грубого зневажання діючої Конституції УРСР, інших правових актів і самовільно встановили в районі площі ім. В.Г.Короленка м. Ровно флаг-шток із жовто-блакитним прапором. ... Цей крок не можна розцінити по-іншому, як невизнання і протиставлення органам Радянської влади і повне зневажання думки десятків тисяч жителів міста та області.». Заява обкому Компартії, складена в дусі політичної істерії, не мала ніякого позитивного значення, вона лише поглиблювала конфронтацію між КПУ-КПРС і Рухом.
Мова про встановлений український прапор йшла 13 квітня на пленумі ровенського міськкому КПУ-КПРС. Так, помічник начальника пересувної механізованої станції № 123 по кадрах і побуту К.Гаврилов запропонував прибрати прапор «рухівців». Перший секретар міськкому В.Опришко відповів, що «пропозиції прибрати прапор «рухівців» поступили на конференції ветеранів війни і праці. Мені було тяжко пояснити, чому його ніхто не може зняти. ... Це функція міської Ради народних депутатів. Ви можете подати туди заяви від колективів, у листах висловити своє обурення.». Учасники пленуму відзначали, що встановлення прапора «вплинуло на голосування. Навіть ті комуністи, котрі вийшли до другого туру голосування, не обрані, тому що Рух встановленням прапора показав свою силу».  
Вночі з 19 на 20 квітня прихильники партноменклатури за допомогою автомобіля зігнули щоглу і зірвали прапор. Це викликало обурення представників демократичних сил, мітинг протесту, пікетування міськвиконкому. Через три дні щогла з прапором знову була встановлена, а члени Руху організували нічне чергування, що тривало більше місяця.
Поступово, щомісяця у різних районах у містах, селищах, селах члени НРУ, ТУМ, УГС почали встановлювати щогли з прапорами. Процес просувався дуже нелегко, навколо цього точилася запекла політична та ідеологічна боротьба; компартійні керівники, представники місцевої номенклатури, фанатичні прихильники ідеології комунізму, міліція цьому протистояли, і спочатку далеко не всюди переважна більшість людей підтримувала рухівців.
10 червня після конференції Рівненської районної організації НРУ щоглу з прапором було встановлено у Клевані. 12 червня районна Рада прийняла рішення демонтувати щоглу, зняти прапор. Лише після категоричного попередження з боку керівництва районної та обласної організацій НРУ партійно-радянському керівництву району в тому, що їх роботу буде заблоковано рухівським пікетуванням, щоглу з прапором залишили у спокої.
До кінця 1990 року щогли з прапорами були встановлені у майже 30 найбільших містах, селищах і селах Рівненщини.

Підняття прапорів над будинками органів влади

Перемога Демократичного блоку у Рівненській і Кузнєцовській міських радах, обрання представників демократів до обласної, деяких районних, міських, селищних, сільських рад, створювало нові умови, відкривало нові можливості утвердження української символіки.
18 травня на сесії міської Ради було обрано нове, демократичне керівництво Рівного: голова ради В.Марчук, заступник голови ради О.Ковальчук, голова міськвиконкому І.Федів. Керівники РРО НРУ В.Червоній, О.Новак, В.Пилипчук та новообрані міські керівники неодноразово обговорювали декілька варіантів встановлення символіки у міській раді та виконкомі. Врешті, 17 червня, після відзначення Дня пам”яті полеглих героїв – козаків Б.Хмельницького у музеї-заповіднику «Козацькі могили», велика кількість учасників повернулася в місто Рівне. На майдані біля Свято-Воскресенського собору голова міської ради В.Марчук та голова міськвиконкому І.Федів у присутності священників та 10 тисяч людей прийняли присягу на вірність громаді міста Рівного. Після цього всі рушили до будинку міської ради. Тут голова міськвиконкому І.Федів та народні депутати УРСР В.Червоній, В.Пилипчук, Л.Лук’яненко з блакитно-жовтим прапором стали у люльку підйомної машини, яка піднесла їх до даху, де вони встановили прапор. Депутат міської ради І.Башта перемістив червоно-лазуровий прапор УРСР дещо в сторону. Багатотисячна маса людей заспівала «Ще не вмерла Україна», люди раділи, вітали одне одного.
У Кузнєцовську головою міської ради було обрано В.Веремчука, головою міськвиконкому - Р.Омельчука. Вони вирішили підтримати рівненських колег і встановити український прапор на будинку міської ради. Прапор було піднято 29 липня під час святкування Дня міста у присутності більше 8-ми тисяч людей. Відбувся мітинг, концерт, масові святкування. На піднятті прапора були присутні народний депутат СРСР В.Мартиросян, народні депутати УРСР В.Пилипчук та В.Червоній.
Таким чином, над будинками міських рад Кузнєцовська і Рівного стало майоріти по два прапори. Національна символіка була встановлена також у кабінетах міських керівників.
За рішенням деяких міських Рад прапори були встановлені на будинками органів міської влади у Костополі, Корці та деяких інших містах Рівненщини.

