Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
понеділок
16
жовтня
Випуск
№ 1341 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Інші статті випуска

Партнери

За Україну!

Було село [Випуск № 1029]

Підкреслюю: „Було село”, бо зараз його немає. На перший погляд може здатися, що нічого істотного тут не сталося. Навіть в післявоєнні роки, в час побудови „соціалістичного суспільства” припиняли існування цілі села.  Але доля села Кальнятич і його мешканців особлива. Знаходилося воно на Рівненщині на кордоні з селами Суховоля, Радомишль, Лаврів Луцького району на Волині по обидва боки безіменної річечки, яка тече широкою долиною, а витікає з-під Суховолі. Споконвіків живлять її, поять кришталево чистою водою десятки невтомних джерел. На цій долині селяни щороку збирали по два добротних укоси сіна і отави. Адже землі тут – пристирські чорноземи.
В селі було близько ста дворів. За кількістю мешканців і орної землі воно рівнялося з селом Ставрів, яке починалося відразу через межу. Проте, тут чогось не було ні школи, ні церкви.
Переважна більшість жителів Кальнятич сповідувала ідеологію українського націоналізму в той час, як ставрічани були палкими прихильниками комуністичних ідей. Тому й вересень 1939 року зустріли по-різному. Селяни Кальнятич – стримано, без ентузіазму.
Коли формували органи місцевої влади, то в основному обходилися без представників Кальнятич, називаючи його бандитським селом. Хоч ніхто не пригадує скільки-небудь серйозного криміналу, скоєного його жителями.
Зате органи совєтів відразу почали обкладати, в першу чергу, заможних селян непосильними податками, поставками сільськогосподарської продукції. І вже скоро за їх невиконання почалися судові процеси. Визнані куркулями і засуджені до позбавлення волі Приступа Ясько, Поліщук Федір, Кравчук Павло, Поліщук Ярина і Наконечний. Всі вони відбували покарання в Дубнівській в’язниці. До колгоспу записалося лише вісім родин.
Червень 1941 року. На третій день війни між фашистською Німеччиною і комуністичним Радянським Союзом верталися з Дубнівської в’язниці засуджені. Серед них Приступа Ясько. Не заходячи додому, удосвіта йшов з хати в хату і вітав їх мешканців: „Христос воскрес – воскресла Україна, вставайте зустрічати сонце і українську армію”. Так він підняв значну частину жителів села.
Ось як згадує ці події Швець Надія Денисівна, що нині проживає в селі Гірка-Полонка Луцького району: „Зі сходом сонця з усіх кінців села вийшли хлопці і дівчата з синьо-жовтими прапорами, з букетами квітів. Тут вперше я почула гімн „Ще не вмерла Україна”. Разом з молоддю і я пішла. До молоді приєднувалися старші віком селяни. На межі між Кальнятичами і Більче коло Приступи Яська і нашої хати почали будувати браму для зустрічі українського війська. Дівчата плели вінки, ставили букети. Будували браму, готували зустріч Ільчук Оксентій, Приступа Федір, Приступа Степан, Приступа Таня і інші. На післяобід брама готова. Тут зібралося багато людей. Близько 16-ї години ми побачили, що зі Ставрова до нас їдуть на підводах якісь люди. Коли вони під’їхали ближче, то почали по нас стріляти. Всі стали втікати в жита і ячмінь, що росли біля дороги, ховалися в хатах, в льохах. То були острожецькі енкаведисти. Вони розстрілювали людей, кололи багнетами, шукали в хатах, витягували з льохів. Тих, кого зловили, зв’язували дротом, кидали на підводи і везли в Островець. А там, в льохах панського палацу, їх катували і розстрілювали...”
Всього тоді енкаведисти розстріляли і замучили 22-ох жителів Кальнятича. Серед них Крижанівський Іван, Приступа Іван, Приступа Филимом, Приступа Олександр, Мошелюк Герасим з сином Валерієм, Клівчук Юстин, Бугай Віталій, Приступа Василь, Лагода Григорій, Приступа Ясько, Приступа Федір з сином, Лагода Ганна, Повз Феодосій, Дячук Петро. Поляку Каспшаку Янеку розрубали груди і дивилися, як б’ється серце, дівчатам Ільчук Катерині і Калинюк Людмилі розпороли животи.
