Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
п'ятниця
22
вересня
Випуск
№ 1338 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Симон Петлюра. «Московська воша» [Випуск № 1026]

Продовження.
Початок в минулому номері.

БОЛЬШЕВИЦЬКА ПРАЦЯ ПІД ЧАС ПОВСТАННЯ ПРОТИ СКОРОПАДСЬКОГО І ПІСЛЯ ПОВСТАННЯ

— Перед новою українською владою, що утворилась під час повстання проти Скоропадського (влада т. зв. Директорії), стояла велика справа. Треба було наново організувати державу, яку і большевицька навала 1918 р. понищила, яку і панування Скоропадського захитало. Нова влада мала надію, що її пощастить доконати великого діла, тільки ж і тут можна сказати — не так склалось як жадалось.
— Вороги нашого народу не спали, а найбільш оці большевицькі харцизи з Москви. Уже спочатку самого великого повстання посунули своє військо до кордонів України. Не встигла нова влада взятись за діло, як зразу ж виникли перед нею великі труднощі, бо большевицьке військо переступило кордони і почало захоплювати наші землі. Знову їм тут на допомогу прийшли московські збольшевичені робітники, що живуть в Харкові, Запоріжжі тощо, себто близько від московсько- українських кордонів. Знову стали росіяни, що живуть по наших осередках, свою гадючу роботу провадити проти нового українського уряду. Перед погрозою нової небезпеки, треба було збирати всі сили, щоб одбити ворога, бо і ворог тепер був більш дужий: він мав і війська більше, і озброєне воно було краще, як раніш та й одягнене було ліпше.
 

