Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
недiля
18
червня
Випуск
№ 1324 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Симон Петлюра. «Московська воша» [Випуск № 1028]

Продовження.
Початок в минулому номері.

ЗАМІСТЬ РАЮ ПЕКЛО ЗАВЕЛИ


— Большевики обіцяли нам рай соціалістичний. Пройшло мало не п’ять років і замість раю вони гірше пекла завели.
У тюрмах повно невинних людей. «Чрезвичайка» тепер перехрещена в ГПУ та «вони», що хочуть те й роблять. Арештовують усіх і правих, і винуватих. Розстрілюють і по суду, і без суду. Мучать людей страшними муками. Шпіони, донощики всюди нишпорять, скрізь підслуховують і доносять. Різні пройдисвіти, провокатори з того ж таки «ГПУ» підбивають легковірних людей на щиру розмову, під час якої починають лаяти большевиків, а потім по їхніх доносах людей забирають, кудись вивозять, часто туди, звідки вороття немае. Через те один другому не вірить, сусід сусіда боїться і здається, що стіни вже чують, що хто каже. Десятки тисяч людей вивезли большевики на Сибір, то на північ (Мурман, Соловецький манастир), а то ще й на Волгу висилають. Так колись російські царі та імператори робили після того, як Україну обманом під московське царство підбили. Вони теж наших козаків на північ — на «канальські роботи» посилали, де ті бідолахи й гинули від ходолу та хвороби. Точнісенько так і большевицькі правителі роблять: теж засилають наших лодей на далеку та холодну північ, щоб ті там гинули, як козаки колись погибали. Тут ніщо не змінилося: Москва все одно, чи вона царська чи большевицька, однакових засобів уживає, щоб вилюднити та переполовинити наш край.
— За царських часів дітей в школах на Україні найголовніше вчили тому, щоб вони від рідної мови відцурались та москалями поставали. А большевики вимагають від учителів, щоб ті школярів уже змалечку на комуністичну віру перевертали. Отож душу наших дітей псують наукою большевицькою, а нас самих намовляють безбожниками зробитись. Для большевиків-комуністів нема ні святощів, ні Бога, ні Христа, ні його святого, в що наші діди з прадідів вірили та без чого й жити не можна. Щоб захитати віру нашу, вони й церкви осквернюють, богохульства та блюзнірства всякого допускаються. До того доходять, що з деяких церков клюби та центри для розпусти зробили. Не дозволяють панотцям до школи ходити та дітей наших слову Божому научати, а самі силою забирають церковні будинки та для своїх партійних потреб їх зужитковують.
— Вихваляються большевики, що вони справедливі права, рівні для всіх заводять, а на ділі поділили всіх людей, розроїли між собою і посіяли роздор межи ними. Одним все дають і всіма правами та привілеґіями наділяють, а у других все беруть і ні за що їх почитають. Коли ти не комуніст, не записався до їхньої партії, коли ти не «комнезам» або не «комсомолець», то ти не чоловік і нема тобі ніде ходу. А як ти в большевики пошився, то на першому місці у них, хоч би п’яниця, нероба і останній пройдисвіт був. Ти можеш менше платити податку, а то й зовсім не платити, можеш жити за кошт куркуля і коверзувати до схочу над всім селом.
— Ми платимо тепер такі податки і натурою, і грішми, яких ніде, ні в якій країні не платять. Учені люди підрахували, що навіть за панщини робили люди менше, ніж ми тепер, «вольними гражданами рабоче-крестьянской республіки» ставши. А в той час, як ми спини гнемо, комісари живуть, наче в маслі купаються, бо розкошують і горя не знають. Вони одягнені і взуті, а ми обідрані та в латаному ходимо, бо немає в що ні одягтись, ні взутися, та й нізащо ні чобіт, ні одежі купити. В деяких селах одна пара подертих черевиків на десять-двадцять хат припадає, а багато людей так, що всім тілом світять.
— Робітник на фабриці не має й половини того, що колись мав і кляне тепер комісарів, що за них колись горою стояв, кляне свою долю, бо з того, що він заробляє, не можна прогодувати ні себе ні свою сім’ю. А як підеш до міста великого от скажемо до Києва, Одеси, Катеринослава, Житомира чи якогось іншого, то й там люди ходять обідрані, виснажені, напівгодолні, бо часом городським жити ще тяжче приходиться, ніж нам селянам. Все, що мали, вони попродали, а заробити ніде. Добре і там живеться тільки комісарам, партійцям, їхнім жінкам та полюбовницям та всяким спекулянтам, що ділять свої заробітки нечисті з большевицькими пройдисвітами.
— По містах панує велика розпуста та й на село ця отрута переходить, бо безчестя, зіпсутість, повійство большевицька влада, як бур’ян скрізь розводить та ще й радіє, що люди забувають і совість і почитальність. Отакий «рай» завели наші «спасителі» з Москви! От уже справді гірше від пекла! — Дядько Семен аж сплюнув од огиди.
— Скажи мені, куме, — озвався до нього Лаврін, — куди воно все дівається, що від нас большевики беруть? Платимо ми часом, по двадцять, а то й більше пудів од десятини. Це ж як підщитати, скільки всі селяни з цілої України віддають, то вийде так багато, що я й сказати не вмію.