Не виключено, що учасниками цієї бойні на стороні енкаведистів були й окремі ставрівчани. Бо як могли знати в Острожці про масові заходи в Кальнятичах? З встановленням окупаційного німецького режиму з Кальнятич забрали на примусові роботи близько 20 хлопців і дівчат. Це був ще один удар по Кальнятичах і його мешканцях.
На жаль, і сьогодні, більш як через сімдесят років після цієї трагічної події, встановити поіменно всіх невинно убієнних немає можливості – вже зовсім мало залишилося свідків. А було б добре, щоб правда воскресла. Тим більше, що планується заново перевидати “Історію міст і сіл України”, бо в сучасній і слова про це не сказано.
В результаті багатоденних боїв між радянськими і німецькими військами за визволення Волині більше третини будівель в Кальнятичах згоріло. На щастя, обійшлося без жертв серед населення. Після того, як фронт відкотився на захід, селяни-погорільці не розбіглися. Вони пристосовували під житло льохи, будували землянки, ремонтували цегляні будівлі, що вціліли від пожежі під тимчасове помешкання. Почали потрохи  стягуватися на будівництво сяких-таких хат і господарських будівель.
Не забарилася про себе нагадати і влада. Але не допомогою у відбудові спаленого під час війни села, а тим, що вивезли на Сибір родини: Приступи Яська – дружину, двоє синів і дочку, Мошелюка Герасима, Бугая Віталія і інших. То родини тих, хто загинув в селі в червні 1941 року.
Колгосп, в який тепер записалося більшість селян, був бідний і не міг надати допомогу у відбудові села. Лише на початку шістдесятих років, коли головою була Тітова Галина, правління почало виділяти найбільш потерпілим будівельні матеріали. Заклали навіть будівництво нових двох вулиць в селі. Але так тривало недовго.
Коли правління колгоспу очолив Козак Андрій, він негайно припинив виділення будівельних матеріалів, надання іншої матеріальної допомоги забудовникам. Однак селяни вишукували всі можливі ресурси і будувалися.
Та прийшла нова біда для мешканців Кальнятич. На цей раз з владних кабінетів – знесення хуторів. А хіба село Кальнятичі хутір? Думаю таке рішення в верхах було прийняте неспроста – треба було покінчити раз і назавжди з бунтівним селом.
Загальні колгоспні збори рішили: переселити жителів Кальнятич в село Ставрів. Люди навідріз відмовилися виконувати таке рішення. І тут почалося. Козак Андрій був керівником жорстоким. Тим більше, коли пішла чутка про присвоєння йому Героя Соціалістичної Праці, він ладен був на все.
Щоб заставити людей переселятися, стали виривати сади, переорювати присадибні ділянки. Тих 25-40 соток городу, яким користувалися колгоспники в Кальнятичах, в Ставрові наділяли в двох-трьох місцях. Настало справжнє знущання з людей. І ніде було знайти правди, захистити свої права.
Кальнятицькі люди горді – не підкорилися керівнику і суцільній несправедливості. Лише кілька родин перебралося в Ставрів, а всі інші розбіглися по світах. Переважна  більшість осіла в навколишніх селах Луцького району – Боратині, Гірко-Полонці, Заборолі і інших. Тут побудувалися, знайшли роботу. Село Кальнятичі припинило своє існування.
Пройшло майже півстоліття, а жителі Кальнятич тужать за рідним гніздом, тужать за милою Батьківщиною. „ Як би було колись по-іншому, ніколи не покинули б рідних місць” – говорять нині колишні мешканці.
Нема села, нема людей. Долина поросла чотирьохметровим очеретом, верболозом,взагалі бур’янами – здичавіла. В них заховалася річка. Свідком тих часів нині є лише цвинтар і п’ять хат-розвалюх, в яких живуть три жінки старше вісімдесяти років.
Раз в рік, на проводи, тут збираються колишні родичі і сусіди, щоб пом’янути   померлих, невинно убієнних і тих, хто віддав своє життя за волю України.
Віталій Сівак 

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.