Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
п'ятниця
8
грудня
Випуск
№ 1349 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

ПІШЛИ «ВИЗВОЛИТЕЛІ» - ПРИЙШЛИ «РЯТІВНИКИ», [Випуск № 1029]

або Як і чому багато волинян далеко не вороже зустріли німецьких окупантів у червні 1941 року?


«Помер король. Хай живе король!» Це відоме французьке прислів’я цілком підходить до драматичних змін державно-політичних режимів, що пройшли у червні 1941 року на Волині. На зміну східним червонозоряним «визволителям» півторамільйонного українського населення краю сюди прийшли коричневі «рятівники» із заходу, щоб запровадити свій «новий порядок» і навчити жити все тих же волинян « по-європейськи».

Відтоді спливли роки і роки. Здавалося б, що за цей час можна і треба було глибоко та всебічно вивчити і проаналізувати те, що відбувалося довгих шість років в нашому найдревнішому українському регіоні. Та, на превеликий жаль, оцінка волинських подій часу Другої світової війни мінялася за минулі десятиріччя не один раз. Так, як було вигідно владі і стовпам її історіографії. Тому навіть і досі ми відчуваємо неоднозначний підхід до оцінки тих волинських подій.
Перших совітів, що прийшли на Волинь 17 вересня 1939 року, місцеві українці зустріли назагал щиро і тепло. Далися взнаки десятиліття польського панування. Тріумфальні арки, через які парадним маршем крокували червоні піхотинці, кіннотники, броневики, переходили у живі коридори, бо люди щиро вітали їх. Адже українська мова, пісня, танок і навіть не завжди вдалий жарт були не тільки зрозумілими, але й близькими, рідними, своїми.
Та холодом повіяло вже через місяць-півтора. Перші арешти й депортації розпочалися ж бо вже восени і сягнули свого апогею у грудні. З Рівненщини у глибинні райони Союзу тоді було виселено 1601 сім’ю або 7922 особи. А в ході другої, третьої та четвертої депортацій із Західної України до Сибіру, у Казахстан та на далеку Північ було депортовано кожного десятого жителя цього краю.
Війна з нацистською Німеччиною, як відомо, не була для Кремля несподіванкою. Як і дата її початку. Більше того, Гітлер дозволив собі навіть за добу до нападу офіційно повідомити про це Сталіна. Інша річ, що «батько народів» не повірив своєму псубрату і до останньої хвилини мав надію відстрочити війну, щоб самому невдовзі здійснити штурм райху.
22 - 27 червня сорок першого увійшли в літопис Волині як найбільш драматичний завершальний тиждень перебування більшовицького режиму. Німецько-радянську війну в тюрмах НКВС Західної України зустріли понад 23 тис. політв’язнів. Переважна більшість з них була по-звірячому замордована безпосередньо на території в’язниць. У Луцькій, Дубенській, Ковельській, Острозькій, Володимир-Волинській та двох Рівненських в’язницях енкаведистами було фізично знищено понад 2500 чол. 24 червня 651 в’язня Рівненської тюрми було відправлено спецешелоном у Пензенську область. Але, як читаємо із донесення тюремного управління НКВС, на станції Корачі, що поблизу Ніжина, поїзд був обстріляний німецькою авіацією. Дальше, як гласить рапорт, «приняы меры к переотправке этого эшелона на станцию Камышин». Проте, як тепер нам відомо, ніхто нікого далі Сумщини не відправляв. Прах півтисячі рівненських політв’язнів досі покоїться десь в землі Сумщини.
Почуття глибокої ненависті та презирства заслужили у воли-нян т. зв. перші совіти за ті нелюдські «соціальні перетворення», до яких вдавалася їхня влада за 21 місяць свого панування у краї. Націоналізація майна у великих та невеликих власників, що нерідко межувала з елементарним пограбуванням, розкуркулення хліборобів та колективізація села, яка знов таки більше нагадувала середньовічні екзекуції ніж аграрні реформи, вульгарний атеїзм, що нерідко не знав людських меж, нарешті розгнуздана пропаганда московської моралі - ці та їм подібні кроки «визволителів» потопили в крові та сльозах волинян окремі їхні позитивні наміри і дії «братів» зі сходу.
То ж хіба треба дивуватися, що коли через лічені дні після вторгнення на Волині появилися перші гітлерівські формування, їх прихід не викликав того обурення, яке прогнозували, а далі змальовували московські часописи.