— Для успішної війни треба, щоб найвища влада в краю мала все чим можна воювати. А чи мала наша влада його — отого військового знаряддя — стільки, скільки треба?
— На жаль, не мала. Багато, раніш ще, вивезли амуніції з України німці, чимало віддав Скоропадський російським добровольцям та дончакам, а багато порозкрадали робітники та селяни, користуючись повстанською хуртовиною. Тим часом, як большевики сунули на Україну з півночі, з Московщини, — і на інших кордонах України зайшли великі зміни. Сусідні народи приглядались спільно до того, що творилось у нас, і вирішили використати добру для них нагоду, щоб пригарбати до себе наші землі.
— З нами на заході межують поляки та румуни. У них не було революції. Через те вони в потрібну хвилину виявили себе сильнішими від нас. Вони мали зброї дуже багато, бо їм помагали французи тощо; вони мали гроші, одежу, харчі, ліки, — одним словом — все, що треба було для того, аби бути силою і успішно користуватись своїм військом. І військо у них було слухняне, дисципліноване. Тоді як у нас фронтовики тікали додому, забираючи з собою і зброю, тоді як наші люди казали: «Моя хата зкраю, я нічого не знаю», тримали «нейтралітет», а то й просто, як люди, зраджували свою рідну справу, — то в цей час румуни і поляки побільшували свою військову силу. А все їхнє населення — і робітники, і селяни, і інші — допомагали, чим могли, своїм урядам. Отож і вийшло через це так, що румуни та поляки, скористувавшись тою хуртовиною, що настала на Україні, посунули своє військо на суміжні землі і захопили від нас: румуни Бесарабщину, а поляки — Холмщину та частину Волині й Полісся.
— В цей час, французи зробили висадку в Одесі і почали допомагати росіянам-монархі- стам організувати тут добровольчеські частини. Цим Україна опинилася відрізаною від світу і на півдні, і на заході, як на морі так і на суші: не можна було купити нізвідки ні зброї, ні ліків, ні одежі, ні всього іншого для війська і війни потрібного. Та й саме військо наше опинилось в мішку ніби, з усіх боків оточене ворогами. Може б і пощастило йому своє діло зробити, коли б всі, як один чоловік, стали до нього. Але, на превеликий жаль, ні сили, ні бажання, ні розуміння цього в той час в народу нашого не хватало.
— Багато з тих, що брали участь в повстанні проти гетьмана, як тільки воно скінчилось, надумали за найкраще для себе піти додому, а при тій оказії і рушницю з собою забрати. Такі люди думали, що тепер нема вже про що турбуватись: справа, мовляв, скінчилась. Інші ж, особливо з селян, ті, гадали, що може вони, большевикии, і не такі лихі люди, як про них українська влада та газети пишуть. А ще інші, то ті знову і про «нейтралітет» почали говорити, стару пісню співати…
— Тим часом і большевицькі пройдисвіти не спали, а каламутили нарід. Позакладали вони свої тайні комітети, «ячейки», куди то грішми, то обіцянками нагород і грошевих посад та гарних заробітків, як прийдуть большевики затягли наших людців. Одні ловилися на цей гачок з дуру, з легковірности, а інші — з жадоби на гроші.
— Нема чого й казати, що бувші каторжани, арештанти та всякі пройдисвіти, що з легкої праці призвичаїлись жити, наперед потирали руками, гадаючи, «як то вони зароблятимуть та в люди виб'ються», коли большевики запанують.
— Отож, коли почалася 1919 p. боротьба з большевиками, то знову нарід наш не був однодушний і не мав одностайности супроти своїх ворогів. Знову московська воша та брехливе слово московських шептунів та їхніх наймитів — наших недолюдків-запроданців — посіяли роздор серед людей і збаламутили їх. Звиклим обичаєм своїм, московські брехуни розпустили наклепи на українське військо, і на український уряд, намовляючи людей не слухати, не допомагати йому, бо — мовляв — вони — контрреволюціонери і вороги селян та робітників. Неначе туман на долині розпустилась ця брехня по всій Україні, забиваючи баки легковірним та збиваючи їх з пантелику.
— Отже воно й вийшло, кінець-кінцем, так, що і нова влада большевиків застала наших людей неприготованими до боротьби ні за свою державу, ні за свою долю.
— Тільки й большевикам тепер стало тяжче боротись з нашим військом. Перш за все його було більше, ніж тоді, коли боролась з ними Центральна Рада. А подруге — воно було краще, бо до війська йшли завзяті вояки, хоробрі, сміливі. Це були запеклі вороги большевиків, — свідомі діти свого народу. Вони знали, до чого доведе болыневицьке панування і хтіли власною кров'ю та жертвами не допустити рідного народу до московської неволі. Українське військо тепер запекло билось з большевиками, не раз перемагало їх, встеляючи ворожим трупом рідну землю і кожен ступень її боронило до останку.
На правому березі Дніпра, в губерніях Київській, Подільській та Волинській, ця боротьба нашого війська тяглася цілий 1919 рік. Часто без набоїв, без ліків, як слід не одягнені, як треба не нагодовані, наші славні вояки кидались на ворога, роблячи з ворожих тіл «котлети» та власною кров'ю поливаючи рідні поля та батьківські ниви. Звідки і сила та бралася в них, Господь один знає. Одне тільки сказати можна, що боротьба нашого війська марно не пропала. Нарід дивувався тій запеклості та самопосвяті, з якою вони переносили і злидні, і голод, і холод. А під упливом боротьби прокидалась совість у нього, будилась свідомість і почуття обов'язку та потреба допомогти своєму рідному військові. Тільки все це виявив наш нарід пізненько, проморгавши слушний час. Большевики мали багато зброї, бо в них були військові заводи, а Україна їх не мала. Большевики могли побільшувати своє військо числом, а українці — не могли, бо їм нічим було озброювати нових вояків, змобілізованих та тих, що з власної охоти йшли до рідного війська, зазнавши на собі большевицьке лихо.
— Не диво, що при таких обставинах військо не мало сили встояти проти ворога, що в кілька десятків разів переважав його і своїм числом, і зброєю. Так само й уряд український, як не старався, що не робив, куди не вдавався, не міг дістати зброї для свого війська, ні одежі, ні ліків. Кордони України були замкнені, а над ними стояли то поляки, то румуни, то російські добровольці (в Криму біля Одеси). Пробував був уряд український підписати мир та союз з поляками, щоб не мати зайвого ворога на своєму кордоні і отримати од них або через них зброю для нашого війська. На жаль, свого слова поляки не додержали, союз зламали, бо пішли на угоду з большевиками, а зброї нам не дали. Без зброї та без амуніції українське військо не могло довго встояти на фронті, бо большевики підбавили проти нього нові сили, що билися раніш з поляками. Під натиском в скільки разів більшого большевицького війська, наша армія відступила за рідний кордон. Вояки наші, — діти й брати наші, — поневіряються тепер на чужині, в злиднях, сумуючи за рідною землею та дожидаючи того дня, коли вони знову повернуть до нас…
— Ми їх теж ждемо-виглядаемо, а тим часом покутуємо.

