Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
вівторок
18
липня
Випуск
№ 1328 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Симон Петлюра. «Московська воша» [Випуск № 1030]

Продовження.
Початок в минулому номері.

УКРАЇНСЬКІ ПРИКАЖЧИКИ БОЛЬШЕВИЦЬКОЇ МОСКВИ

На них надії нема — промовив Семен. — То казна-що, а не українці. Якісь вилюдки. Вони нагадують отих прикажчиків, економів, об’їздчиків, що їх наставляли колись за кріпацького права пани, наставляючи таких прикажчиків з кріпосних таки. Щоб вислужитися перед паном, вони знущалися над своїми людьми. Не дурно за старих часів про них говорили: «не так тії пани, як підпанки».
Отакими підпанками комуністичної партії, прикажчиками її, поставленими для догляду над Україною, і є комуністи-большевики українці з роду. Як покірливі телята, вони хилять свою голову перед московськими наказами і ретельно виконують свою службу московських наймитів. Це вони ставлять ніби українську печатку на те, щоб наш хліб і цукор вивозився до Москви. Це вони і до голоду на Україні допускають, і розстріли роблять, і через большевицьке сито все пересівають. Сидять ці прикажчики в Харкові, Києві, районах та повітах. Частина їх пристала до большевиків, щоб мати добрі посади та добру платню; частину перетягли підкупом з бувших повстанців (як от Тютюнника). За большевицьку ласку вони готові і батька, і душу продати. Це вилюдки нашого народу, яким він пригадає їхню гадючу працю, коли не тепер, то в четвер.
— Та вже, куме, й згадують, — перебив Семена Лаврін. — Чув я оце вчора, як орав при дорозі, від проїжджих з сусіднього села. Був у них голова «сельради». Раніш за народ стояв, навіть на повстання людей намовляв. Потім, раптом в комуністи пошився. За це наставили його головою «сельради». А як став він головою, то почав каверзувати над людьми: доносити на селян, що той лаяв совєти, а той казав, що недовго вже нам терпіти, бо швидко вже народ підніметься. Через нього життя не стало на селі. Та тільки й на нього кінець прийшов. Поїхав він позавчора до містечка, чи в район, не знаю вже, діло було над вечір. Доїздить він до містечка, а тут лісок невеликий. Тільки порівнявся з ліском, як хтось гукає:
— Стій! Куди їдеш? — підійшло троє з лісу.
— Покажи посвідчення. Хто такий?
Голова «сельради» думав, що то міліціонери ліс стережуть або облава на когось. Виймав з кишені посвідчення. Не вспів його розгорнути, коли один з отих трьох і каже:
— А, голова «сельради» такого то села? Давно чули. Молодчага ти. Це через тебе там арештовують людей, це ти доносиш. Ходім з нами в ліс.
— Чого в ліс? — запитує голова, чуючи щось недобре.
— А там довідаєшся — відповідає.
Не вспів голова ще щось сказати, як йому на голову накинули мішок, заткнули рота і силою повели в ліс. Через дві хвилини чути було, як двічі чи тричі хтось стрельнув. Через годину чи дві, не знаю вже, приїхала з містечка міліція, почали шукати, нишпорити, але нічого не довідалися. Хто то був — невідомо.
— Хто б то не був, а собаці собача й смерть, — промовив дядько Семен.
Обидва куми і Семен і Лаврін деякий час мовчали. Лаврін багато довідався від Семена. Стало йому ясніше після Семенового оповідання, і через що жменька комуністів панує над мільйонами, і як вона до панування прийшла, як вона розорила наш народ, як большевики хочуть Україну і далі в своїх лапах держати та нарешті — куди і на що його продподаток іде. Багато зрозумів Лаврін. А кожне слово Семена не тільки йому світ прояснило та до купи все зводило, а ще й чуття ненависти до московських насильників викликало.
Гарячий був Лаврін. Отже і не дивно, що під впливом Семенового оповідання оте чуття ненависти зростало у нього, міцнішало і виливалось в бажання помститись над катами. Якби йому в цю хвилину хтось сказав, ну хоч би й Семен: йди і убий комісара, або — поїдь у Харків чи Київ та підпали ГПУ, то він зробив би це без вагання, не роздумуючи довго. Та Лаврін чекав, поки кум Семен скінчить своє страшне оповідання про неволю України під комуністично Москвою.