Заслуговує уваги опис вступу до Рівного перших німецьких підрозділів, які подає у своїй книжці «Чого не гоїть огонь» наш земляк Улас Самчук: «Минали дні і ночі. Місто диміло, стогнало, кричало. Скреготіло залізо танків. Небом пролітали все нові і нові ескадрильї літаків, дрижали стіни, але бомби більше не падали. Лише в повітрі стояв дивний, загальний, незвичний настрій, коли здавалося, що на очах міняється весь світ, навіть люди, навіть сама земля. Здавалось, все, що було, - провалилося і лишилися тільки грузи. Йде щось небувале. Якийсь фатум, якесь рішення.
І прийшло воно разючо несподівано. Зранку, на світанні. Коли навіть затихли були гармати. І хоча всі знали, що «вони» прийдуть, ніхто не сподівався... Ще горіли на східному краю автостради блідо-зелені, з рудими зірками танки, як на західному її кінці біля зовсім цілих казарм, уздовж обох боків дороги, величезні маси святочно одягненого люду з квітами і прапорами вітали чуже, переможне військо. Ніби з-під землі виросла збита з дощок, омаяна квітами й прапорами, величезна тріумфальна арка з двомовним написом «Хай живе могутня німецька армія !»
Дещо по-іншому описує появу нацистів у Рівному і перші часи їх перебування в місті тодішня жителька обласного центру єврейка Варвара Барац. У своїй книзі спогадів «Втеча від долі», що вийшла друком в Ізраїлі і невдовзі була перекладена на декілька європейських мов, авторка згадує: «Німці зайняли Рівне 28 червня, в суботу. Невимовний страх і паніка охопили всіх, але чомусь у нас жевріла надія, що радянські війська ще повернуться... Безперервним потоком через місто йшли військові колони німців. Одні рухались далі, інші залишалися в місті. На перших порах більшість військових ставилися до населення непогано: пригощали жінок і дітей печивом і шоколадом, а якщо їм надавали певні послуги, то вони нагороджували їх навіть подарунками. Моя дочка, для прикладу, теж опинилася серед таких «ощасливлених». На прохання якогось офіцера вона заварила йому чай і наповнила ним термос, за що отримала буханець хліба і коробку чаю. Тоді будь-які харчі мали велику вартість, адже за гроші нічого не можна було придбати.
А тимчасом німецькі солдати розтягували радянські склади, переповнені харчами. Місцеві військові та чиновники в панічній втечі не тільки не встигли нічого прихопити з цих складів, але навіть і у власних помешканнях залишили майже все і тікали, як кажуть, в чому були.
У пограбуванні продуктових складів брало участь також і голодне населення міста. Декому вдавалося принести додому навіть мішок муки, макаронів, а то й ящик масла. На складах зберігалося багато сушеної риби , яку брали, хто скільки міг.» Та найболючішою подією останніх днів червня ледь чи не на всій Волині стали вшанування пам’яті в’язнів, що загинули від рук енкаведистів в тюрмах. Майже кожне село, навіть хутір прощалися з жертвами більшовицького терору. На могилах замучених українські патріоти складали слова клятви відомстити ворогам за смерть рідних, близьких та односельчан.
Окупаційна влада, що до середини вересня 41-го перебувала в руках військової адміністрації, оскільки Волинь продовжувала бути т. зв. прифронтовою зоною, мало вмішувалася у громадсько-політичні справи краю, її цікавило, в першу чергу, дотримання спокою, тобто лояльності стосовно нового режиму з боку місцевого населення, та забезпечення армії продуктами харчування за рахунок українського селянина.
В містах і містечках місцеву владу намагалися взяти в свої руки бандерівське чи мельниківське крила ОУН. Вони ж формували і місцеву українську поліцію. В Рівному, Луцьку та деяких інших містах Волині поряд із міськими управами нацисти стали створювати єврейські управи - т. зв. юденрати і єврейську поліцію, які поширювали свій вплив і владу на єврейську частину населення.
У своїй книзі спогадів «Армія без держави» Тарас Бульба-Боровець так характеризує цей початковий період німецької окупації Волині: « 3 вибухом німецько-совєтської війни в 1941 році в Україні стало помітним пожвавлення всіх тих підпільних рухів, що до цього часу діяли в абсолютному секреті. Однак, маючи такий сумний чвертьвіковий досвід , революційне підпілля Центральної та Східної України і далі діяло з великою обережністю, чого не можна сказати про Західну Україну. На цих наших землях політичне життя відразу почало прибирати відкриті форми... Блискавичне захоплення України німецькими військами і досить ліберальна окупаційна ситуація під тимчасовою військовою адміністрацією спочатку давали народним масам України навіть деякі вигляди та надії на те, що німці не такі то вже «людоїди», як їх називала большевицька пропаганда. Робилося припущення , що з ними все ж таки повинно бути краще, ніж з безбожним комунізмом. Як би воно не було, все ж таки німці - це європейська культурна нація, добрі господарі, не комуністи, не безбожники.