Підсумки

Кампанія зі встановлення прапорів прихильниками Руху, інших демократичних партій і організацій проводилась поступово в умовах комуністичного панування до самого проголошення незалежності України. На 19 серпня 1991 року українські прапори були встановлені у таких населених пунктах Рівненської області.
У місті Рівному – 3 шт., біля Свято-Воскресенського собору, на будинку міської Ради і виконкому, на Палаці Культури “Хімік”.
Найбільше прапорів встановлено у Дубенському районі, м. Дубно, с.с. Смига, Варковичі, Семидуби, Панталія, Плоска, Зелений Гай, Тростянець, Сосновка.
У Млинівському районі, м. Млинів, с.с. Сатиїв, Владиславівка, Уїздці, Острожець, Яловичі, Рогізне.
У Рівненському районі, с.с. Клевань, Зоря, Квасилів, Городок, Шубків, Олександрія.
У Здолбунівському районі, м. Здолбунів,  с.с. Здовбиця, Мізоч, Дермань, Глинськ.
У  Острозькому районі, м. Острог, с.с. Плоска, Оженин – 2 шт., Межиріч.
У Червоноармійському (Радивилівському) районі, м. Червоноармійськ (Радивилів), Ситне, Хотин, Пляшева.
У Гощанському районі, м. Гоща – 2 шт., с.с. Тучин, Бугрин.
У Костопільському районі, м. Костопіль, с.с. Постійне, Звіздівка.
У Сарненському районі м. Сарни, с. Степань.
У Березнівському районі, м. Березне, с. Поліське (Погорілівка).
У Корецькому районі, м. Корець, с. Великі Межирічи.
Встановлені прапори у містах Кузнєцовську, Дубровиці, Зарічному. 
Таким чином,  прапори були встановлені у 51 населеному пункті Рівненщини.  Найактивнішу участь у цьому брали В.Червоній, М.Поровський, О.Новак, В.Пилипчук.
У Рівному політичну активність у боротьбі за символіку виявляли сотні активістів. До їх числа входили: Подлевський, О.Бородін з заводу тракторних агрегатів, М.Борецький, Р.Рибчинський, Р.Наконечний, Я.Васюк, В.Салімчук, В.Коваленко з «Газотрону», В.Якимов, О.Бойко, О.Кулик з радіотехнічного заводу, В.Сорока, А.Луцюк, М.Стельмах, А.Федоренко, С.Новак, В.Марчевський, В.Рудюк, В.Баланович, П.Мельник з «Азоту», І.Башта, А.Кричильський, Є.Пилипчук з льонокомбінату, Ю.Велігурський, О.Тимощук, М.Філіпчук з заводу високовольтної апаратури, І.Казимірський, В.Процюк з обєднання «Електромережі», Т.Купрієнко, В.Шпудейко, О.Заліпська з інституту «Рівнеагропроект», О.Ковальчук, М.Красько, І.Жилка, М.Чирський з художньо-виробничих майстерень, Є.Никонюк, Ю.Рогалевич, Я.Ткачук,  О.Гладунов, Л.Гладун з Українського інституту інженерів водного господарства, В.Ковтунець, В.Михальчук, В.Романюк з Педагогічного інституту, В.Войтович з науково-дослідного інституту технології машинобудування, В.Василець, В.Крикунець, В.Шкуратюк з «Союзучприладу», В.Мельничук, С.Кричильський, Б.Кур’янік – з управління зв’язку, С.Олексіюк з «Укркомунремшляхпроекту», М.Вельгус, В.Іллюк з обєднання «Рівнепромбуд», П.Сикидін з вапняно-силікатного заводу, вчителі Ю.Вовк, І.Кур’янік, Л.Шеремета, Т.Редюк, Є.Гладунова, М.Косарєва, І.Міськова, лікарі О.Веремчук, Л.Олексюк, А.Бабич, а також Л.Баша.  О.Капись, Н.Літковець О.Цюцюра з краєзнавчого товариства «Пересвіт».   
Слід згадати активістів, які боролись за символіку в районах області. У Дубні - В.Петрук, М.Пшеничний, М.Тимчак, Б.Козловський, С.Куриляк, С.Корчак, І.Левинська, у Млинові В. Пойдун, у с. Озліїв В. Обліванцев, у с. Острожець В. Приступа, у Здолбунові - Л.Кінах, О.Матковський, О.Цапін, О.Баранський, Р.Мацюк, Г.Давидчук, В.Возницький, подружжя С. та А. Ніколіних, В.Гурєєв, Ю.Дрозд, В.Турчин, у Костополі - подружжя Б. та З. Дідичі, С.Данильчук, В.Крамар, В.Войтович, С.Савелюк, у Кузнєцовську – Р.Омельчук, О.Кашуба, подружжя В. та Л. Веремчуків, С.Жданюк, В.Надяб, Г.Петрович, П.Бенза, у Корці - М.Гопанчук, В.Ісаєнко, Ф.Курмаш, Б.Ярошинський, у Рівненському районі - П.Голубокий, подружжя Ю. та І. Духанових, В.Семенюк, В.Добриднік, брати В. та М. Шевчуки, Л.Левчук, Б.Гринчук, у Гощі - П.Шолудько, В.Бейлах, В.Горпинчук,  у Тучині - Б.Родчин, В.Струк, Ю.Мартинюк, М.Демянюк, у Радивилові - Д.Кравець, І.Киричук, М.Патрикєєв, О.Лучкань, у Сарнах - С.Сорока, П.Ковальчук, С.Лірник,  у Степані – М.Мурза, С.Чуприна, в Острозі - М.Бендюк, М.Мельничук, В.Криницький, І.Гвізда, В.Сокол, у сусідньому з ним Нетішині, що географічно і політично примикав до Рівненщини, - М.Руцький, М.Панасюк, Ю.Єфімчук, О.Соловей, В.Казмірчук, у Дубровиці – В.Конончук, В.Цибульський, С.Хрунік, Н. і  О. Позняки.
Це далеко не повний перелік тих, хто вважав українську символіку за святиню і боровся за її відновлення і утвердження у сучасні часи.
Провал заколоту ГКЧП, проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року, тимчасова заборона КПУ, розпуск партійних органів на території області змінили співвідношення сил і вплив морального фактору на користь демократів. Українські прапори стали в ініціативному порядку вивішувати на будинках органів влади, різних установ, організацій, підприємств. Цьому вже ніхто не суперечив.

