Як стрімко летить час. Ось уже два роки відділяє нас від того трагічного дня, коли перестало битися серце Василя Михайловича Червонія. Це була рідкісна Особистість. Щирий, чесний, відвертий, простий у спілкуванні, але вимогливий до себе і всіх. Він знаходив до серця кожного оту стежину, той підхід, вмів вислухати людину. Все знав, все бачив, скрізь встигав, бо жив для людей, їхніми інтересами. Був справжнім борцем за Правду. Навіть через великі труднощі йшов до наміченої мети. Навколо нього гуртувалися і ветерани, і молодь.
Пригадується зустріч з ним на Майдані у Києві, у Гутвині на відкритті меморіалу УПА, на повстанських могилах в урочищах Писариха, Вітряківка, що на Степанщині, щорічні – на Козацьких могилах під Берестечком, на відкритті пам’ятника землякам-повстанцям у смт Степань. Десятки віднайдених повстанських могил – справа його рук.
Це був титан, гордість і велич української нації. Здавалося, дух волі літав там, де він був – лицар цього духу, Людина великої життєвої мудрості. Звідки це в нього?
Очевидно від великої любові до людей, до України.
Та життя непередбачуване: часто змінює білі фарби на чорні. Так сталося і з Василем. Рано пішов із життя, та залишив після себе добрі справи. Ось чому я ставлю його в один ряд із лицарями золотого тризуба – Симоном Петлюрою і Євгеном Коновальцем, Романом Шухевичем, Андрієм Мельником, Степаном Бандерою і Тарасом Боровцем.
Пішов з життя не просто політик чи великий державний діяч, не стало серед нас Людини, яка жила Україною, боролася за її незалежність, за її майбутнє.
Тож нехай ніхто, ніщо і ніколи не потривожить Твій сон, Василю! Хай земля буде Тобі ніжним лебединим пухом.
Хай і на тому світі, в Царстві небесному, різнобарвні квіти і зелені трави хиляться Тобі до ніг і сняться тільки кольорові сни!