МОСКОВСЬКІ ВОШІ І СВОЇ ГНИДИ

— Кожному своє прийде, — почав через деякий час Семен. — Та воно видать уже й наближається ота розплата. Ти мені оповів про те, що сталося біля лісу з головою «сельради» сусіднього села. Таких випадків стає все більше, трапляються вони все частіше, хоч большевицькі газети й не пишуть про це. Не дурно кара на таких христопродавців приходить: забули вони і честь і совість, відцурались своїх же братів тай лижуть халяви московським комуністам. Вони, як ті гниди, що нужа всяка розводе. Свербить од них, остогидли вони нам, дратують вони нас і не дають спокою. У кожного народу є такі запроданці і вилюдки, тільки у нас їх дуже багато. Це московська неволя виплодила на Україні отих перекинчиків та перебіжчиків, що за «ласощі нещасні» продають нас і помагають москалям розпинати Україну. Українські большевики — це з тої породи наших людей, що їх москалі навертають до себе грішми та брехнями про «адін катєлок», з якого то ніби ми разом з ними «щі хлєбалі».
З усього, що я тобі говорив одне виходе: «катєлок» отой не общий, а московський і в московських руках він. Тільки до «катєлка» того наші харчі йдуть. Оце тобі й кінець мого оповідання про «катєлок» та про «адну вош», що її випестили на нас московські аратори-большевики, коли Україна хотіла піднятись проти них в 1917-18 роках. Обдурили, значить, оті аратори наш народ, розділили його хитрощами, нацькували одного проти другого тай загарбали нашу землю з її хлібом та багатствами.
Розлізлись московські воші по всій Україні, стали песиголовцями-комуністами, живуть з нашої крови та праці, їдять нас і отруюють і душу нашу, і мозок. Стали вони панами над нами, забрали в свої руки владу, гроші і силу. І «катєлок» теж забрали, а разом з тим «катєлком» і хліб наш забрали, а нас самих в ярмо своє запрягли.