КУДИ ДІВАЄТЬСЯ ТЕ, ЩО ВІД НАС ЗАБИРАЮТЬ

— Куди дівається, — перепитав дядько Семен, — ніхто правди про це не знає, бо я ж тобі вже казав, що большевики не люблять давати одчоту з того, що вони роблять, а з газет їхніх теж не можна про це довідатися, бо ти знаєш сам, які вони брехливі. Тільки, як не ховають правду від нас, вона наче шило з мішка витикається, і як масло в воді, чи вірніше в брехні большевицькій, не тоне. Дещо чував я про це, як у Харкові був, а про дещо стороною довідався. З того, як я собі метикую, то хліб наш, отой таки, що ти або я зорав, посіяв та змолотив, большевики витрачають на такі справи. Перша. Майже по цілому світі і по всіх державах держать большевики своїх наймитів, явних і тайних аґентів, платять їм гроші за те, щоб вони підбивали тамошніх робітників і селян на бунти, розрухи, страйки, а все для того, щоб за допомогою цих розрухів можна було там большевицькі порядки встановити. Таких наймитів большевики за кордоном мають дуже багато. Платити їм треба тамошніми грішми, а гроші ці дорого коштують, куди більше, як оті «совзнак»-паперці, що в Москві друкуються. От і подумай, скільки треба витрачати грошей, щоб прогодувати оцю ораву?!
Друга. За кордоном большевики на різних мовах видають комуністичні газети, де вихваляють себе, свої порядки, свої закони, а все це для того, щоб знайти собі там приятелів, прихильників та місцевих людей на свій бік перетягти. Видавати такі газети коштує не абияких грошей. Якийсь француз, німець чи англієць, читаючи таку комуністичну газету на своїй мові, часто і не знає, на які вона гроші видається, тоді як там наша кривавиця пішла.
Третя. Мають большевики за кордоном свої посольства, всякі «місії», торговельні комісії тощо. Мають чимало своїх шпіонів, а найпаче в Польщі, Румунії, Естонії, Латвії, Литві, яким доручається до всього там приглядатися, все винюхувати, красти потайки документи тощо. Содержувати всіх оцих шпіонів та дипломатів — теж неабияких грошей коштує. Я часом і думаю собі: оце, Семене, забрали в тебе «продподаток», ну, то може Москва, як обміняє його на які американські гроші (долярами звуться), то може на нього і пообідає кілька разів большевицький шпіон за кордоном, — щоб він подавився.
Четверта. Дуже багато грошей — цілі сотні мільйонів — та все в чужій, дорогій валюті, пересилають большевики закордон у чужоземні банки. Кладуть їх на чужі, підставні фамілії, так що банки, приймаючи ці гроші, і не знають, що вони большевицькі. А роблять це большевики «про чорний день», що наступить для них. Тоді вони матимуть з чого жити, хоч їх і виженуть з України.
П’ята. Большевицькі верховоди люблять тепер часто їздити закордон, «воду цілющу пити», або від жиру зайвого лікуватися. Це теж грошенят коштує. Та й не малих, коли згадати, що їздять вони не самі, а з дамами своїми «наркомтесами» та «совбаришнями», які без шовкових панчох та золотих обручок не можуть обійтися. Був я на тому тижні в містечку, дивлюсь, аж на базарі міліція продає якесь лахміття: сіряки, жіночі спідниці, старі чоботи тощо.
