Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
недiля
20
серпня
Випуск
№ 1333 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Симон Петлюра. «Московська воша» [Випуск № 1027]

Продовження.
Початок в минулому номері.

НАЙБІЛЬША БРЕХНЯ БОЛЬШЕВИЦЬКА
— Туманять нам голови, що большевицька влада є владою робітників і селян. Такою вона ніколи не була й тепер не є. Хіба поміж отих комісарів, що засідають в «Совсті народніх комісарів» є правдиві робітники, або правдиві селяни? Хіба хоч один з них ходив за плугом, або був хліборобом? Та ніколи в світі! Так само: хіба поміж комісарів є правдиві робітники, коли не щитати пари-другої «комуністів», що давно вже відбилися від свого брата-робітника і добрі гроші за свій комунізм заробляють, гноблять того робітника гірше, як колись було?
— Хіба ми — селяни, або робітники — обирали тих комісарів вільними голосами, по своїй охоті та вподобі? — Ні, за тими виборами — одна комедія і обман! Бо на самому ділі комісарів призначають, а не вибирають, і призначають таких, які слухняно будуть коритись та робити все, що накажуть їм головні комуністи з Москви. Ніякого одчоту ці комісари ні перед ким не дають, бо всі оті з’їзди та конференції «совєтів рабочих і крестьянських та красноармєйських депутатів» — це теж одна ширма, чистесеньке дурисвітство, бо наперед там все приготоване, обчислене і робиться як по маслі, робиться так, як захоче центральний комітет комуністичної партії, або вірніш кажучи — «політбюро» цієї партії. А в цьому політбюро, як і в центральному комітеті комуністичної партії, немає ні робітників, ні тим паче селян, сидять там ватажки комуністів, люди, що ніколи не були ні робітниками, ні селянами, а дібравшись до грошей, до влади, цупко, як справжні воші на кожухах, прийнялись до них і ні за що не хочуть випустити їх з своїх рук. Мріють про те, щоб скрізь, по цілому світу, викликати революцію та завести такі порядки, якими оце нас ощасливили. Щоб досягнути цього, не жаліють вони ні грошей, ні праці (звісне діло: чого ж жаліти її, коли вони самі не роблять?), ні життя людського. Кров’ю, розстрілами та насильством над людьми та руїною господарства змагаються вони своє облудливе хиже діло здійснити. На це согласних мало на світі знайдеться. Отже, захопивши в свої руки гроші й владу, вони підбирають до себе таких самих, як вони, що з дешевої праці жити привикли. Які ж тут вже вільні вибори можуть бути? Який же одчот прилюдний можна давати з своєї діяльності?
— Все це головні ватажки комуністів добре знають. Через це вони і ті вибори і одчоти підтасовують: для людського ока виходе ніби й так, що скликаються з’їзди і для виборів комісарів, і для вислухання одчотів про їхню діяльність, а на самому ділі — все це обман. Бо справжньої волі слова на цих з’їздах не буває, та й на з’їзди попадають «свої люди», які все ухвалюють на все, що комітет надумає, наперед «согласии». Це — одна «шайка» й одним миром мазана, а ворона вороні очей клювати не буде.
— Таким побутом влада комуністів, чи як вона себе називає, «рабоче-крестьянская власть» не є владою ні робітничою, ні селянською, а владою невеличкої жменьки людей, владою комуністичної партії, яка захопила в свої руки гроші й силу, про нарід не дбає, з народом не рахується. Дбає ця жменька людей тільки про себе, про партію свою та про те, щоб десятки й сотки мільйонів людей тримати міцно в своїх руках.
— От скажемо, на Україні нащитується більш тридцяти мільйонів люду. А тепер подивімось, хто оці комуністи-большевики, що з них набирається так звана «комуністична партія України», — чи вони українці: 65 % — москалів-кацапів (русских); 28% на жидів припадає і тільки 7% українського роду. Тим часом з цеї партії і «совет народніх комісаров» український вибраний: вся місцева влада наставлена. Отже і виходить, що тепер над нами панують не наші люди, не українці, а москалі з жидами, що понаїздили сюди для легкого хліба та каверзування над нами.
— Оця чужа-чуженина не знає нашого краю, не любить його (любить тільки той хліб, що ми добуваємо!), дивиться на нього як на загробований і поводиться з ним так, як звик поводитись завойовник, а тим паче — москаль! Вся робота большевицького уряду, поставленого Москвою на Україні, — отого «совета народних комісаров» на Україні, що сидить в Харкові, а не в Києві (бо з Харкова скоріше втікати як щось скоїться, в Москву), до того зводиться, щоб обдирати наш край, вивозити від нас хліб, цукор, всяке збіжжя тощо. Він — покірливий слуга Москви, робить те, що йому накажуть. Та воно й не дивно: більшість комісарів — москалі або жиди; для своїх вони все й роблять.
— Правда є в тому «совєті народних комісаров» України і кілька українців з роду. Але це вилюдки нашого народу та наймити Москви.
— Так само і на місцях — в губерніях, районах та повітах теж сидять чужинці: чоловік п’ять-сім кацапів, два-три жидки і наш один-другий дурний на придачу.
— Вся ця банда править Україною від імени нас — селян та робітників, виносить всякі постанови та резолюції, а большевики на весь світ заявляють, що це і є голос та воля українських «рабоче-крестьянских мас», хоч ніколи ми тих постанов і не виносили, а тільки з газет довідуємось, як за нас і од нас ота банда промовляє.
— Такою брехнею є вигадка про те, що ніби «рабоче-крестьянская» Україна з власної волі пристала в 1919 році до Російської Соціялістичної Федеративної Республіки, а потім в 1922 році до «Союзу Советских Соціялістических Республик». Звичайно, ніхто про це прилучення ні українських робітників, ні селян не питав. А діло було так: з’їхалося до Харкова дві-три сотні руських комуністів-москалів, що ще раніше Москва розсадила їх по Україні, пристало до них скільки треба жидків-комуністів та наших власних пройдисвітів два-три десятки і на вимогу Москви оця компанія зробила те, що було їй наказано. А таку постанову для Москви потрібно було мати, щоб і перед світом нею помахувати і українцям мати право сказати: «Самі ви, голубчики, з власної охоти до нас прилучилися, то тепер і робіть те, що ми вам наказуємо. Тільки робіть, як слід, не лінуйтеся. Усе, що зробите, нам віддавайте та ще й дякуйте нам, що ми згодились вас до себе прийняти і не горюйте, і не жалійтесь на ваше життя, бо «Москва сльозам не вірить».
— Отож тепер Україна й живе підбита Москвою. Ніяких самостійних прав, як незалежна держава, вона не має, не має вона ні свого війська, ні фльоти, ні своїх власних залізниць та пароплавів, ні пошти, ні телеграфа, ні нарешті права розпоряджатися своїм господарством.
— Бо, бачиш, по совітському праву все це спільне і належить «Союзові Соціялістичних Республік», а на ділі Москві. А з цього таке виходе: наш хліб, наше вугілля, цукор, залізо, тютюн, сіль, одним словом — все, що на Україні з землі чи з-під землі добувається, всім цим, як хоче, так і розпоряджається Москва. Отож і виходить: ми працюємо до сьомого поту, а те, що з праці нашої добуваємо, то Москва забирє собі дурно, як продподаток, продналог тощо.
— Таким побитом прилучення України до Москви потрібно було комуністам для того, щоб мати право визискувати багатства нашої землі. Оце тобі й вигода союзу з Москвою. Вигоду може хто й має, тільки не Україна. Не дурно ж той цукор, що на українських цукроварнях добувається, коштує в Москві дешевше ніж у нас. Не дурно ж большевики вивезли в 1922 році з України цілі мільйони пудів хліба закордон, а в цей самий час половина України голодувала та так, що не одна тисяча померла з голоду, а були й такі випадки, як от на Запоріжжі та в Херсонщині, що люди один одного убивали, щоб людським м’ясом живитися.
— Кажуть, що воша, кусаючи чоловіка, п’є кров його і з того живе. А большевики гірше від воші: вони не тільки кров нашу п’ють, а й потом запивають. Їхні газети багато пишуть про політику Москви до України та вихвалюють її на всі боки. Ну, то коли правду говорити про цю політику, то одно можна сказати: комуністам Україна потрібна для того, щоб ссати з неї добро її та багатство. Наша земля тепер не наша, а московська, наше Чорне море і пароплави на ньому теж їхні, наші залізниці їм належать, наш цукор, як вугілля і хліб і все, на що багата наша рідна земля, — все це тепер стало їхнім.