ЛИХА ГОДИНА І ДОБРА ПОРАДА

Дядько Семен замовк, ніби чекав, що Лаврін скаже. А Лаврін трохи помовчав, а потім озирнувся навкруги, ніби хотів подивитись, чи хто не підслуховує, а далі промовив:
— Спасибі тобі, Семене, що так до пуття витлумачив мені причину нашого лиха. Про дещо я й сам догадувався, а тепер після твого оповідання стало мені ясніше, що до чого та від чого. Виходить, що самі ми винуваті. Тільки вибач мені, куме, за щире слово. Ти багато мені оповів та чогось не доказав. Слухав я уважно і душа мені щеміла не раз і плакати хотілось, так твоє слово пекло мене. А проте мені здається, що так, як єсть, не можна діла залишати. Треба щось робити, бо воші оті, як ти кажеш, заїдять нас зовсім, до смерти. Хіба ж не так? — А що ж на твою думку треба робити? — запитав Семен ніби сам себе.
— Що робити, питаєш? А те, що з вошами роблять: бити!
— Бити, кажеш, може й твоя правда. — Семен трохи помовчав, а потім додав.
— Тільки треба знати, як бити… Почекай трохи, я подивлюсь на коней, щось далеко вони зайшли.
Семен пішов нібито на коні подивитись, а на ділі то поглянути, чи нікого близько нема, чи ніхто не підслухує.
Оглянувся і Лаврін навколо себе. Оглянувся і раз, і другий, а потім теж піднявся з землі і пішов услід за Семеном. Семен вже стояв біля коней і ніби чекав Лавріна. Тінь від його постаті лягала на землю, довгою смугою, а сам він здавався ніби вищим на зріст, таємничим. Тихо паслися коні, вірні друзі чоловіка. Часом одна коняка піднімала голову ніби закликаючи другу щипати зрошену нічною росою траву. Біля коней поставали й обидва приятелі, що один другому відкривали наболілу душу та шукали допомоги один у другого.
Семен почав тихо щось говорити своєму кумові. Голос його часом уривався і переходив у шепотіння. Але кожне слово було ясним, виразним, твердим, як камінь та щирим, як любов матері. Лаврін іноді щось перепитував Семена, старався все, як слід затямити, не переплутати і заховати на глибині своєї душі. Кожне слово приятеля-кума ніби збагачувало його і Лаврін почував, що він знає щось нове, щось таке велике-таємниче, від чого не тільки йому, а й всій Україні, і всьому народові краще буде. Якісь сили нові прибавлялись, якась віра до душі вливалась, а надія, як роса цілюща робила його міцним і непохитним. Семен говорив довго і ні одного слова з того, що він казав, Лаврін не забув. Лаврін знав, що слова Семенові треба в діло повернути, а до діла того готовитись тайно, тайно нагромаджувати сили і засоби, щоб кинути їх проти катів народніх і як щенят задавити їх. Він знав, що всі оті комуністи — і чужі з Москви, і свої вилюдки, — то бур’ян поганий, силою насаджений і що бур’ян цей також силою треба вирвати і викинути геть з нашої землі.
Як це робити, як готуватись, як і за що саме братись в першу чергу — його навчав Семен.
— Треба робити уміючи, — казав Семен. — Не слід витрачати сил по-дурному, бо й так уже тих сил марно пішло чимало. Треба тихо, як кроти, підготовити раніш справу, треба розкинути павутиння своїх людей по всій Україні. Скрізь їх порозсовувати, до всіх большевицьких установ пролізти, щоб знати їхні тайни, їхні пляни — те, через що ті пляни переводяться.
— Треба знати, де їхня зброя і документи.
— Треба знати не тільки те, що вони роблять, а й те, що вони мають на думці робити.
Семен казав, що ті невідомі троє, що в лісі голову «сельради» від людей забрали, зробили це без галасу. Отак і треба робити.
І казав ще Семен, що не треба по-дурному язиком плескати. Треба стерегтись зрадників, провокаторів, що навмисне людей на смерть посилають.
— Як ти з ким почнеш якесь діло проти большевиків затівати, то навіть мені не кажи, хто твій помішник, — научав Семен. — А коли я почну випитувати тебе, то так і знай, що я хочу продати тебе большевицьким харцизам. З ким ти щось проти большевиків будеш робити, то твоя річ. Тільки ти не маєш права йому про мене говорити, бо, як довідаюсь про це, то буде з тобою те саме, що з отим у лісі трапилось, хоч ти й приятель мій, розумієш? Так саме не твоє діло з ким я, крім тебе, щось робити буду. Ясно?
Слова Семена спочатку ніби жахали Лавріна, та він відчував, що за Семеном правда, що в таких справах, які вони ото намовляються робити, треба великої тайни, обережности й вірности.
— Знай, говорив Семен, що ми не самі. Павутиння наше снується скрізь по Україні.
Люди очуняли, навчились, як треба робити і розпочинають підготовлятись. Те, що ми з тобою обмислили, так саме намислюють, може якраз цієї ж ночі, за сто верстов од нас і в зовсім іншій губернії.
— Не треба спішити, не треба нетерпеливитись. Слід уважати і бити, як то кажуть, навірняка.
— Робота ця нелегка і не на короткий час. Тільки треба не спати, не хилити голову додолу, а «тихою сапою» рити під тим місцем, де звели собі кубло большевики.
— А як вже буде підготовлене, як отакі випадки, як ото трапився в лісі, почнуть множитись не тільки в наших околицях, а й по інших районах та губерніях, то тоді прийде знак для всіх нас, що настав суд над нашими катами комуністами. Судити ж їх будемо МИ по закону нашої рідної землі, яку вони скривдили, осквернили та збезчестили.
Коли Лаврін запитав Семена, який то буде знак і від кого він прийде, то Семен йому відповів:
— ВІД КОГО ТРЕБА. А знак той ми серцем відчуваємо і зрозуміємо, що нам робити, бо скрізь сидіти будуть наші люди. І рушниці, і кулемети, і гармати большевицькі опиняться в наших руках. Не помилиться серце наше, не піддасться воно гарячим головам, провокаторам. Розважливо, все підготовляючи в тайні, декого заздалегідь усуваючи з дороги, щоб не мішали, візьмемо ми тоді в одну руку мітлу, а в другу рушницю і виметемо московську комуністичну погань з нашої рідної землі разом з власним сміттям.
— До цього йде, як від ночі до ранку, — закінчив Семен.
А ранок гожий вже наближався.
Мовчки, не вмовляючись, Семен і Лаврін стали до схід сонця, перехристились тричі і подали один одному руку.
Семен промовив:
— Боже, поможи нам і нашій Україні!
— Лаврін додав:
— Господи, благослови на святе діло!
Світало. Роса виблискувала на зелених травах. Легенько повівав холодок свіжий, ранішний. Божу пісню співав жайворонок. А хрест на дзвіниці сільській сяяв золотим промінням над усім селом і благословляв тим, що оце тільки що намислились на велике діло.