— Що таке, — питаю в старої олійниці.
— А це, — каже вона, — харцизи продають з молотка одежу з сусіднього села, бо селяни там не заплатили всього «продподатку», то ото і продають останнє… — І олійниця вилаяла харцизів.
— Нічого, тітко, — одповідаю я їй, — як продадуть та виручку матимуть, то шовкові панчохи якійсь шлюсі, що з комісаром живе, подарують.
От тепер ти й бачиш куди воно дівається те, що у нас забирають. Це я казав все про витрати большевицькі за границею, а тепер трохи оповім про те, куди вони дівають гроші у себе вдома.
Перш за все. Багато витрачається на тайну поліцію большевицьку, що зветься ГПУ (раніш Чека» звалася). В цьому ГПУ служить багато шпіонів, донощиків та інших пройдисвітів. За свою «працю» вони і платню беруть велику, бо гадючої праці ніхто дурно не робить. Юда продав Христа за ЗО срібняків, а наші Юди та христопродавці вимагають на себе не ЗО, і не 300, і не 300 тисяч, а мільйони червінців.
По друге. Мають большевики в Москві «Центральний Комітет Комуністичної Партії». Цей комітет самі большевики люблять називати «штабом всесвітньої революції», а біля штабу того товчеться багато гулящих і всякої масти людей, ласих на гроші: є там і поляки, і молдовани, і лотиші, і німці та французи, і навіть негри та хунхузи. Вся оця мішана отара людська хоче їсти, а большевики її годують і гроші дають на те, щоб вони в своїх країнах комунізм заводили та на революцію людей підбивали. Є серед оцих чужоземних пройдисвітів такі, що навіть большевиків кругом пальця обводять: видурюють у них гроші, а революції не роблять. Таким чином «штаб всесвітньої революції» теж годується нашим хлібом, а його ми з тобою, куме Лавріне, даємо, а коли й не ми, то такі ж дурні, як і ми з тобою гречкосії.
По третє. Велика сума грошей, добутих з нашої праці, просто розкрадається комуністами, особливо тими, що біля заготовок хлібних, лісних, цукрових, вугольних тощо працюють. Допавшись до них, як мухи до патоки, вся ця «братва» мошеничає, себе не забуває і про чорний день дбає. Знає вона, що швидко кінчаться гарні заробітки для неї, а через це й забезпечує себе казьонними червінцями. Буває так, що червінці ці і дірки в кишенях роблять, а падаючи на підлогу так брязкають, що всі чують. Ну, тоді й большевики примушені необережних під суд віддавати. Але ми знаємо той суд: судять там «судді неправедні» — товариші тих, хто прокрався. Через те й присуд їхній здебільшого буває милостивий: «прінімая во вніманіє пролетарское проісхожденіє подсудімого» або «принадлежность к комуністіческой партії», його звичайно — милують. Бо у большевиків кругова порука і таке правило: свій свого не видавай! Не дурно старі люди кажуть: ворон ворону очей не виклює.