ЩОДЕННА БРЕХНЯ
БОЛЬШЕВИЦЬКА
— Що тепер правда, а що брехня — святий не розбере! Все переплуталося і догори ногами перевернулося. Колись були й газети правдиві, й книжки путящі. Прочитавши їх, чоловік більше знав, уму-розуму вчився, на світ божий ясніше дивився. Тепер тих газет та книжок не дістати, хібащо з-під поли у кого позичиш, бо всі книжки і газети большевики заборонили й не дозволяють їх читати, щоб народ правди з них не довідався. Ховають вони, як злодії правду від людей та примушують нас «свої» газети читати та з «їхніх» книжок учитися, гадаючи, що таким чином заб’ють нам баки, голови затуманять та на свою віру перевернуть. Тільки ж газети їхні і вся писанина їхня така нудна та брехнею підбита, що й простий чоловік перестав уже няти віри большевицькій писанині. — Наприклад. Багато писали і пишуть большевики про революцію в інших країнах. П’ять років нас дурять, що ота революція вже почалася і не сьогодня-завтра кінчиться. Писали про це торік і позаторік. Пишуть про це і сьогодня. А все брехня. Світ як стояв, так і стоїть. Ніде влади большевицької немає, бо тільки ми були такі дурні, що до неї допустили. Ніде й такого беззаконня та насильства немає. Одним словом, ніде на світі не коверзують вони, тільки нам це «щастя» на долю припало. Тим часом большевицькі газети не вгавають і все нам про «всесвітню революцію» в вухах лящать. А на провірку виходе, що все це чистісенька брехня, якою хочуть нас просто спантеличити та правду втаїти.
— І скільки тої брехні вже було, той пощитати не можна.
— Чи пригадуєш, що вони писали про електрифікацію? Казали, що совєтська влада так мудро зробе, що навіть у селах на вулицях будуть електричні ліхтарі стояти, а в наших хатах електричні лямпочки будуть світити.
«Ми асветім вашу Украіну» — галасували большевики. Ну й освітили: ніякої електрифікації вони не запровадили і нових електричних станцій вони не збудували, а ми як світили керосином чи нафтою та лоєм, так і тепер світимо. Одна тільки різниця настала: раніше керосину можна було дістати скільки хочеш, а тепер трудніше стало, так що часто ми й зовсім нічим не світимо.
— Така сама доля трапилась і з справою народньої освіти.
— «Ми дадім вам образованіє», кричали большевики, — «далой безграмотность!».
— А на ділі вийшло так, що шкіл у нас тепер за большевиків стало менше, грамотних не побільшало, шкільні будинки не ремонтуються, а вчителі по кілька місяців платні за свою працю не отримують і коли б самі селяни їм не допомагали, то хто зна з чого б вони бідолашні, й жили. Одним словом, з большевицьких обіцянок нічого не вийшло, хіба тільки одного вони доконали — з шкільних будинків ікони повиносили та путні книжки позабирали. Оце й вся їхня «реформа» в справі освіти.
— Можна б було без кінця і краю пригадувати, якою брехнею живуть большевицькі газети і як вони дурять нею людей. Та брехливе слово їхнє, що його з дня на день, на протязі п’яти років вони тільки й знають, що на всі лади переплескують, навчило вже навіть дурнів не вірити їм.