Українська національна символіка стає державною символікою України

Після референдуму 1 грудня 1991 року, на якому народ підтвердив Акт про державну незалежність України та припинення існування СРСР у грудні того ж року, державна символіка Української Радянської Соціалістичної Республіки, що базувалась на комуністично-ідеологічних принципах та перебувала в межах зразків Союзу РСР, стала просто недоречною.
15 січня 1992 року Президія Верховної Ради України затвердила музику Державного гімну України (автор М.Вербицький), а через десятиліття - 6 березня 2003 року законом “Про Державний гімн України”, було затверджено вже не тільки музику, але й слова віршу П.Чубинського.
28 січня 1992 року Верховна Рада України прийняла постанову “Про державний прапор України”, згідно з якою Державним прапором України було затверджено синьо-жовтий стяг.
18 лютого Верховна Рада України прийняла постанову, якою затвердила Тризуб як малий Державний герб України, вважаючи його головним елементом великого Державного герба.
Ці рішення  заклали основу нової державної символіки України, що базувалась не на комуністично-ідеологічних принципах, а на українських національних, історичних.
28 червня 1996 року символіка України була затверджена Конституцією України (стаття 20), яку прийняла Верховна Рада України.
Таким чином, українська національна, історична символіка стала державною символікою України. Вона не несе у собі якихось ідеологічних перевантажень, у загальних рисах відображає тенденції формування національно-державних символік європейських країн, народів, а тому в більшості позитивно сприймається народом України. 
Іван Дем’янюк, історик, політолог,
один з засновників НРУ і УГС на Рівненщині

Від редакції

Це дослідження, що написане спеціально до 20 річниці Незалежності України, ще не повне. Щось забулося, про інше не збереглося ніяких джерел. Та й масштаб газетної статті диктує певні обмеження щодо обсягу.  Але справу, започатковану І.Дем’янюком, потрібно продовжити. Заради збереження нашої історії. Заради вшанування тих людей, які в різних містах і селах піднімали перші прапори і Тризуби, співали “Ще не вмерла Україна”. Заради пам’яті Василя Червонія, який доклав найбільше зусиль, щоб ми тепер могли пишатися нашою українською національною символікою. Тепер - вже державною.
Редакція “Волині” звертається до активістів Руху, інших національно-демократичних організацій, до читачів надсилати свої спогади про те, як встановлювались прапори, як утверджувалася українська національна символіка у містах і селах Рівненщини.



до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.