ЩО ВИЙШЛО З РОЗМОВИ ДВОХ ПРИЯТЕЛІВ

Минуло два тижні з того часу, як дядько Семен та дядько Лаврін мали щиру розмову між собою. До неї вони не повертались, хоч кілька разів бачились. Одного тільки разу Лаврін якось згадав кумові, що поїде до міста. Через день чи через два Лаврін повернув з міста додому.
А ще за кілька день до села дійшла чутка, що в тому місті хтось підпалив будинок ГПУ. Під час пожежі стався вибух і згинуло чоловіка з десять, сотрудників ГПУ — комуністів. Люди слухали оповідання про цю несподіванку. Слухав і Семен. Він догадувався, що то Лаврінова справа, тільки Лаврін і знаку не подавав, що родич його до неї руку приложив. А ще за тиждень після цього, в селі про дві події почали балакати. Одна трапилась на залізниці. Їхав поїзд з отрядом «чонів» усмиряти безробітних в Одесі. На перегоні між двома станціями хтось розгвинтив гайки, а потяг через те зійшов з рельс, кілька чоловік при тому загинуло і багато поранено. Хто зробив — невідомо.
Друга подія трапилась недалеко від повітового міста, куди поверталась з сусіднього села слідча комісія, що приїздила до села робити слідство в справі якоїсь контрреволюційної організації. Нічого та комісія не викрила, але голова її, якийсь комуніст, зібрав сход, кричав на людей, матюками їх лаяв і загрожував через десятого розстріляти. А потім почав пиячити разом з іншими членами комісії, вимагав, щоб йому жінок привели для потіхи, ледве вже його товариші трохи втихомирили. Виїхала комісія з села опівдні. Недалеко від міста хтось зупинив п’яну комісію. Діло було в балці: хто його знає, що там сталося, тільки ж і голова комісії, і члени її опинилися в проваллі неживі. В одного прострелена була голова, в другого груди, третій на возі трупом лежав, а візника знайшли зв’язаним віжками з замкнутим ротом.
Чия то справа була — невідомо. Лаврін тільки чув, як у вечері три чи чотири жінки — сусідки оповідали тихенько про цю страшну подію. А одна з них не стерпіла та ще й перехрестилась:
— Туди їм і дорога — прости, Господи.
— А ти не жалій їх, вони прямо в комуністичний рай попадуть — додала друга.
Лаврін догадувався, що в тій балці або Семен сам з кимось побував, або хтось з тих, що з Семеном балачку мали.
Спитати про це Семена він не відважувався та й непотрібно було. Лаврін сам обмислював нове діло, бо знав, що треба не спати, а робити. Він бачив, що «воші б’є» не він один, а інші заходжуються біля цієї роботи, невідомі йому.
Він радів і благословляв їх, хоч і не знав, хто то. Він їх за рідних братів своїх уважав, оцих незнаних оборонців народа. Лаврін бачив, що Семенова робота йде і що вона приведе до щасливого кінця: Україна очиститься від московської нужі і що того щасливого дня не довго зосталося чекати.

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.