ДУРНЕ ГОСПОДАРЮВАННЯ – ПРОПАЩІ ГРОШІ

— Всі оті витрати, що роблять большевики на всесвітню революцію, то пропащі гроші. Так само пропадають марно і ті гроші, що витрачають вони на державні справи і на народне господарство, бо за яку б справу вони не брались, з того мало пуття буває. Большевики уміють ламати, нищити, догори ногами перевертати, а творити так, щоб користь народові була, на це вони нездатні. Через це і виходить, що з їхніх заходів одне горе для народа буває. Все хочуть вони силою робити. Деякий час народ тій силі кориться — своє думає. Та й не можна інакше, бо приміром, скажемо, закони большевицькі і про землю, і про фабрики негодящі.
Тому то й сталася дивна річ перш за все з землею. Здавалося, що як настане «рабоче-крестьянская власть», то земельну справу вона зуміє полагодити так, що селяни будуть задоволені. А вийшло якраз навпаки: найбільше незадоволені большевиками іменно селяни. Бо землі у власність вони не получили, майже щороку большевики землю переділюють, так, що ніхто не знає, чи залишиться у нього на той рік те поле, яке він цього року обробляв. Одбираючи землю у куркулів, вони дають її «незаможникам», а ці, не маючи реманенту, часто тільки дивляться на неї, отож і виходить, що і старий господар її не обробляє, і новий до неї не береться. Податки ж на землю чи натурою, чи грішми такі великі, що їх і не сила платити. Кінець кінцем большевиків клянуть і господарі, чи як вони кажуть «куркулі» — заможні і «незаможники». А з другого боку, через всю оцю плутанину, що теж грошей великих коштує, площа посівів зменшилась і родить земля наша менше, як раніш.
Так саме із фабриками та заводами. Спочатку большевики повиганяли з них хазяїнів та передали робітничим комітетам. Потім, коли з цього нічого не вийшло, то пробували було назад повернути хазяїв, зробивши їх ніби управляющими. А потім, коли з цього один пшик получився, то вони за нове взялися: позаводили «трести» і передали їм всю заводську справу. Появились і «цукротрест», і «тютюнтрест», і «залізотрест» і всякі інші трести.
Всі вони грошей великих на себе вимагають, бо треба і контору велику тримати, і матеріал купувати, і ремонт робити, і робітникам платити, одне слово по-хазяйському всю справу провадити. А грошей мало і можна їх взяти тільки з каси большевицької, а там не хватає, бо ти уже знаєш, куди вони діваються. Кидаються на всі боки большевики, з трьох заводів один роблять, а два зачиняють, а потім на половині дороги кидають і не доводять до кінця. Через це вся промислова справа на Україні занепала: заводи та фабрики на половину тільки працюють, а як де, то й зовсім пусткою світять — шиби повибивані, машини поломані, одні тільки димарі стоять ще цілі та дим з них не куриться.
Таке хазяйнування довело до того, що наприклад:
Перше, вугольні шахти виробляють тільки четвертину того, що добувалося перед большевиками.
Друге, з цукроварень, що ними Україна на ввесь твіт славилася, і половини не залишилося, бо на Правобережжі, за української влади, працювало їх 69, а в 1922 році тільки 25. Решту большевики попсували і до роботи зробили негодящими.
З металюрґійних заводів, що були на Україні, працює тепер тільки два, а решта — 13 стоїть без роботи.
І так, куди не глянь, у всіх галузях промисловосте, скрізь руїна та пустка, хоч большевицькі газети і пишуть, що «советское строітельство» йде вперед та чудес доконує, що воно виробництво на фабриках та заводах аж до «довоєнної норми» підганяє.
А які це «чудеса» ми добре знаємо, бо те, що виробляється на трестированих чи соціялізірованих заводах, куди гірше ніж було раніше. Та не тільки гірше, а й дорожче, купувати його не по кишені звичайному чоловікові.
Як поїдеш до Києва або до Харкова, то побачиш по вікнах у крамницях всякого краму багато, навіть дорогі вина та шовкові панчохи світяться. Але все те купувати може «партієць», комісар. Нам все те заказано, бо ні за що. Замість вин по селах п’ють самогон, а замість панчох у личаки взуваються.
Щоб пособити горю, призначають большевики всякі комісії та доручають їм обслідити, через що воно, мовляв, з нашого хазяйнування нічого не виходить. На папері ніби все й добре, а на ділі нікуди не годиться. Працює така комісія кілька часу, вимагає на себе теж неабияких грошей, бо треба ж і членам заплатити, і знающим людям — «спецам», нові пляни видумує, як горю пособити, а потім виходить, що все те дурна праця була, бо вирішено все по-новому переінакшити.
Через те й виходить, що большевицьке хазяйнування точнісінько таке, як робота того Трохима (з байки Глібова): латав Трохим свою свиту, відтинаючи на латки шматки, з тієї ж таки свити, аж поки вона негодящою стала.
Отака Трохимова свита вийшла з усього хазяйнування большевиків на Україні, чи як вони кажуть «совітська господарча політика» на Вкраїні.
Продовження
в наступному номері.

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.