Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
середа
19
квітня
Випуск
№ 1315 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Тернова доля [Випуск № 1029]

„Терен при долині...Терен при долині...
Підростає терен – на вінець дитині.
Коли б була знала – терен би зрубала!
Ні одна б тернинка серця не доймала...”
Кривавляться подряпані пальці. Старенька сутеча правиця заносить сокиру попід суху тернину, а гілляка пручається і шмагає жінку по обличчі... Пізно. Пізно вирубувати шпичаки у своїй долі. Вже ж у неї всенька доля – тернова, а кожна втрата – не день, не два, ледь не щодня гостряками під серце ворушить.
„Діти!..Дітоньки!..Нащо ж мені на старість такого хліба гіркого лишили?!.” – голосить на цілісеньке поле Хима, дітей згадуючи, а вони – чи то не чують, чи образилися, як от Антонь з Ростиславом за те, що зреклася їх, коли на підводі везли – аби хто впізнав, чиї вони. Не могла признати, чужакам казати, що то її соколяточка.
Не признала... За інших думала – їх же у неї шестеро... Ой, тернові колючки в серце вп’ялися... Казали люди: у полі, в кукурудзі – з літака їх встрілили. Вислідкували та й побили – зверху ж видніше...
Відчувала: односельці крадькома поглядають на неї. Не сплакнула навіть. Ішла повз дітей – бліда й випростана. Змертвілими губами: „Не знаю...” – промовила.
Думала: хоч Антонь живим буде, бо вже ж раз в очі смерті дивився, бачив її близесенько, ту смерть – з кобурою на боці...
Коли німці мали в Дубно вступити, їх у в’язниці тамтешні енкаведисти постріляли геть – винних і невинних. А він якось виліз із-поміж трупів... Прострілений – і видряпався... Продірявлений – і, харкаючи кров’ю, втік додому... До рідного села Молодава...
Щойно очуняв, оддихався, а вже зрозумів, що гітлерівці при допомозі місцевої поліції добираються до української інтелігенції – дуже вже вона повірила у власну владу і німецьку вседозволеність... Отоді й пішов у підпілля...
І вже не вірив – ні германцям, ні „своїм”, чиї печатки на тілі мав... З Антоньком і Данилко пішов. І Тихін з Володькою. І Ростислав. А як було залишатися, коли цілі сім’ї почали в Сибір запроторювати за одного „лісовика”. Їх же – п’ятеро... Батьки затялись: не знаємо, де діти...
Бувало, коли й забредуть –  сорочку взяти чи кашель біля грубки вигріти, або ганчір’я на ногах обморожених поміняти. Вузлика маминого з собою за пазухою притримуючи, зникали як привиди. Хіба тільки донька Вірунька знала, де їхні дороги проляжуть, то часом вибігала. Прудка вдалась, як вивірка. Але і за нею пристерегли. Переховувалась то в тітки Саламінки, то по горищах, то по сінниках... Все одно вислідкували та й застрілили...  
Потім хтось переказав: Данилка вбито на Красній Горі. Оточили ту Гору, закривавили тілами молодюсінькими.
Поминальну свічечку вдома, при закритих вікнах, ставила й голосила, щоб ніхто не чув і не бачив.
А якось батько пішов до Ульбарова – та й не вернувся. Казали Химці: повісився. Але ж дивно так повісився – не сказавши нікому й слова, та ще й руки ззаду зв’язав навіщось... Не вірила Хима, серцем чула, що замордували за дітей, а кому поскаржитись – не відала.
Тихін з Володькою теж не повернулися з лісів. Переказували: аж на Івано-Франківщині в горах полягли. Не дочекалась Хима Борисюкова жодного з синів – ні один із них не продовжив роду. І донечка, як гілочка не розцвічена, всохла. І ні одного з внучат не вигойдали вузлуваті руки бабусі Хими. Чи хоч подумав хто – за що ж вони вінки тернові на чола свої вдягнули? За що?
Щербата сокира впала під ноги... Де в силі Химі порубати розчепірене терновиння. Воно вхопило її за руки колючками. Але чому так тремтять на гілочках сині ягоди? Чи впадуть вони ще комусь на долоню? Чи згадає хтось тернову долю Борисюківського роду?..

Любов Пшенична, член Національної Спілки письменників України.
Малюнок Миколи Тимчака.

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.