* * *

Дядько Семен замовк. Мовчав і Лаврін. Тяжко було на душі в обох. Лаврін дивився в землю, неначе бачив оту кров, що її рясно пролили рідні вояки-козаки. Його небіж теж був у війську українському і ніхто не знав, чи він живий, чи загинув. Лаврін пригадав небіжа, небіж неначе живий стояв йому перед очима: молодий, з сумними очима, кремезний та статурний. Він неначе б докоряв йому за щось і до чогось заохочував. Думав Лаврін і про те, що тількищо почув від свого кума. І те, що він почув від нього, теж його збентежило до глибини душі, і він непорушно сидів, неначе вдавлений у землю. Думи роєм ходили в голові, а чуття, неначе живе срібло, переливалось в голові. Але селянська натура не любить виявляти його на вні. Селянин мовчить хоч здавалося б — повинен говорити й кричати про те, що у нього в душі коїться. Ото ж і Лаврін мовчить…
А у Семена — то не знати, що на душі було, коли він замовк і тихо мовчав… Так минуло кілька хвилин. Семен підвівся з землі.
— Треба подивитись, чи коні пасуться? — промовив він до кума і пішов собі геть від того місця, де тількищо сидів. Довго його не було, певне хотів бути на самоті, а може й свою душу розбурхану власними словами та спогадами про недавнє минуле, бажав заспокоїти. Аж з пів години ходив дядько Семен на коні дивитись. Коли повернувся назад, то застав кума так, як і залишив: той все сидів і в землю дивився. Це не здивувало Семена: значить так треба!
Семен знову сів на старе місце і, не чекаючи, поки Лаврін попрохає його далі говорити, розпочав своє оповідання про страшне лихо, що настало на нашій землі.

 

ПОКУТА

 — Отаке, куме, скоїлось з нами. Покутуємо ми: — може за наші гріхи, а може й за гріхи та помилки і дідів, і прадідів наших. Покутуємо і за свою темноту, і за свою незрячість, і за те «моя хата зкраю, нічого не знаю». Покутуємо за те, що далі свого села нічого не хочемо знати та думаємо, що за тином нашим і світ кінчається. А може й за помилки проводирів наших, що не зуміли як слід в руки нас взяти та не примусили нас за власну долю боротись. Тільки покута ця і страшна, і тяжка.
— Насунули на наш край чужі люди з Московщини, прийшли з своїм червоним «військом», звели все по-новому і показали нам, що то значить ота «російськая соціялістіческая федератівная республіка» з її «рабоче- крестьянскою властю». Ось уже п'ять років як ця влада править нами, а що ми бачимо? Що ми всі, не тільки наше село, а ціла Україна зазнала за цей час? — Хто не молиться Богові, не благає Пречистої, щоб вони оглянулись нарешті на наші муки? Хіба одна жінка стала вдовою, бо їй вбито чоловіка? Хіба один батько остався без сина, бо його замучено большевицькими катами? Скільки сирот поневіряється без батьківського догляду? А скільки могилок на нашій землі повиростало за цей час над невинними жертвами комуністичного насильства та сваволі?
— Наша Україна була багата, а через большевиків стала бідною. Хтіла волі — опинилася в неволі. Не вспіла одні московські кайдани з себе скинути, як на неї нові наділи, ще тяжчі, ще дошкульніші. Хтіла свої закони встановити, як примусили її жити під чужими, негодящими для неї. Ні ми, ні наші найкращі люди правлять нами, а якісь приблуди, зайдиголови, що не відомо звідки й взялися. Хіба тепер селянин хазяїн своєї землі? Або знає, що його, а що не його? Хіба те, що зорав, посіяв та вимолотив йому належне? Чи може прибавилось йому коней, товару? Хто тепер господар в своїй хаті? А може робітникові живеться краще? Чи ліпше він заробляє? А що сталося з нашими школами, больницями? А що роблять з нашими дітьми? Чому їх навчають? Хіба ж не псують їх? Хіба не нівечать їх душі ще змалечку? А які то суди тепер настали? До кого за правдою йти добиватися та у кого справедливости шукати? Куди не глянь, на що не подивись — скрізь пустка, руїна, скрізь насильство, горе, сльози й беззаконня…
— Таке завела на Україні «рабоче-кресть- янская власть» з чужої нам Московщини та ще й вмовляє, що ми повинні дякувати їй, що ми повинні самі радіти, а її прославляти за той «рай», який вони насадили на нашій землі, хоч він гірший пекла для нас.
— Ми бідуємо, а большевики кажуть нам: так і повинно бути, нам зате добре; ви на нас працюйте, а ми будемо їхати на ваших шиях! Покутуємо ми, куме… Страшно тяжко покутуємо…
— Ми не знаємо відпочинку, — а вони гуляють та язиками без перестанку молотять — ото і вся їхня робота.
— Живемо ми в тумані якомусь, бо ніхто правди не каже, а всі газети та книжки большевицькі брехнею підбиті і від першого слова до останнього обманом пройняті. Багато з наших людей почувають себе затурканими, спантеличеними через оту щоденну єжечасну брехню большевицьку, що нам підсувають комісари, агітатори й газети.
— А як одсіяти зерно від полови та пересіяти все, що вони кажуть і пишуть, то ясне як сонце буде, скільки неправди та обману зарання обмисленого, напускають вони на наші голови.

Продовження
в наступному номері.


до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.