Але це були лише довоєнні припущення та перші враження, що їх робила на людей німецька армія. Коротше кажучи, це були ті враження , які випливали з одчаю народних мас та їх фаталістичної долі: «хай буде навіть сам чорт, аби лише не больше-вик» або «хоч і гірший, якби інший». Народ сподівався, що німці заведуть хоч який-небудь правопорядок замість того дикого свавілля, яке панувало за большевиків. Так потішав себе народ перспективою кращого життя під новим «цивілізованим» окупантом.
Але ці припущення дуже скоро розвіялися. Вже наступні тижні та місяці німецької окупації, коли німецька цивільна адміністрація Еріха Коха перебрала від армії управління окупованими землями України, показали марність таких припущень і сподівань. З цього моменту Україна відразу займає до нового «визволителя» таке саме негативне становище, як і до попереднього червоного окупанта.»
Не будемо вдаватися в інші причини генези антинацистського Руху Опору, що невдовзі виріс на Волині в середовищі усіх верств люду і згодом створив декілька протилежних один одному політичних, національних збройних фронтів. Це окрема тема, якій вже присвячено чимало студій і публікацій і яка й досі вимагає свого поглибленого вивчення. Визначену у підзаголовку до даної публікації тему завершимо роздумами на дозвіллі одного з найголовніших керівників нацистського Райху Йозефа Гебельса. У щоденнику, який вів цей ідеолог нацизму, ми знаходимо варті уваги рядки. 25 квітня 1942 р. він писав: «Населення України на початку було більше ніж схильне вважати фюрера рятівником Європи і вітало німецьку військову силу якнайщиріше. Та це ставлення радикально змінилося протягом місяців... Ми вдарили росіян, а особливо українців заміцно по голові нашою манерою поведінки з ними. Удар по голові не завжди стає переконливим аргументом, і це стосується як українців, так і росіян».
І, на завершення, ще раз надамо слово Уласу Самчуку : «Політика Москви і Варшави для нас була завжди винятково ганебною, і коли б сюди прийшли не німці, а турки чи китайці, повторилося б те ж саме. Треба бути бездушним, глухим, сліпим і елементарно дурним, щоб цього не розуміти.»
Для пояснення того, що сталося в червні 1941 р., ми надали слово спогадам та роздумам людей, що добре відомі і популярні на Волині - сучасникам описуваних подій - письменнику Уласу Самчуку, військовому і політичному діячеві Тарасу Бульбі-Боровцю, єврейській громадській діячці Варварі Барац. Залишається відповісти на сакраментальне запитання, що і сьогодні багатьох хвилює: чому так сталося? Чому волинський українець під тріумфальною аркою із хлібом-сіллю та квітами 17 вересня 39-го зустрічав армію зі сходу, а 28 червня 41-го з такою ж гостинністю - армію із заходу ? Чи відповіли на це запитання цитовані нами вище автори? Частково. По-своєму прокоментував поведінку українців нацистський ідеолог Й. Гебельс.
Та чи задовольняють нас ці пояснення? Мабуть, що ні. Хоч відповідь на них існує, більше того, її в різні часи запропонува¬ли відомі і добре відомі як в Україні, так і поза її межами історики, політологи, філософи, юристи, письменники. Вони сходяться на тому, що 300-літній національний гніт, якому іноземні завойовники піддавали українця, не сприяв формуванню у його свідомості, поведінці та діях тих яскраво виражених рис і якостей національної самоповаги, яку ми спостерігаємо, для прикладу, у поляків, чехів, французів, греків, навіть росіян.
Ментальність народу і шляхи її формування - це і теорія, і практика. Це водночас і традиція. Особливо, коли народ стає державною нацією і починає усвідомлювати, за що він відповідальний перед нинішнім і, особливо, прийдешніми поколіннями.
Для українців наших днів ця проблема ускладнюється багатьма факторами - політичними, економічними, релігійними і навіть регіональними. Але розв’язувати її потрібно, причому невідкладно, якщо ми хочемо нарешті бути повноцінною державною нацією, а не просто етнічною спільнотою людей.
Йосип Пацула

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.