Одну науку можна засвоїти, читаючи їхні газети:
— Коли вони щось або когось лають останніми словами, то це значить, що тут щось не так, а написане ними треба розуміти інакше.
А кінець кінцем для народа ні газети, ні книжки большевицькі не потрібні, хіба що на цигарку можуть придатися чи щось нечисте, гидке ними витерти. -
— Брешуть большевики не тільки тоді, коли по своїх газетах пишуть, а й тоді, коли з промовами на різних прилюдних зборах, мітінґах чи з’їздах виступають. Ніяка влада на світі не говорить так багато і робе так мало добра для народу, як влада большевицька, комуністична. Найбільше починають всякі комісари балакати, коли треба якісь нові податки здирати або здирство яке нове робити. Тут починаються вже такі розмови, що й кінця- краю їм немає, наче повінь весняна виливається з большевицьких ротів. Одну науку чи правило з них можна засвоїти, коли на село приїздить якийсь «оратор», то завтра або за кілька день одвідає нас і міліція або якийсь інший чорт і силою забиратиме від нас хліб, збіжжя все, що положено «ударними» вимогами большевицького здирства.
Отак і живемо ми серед брехні та насильства. Брехня большевицька наче дурман або чад від паленого вугілля: коли дихати ним довго, то й отруїтися можна. Ні про що інше й не дбають большевики, як про те, щоб наші душі отруїти, а мозки перевернути.
Продовження
в наступному номері.

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.