Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
п'ятниця
22
вересня
Випуск
№ 1338 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Симон Петлюра. «Московська воша» [Випуск № 1025]


Продовження.
Початок в минулому номері.

АГІТАЦІЯ ПРОТИ НАШОГО УРЯДУ
— Як тоді, так і тепер, московські агітатори повели агітацію проти нашого рідного уряду. Стали вони говорити проти нього, що він і не народній, і контр-революційний, і панський. Що він — за старий режим стоїть! Що хоче людей в неволі тримати, що він не хоче селянам землі дати. Одним словом: що він нову неволю впровадить.
— Все це була брехня. Та на жаль, — чимало з наших людей, як селян, так і робітників, прислухались до такої брехні і вірили їй. Замість того, щоб помагати свойому рідному урядові, дехто став навіть шкодити йому, на чужий бік передаватися. З українських військових частин почали або до московських- большевицьких банд переходити, або просто додому тікати. Повертаючись додому, оці дезертири казна-що тут белькотали, переказуючи за большевиками московськими їхні брехні про український уряд і про наше військо. Одночасно з цими дезертирами з’явились по наших селах і справжні аґітатори з Москви, де вже сидів большевицький уряд з своїми «советами». Ці аґітатори, хто словом, а хто газетами та книжками, почали збивати людей з толку і підбивати їх на грабіжництво.
Аґітатори говорили:
— Грабуй награбоване! Бери все, що можна взяти! Ріж і убивай буржуїв, куркулів, хазяїнів, — всіх, хто ворог народу! Бери землю, бери фабрику, а головна річ, не слухай українського уряду, не йди до українського війська, бо тільки з Москви, мовляв, воля для народу й право прийде! Москва, мовляв, з її «совєтською соціялістичною федеративною властю» одна тільки може і землю селянам, скільки вони хочуть, дати, робітникам всі фабрики і заводи віддати. Коли українські селяни будуть слухати цієї совєтської влади в Москві, то тоді не тільки панська земля, не тільки заводи, а і саме небо Боже буде в їхніх руках.
— Отаке говорили по селах нашим селянам большевицькі аґітатори.
— Одні говорили, а другі писали і писанину цю в нарід пускали. Збиті з пантелику від цієї писанини та балаканини, наші люди загубили десь свій власний розум, піддались московській-большевицькій брехні і дурисвітству. А вийшло з того ось що.

УКРАЇНСЬКИЙ УРЯД ПЕРЕСТАВ МАТИ СИЛУ
У нашого уряду не було великого війська, щоб дати одсіч тим большевицьким бандам, що йшли з Москвою на Україну. А на самій Україні большевики робили по різних місцях повстання та заколоти. Не мав український уряд і сили на місцях — по селах, бо місцева влада ще не вспіла як слід устаткуватись, а до того ж дехто із місцевої влади «щирим» прихильником большевицьким ставав. Не могла ця влада дезертирів ловити та назад до війська відсилати і ходили вони по селах, не криючись, не ховаючись, а батьки та матері голосно казали, що, мовляв, тепер — свобода й до війська не треба йти. — Звичайно, не всі голову загубили. Дехто хитав головою і догадувався, що діється щось не добре, передчували лихо. Де в кого і совість говорила, і прокидалось почуття обов’язку перед рідним краєм. Скликали тоді селянські сходи, щоб з’ясувати справу і вирішити, що робити, коли прийдуть большевики?
— На більшості таких сходів, «розумні голови» доходили до того, щоб «нейтралітет» тримати, бо — мовляв — це найкраща річ, «наша хата зкраю та й нічого не знаю». Подекуди, так навіть заявлялись за тим, щоб большевикам допомагати, бо «вони більше дають».
— І тільки рідко коли національна честь та совість брали верх. З таких сіл йшла допомога українському урядові, ішли парубки послужити у рідному війську. На жаль, таких сіл було мало.
— Кінець-кінцем, коли правду сказати, наші селяни під час першої боротьби України з московською-большевицькою навалою, не підтримали як слід ні свого рідного війська, ні свого уряду. Українське село розділялось, задурене, спантеличене московськими агітаторами, на різні, часто ворожі, угруповання, і тримало «нейтралітет» або просто большевикам помагало.
— Коли про робітників на Україні говорити, то вони майже всі були в цей час збольшевичені. Та й не диво: це здебільшого були кацапи-москалі, що прийшли на Україну у наших людей-робітників хліб відбирати. Вони косим оком дивились на український національний рух, бо боялись, як би їм не довелось їхати назад у Московщину, і що українці-робітники повиганяють їх, як тільки зрозуміють, чий хліб їдять оці зайди-приблуди та у кого заробіток відбирають. Отож, робітники по великих містах, як от Київ, Харків, Одеса, Катеринослав тощо, — стали за большевиків. Самі москалі-кацапи дивились на большевицькі військові банди як на рідні, а на московсько-большевицьку владу теж як — на свою. Російські робітники по українських заводах та фабриках — це були і є московські шпіони серед нас, що про все доносили в Москву, а у нас робили заколоти та в спину били нас, коли походом на Україну пішли московські військові банди. Не можна було від цих московських прихильників нічого іншого і сподіватись як удару в спину. Багато лиха вони натворили під час боротьби України з Москвою. Мені часто приходить в голову, що якби наш український уряд в свій час вислав геть з України оцих гнид, то тоді може й боротьба наша більш щастя мала.
— Та на жаль, український уряд з часів Центральної Ради, не додумався до цього. А може — і не відважився на це. А вийшло з такої нерішучости та не розуміння справи те, що він дозволив гадюці на своїх же грудях одогрітись. Іменно: російське робітництво, що жило на Україні, під час 1917–1920 років, було не вошою московською для неї, а єхидною гадюкою! Це з нього розходились по Україні всі оті агітатори, що підбивали наших людей проти свого уряду; це вони псували наших дітей своєю пропаґандою, навертаючи їх на большевицьку віру; це вони своїми повстаннями та вибухами по заводських-фабричних містах знесилювали нашу силу; це вони розкрадали майно по наших заводах і допомагали потім большевикам надіти ярмо на наші шиї.
— Так само і ота російська інтелігенція, що жила по українських містах: всі оті урядовці, учителі, російські старшини тощо — теж не давали допомоги нам в боротьбі з московськими большевиками. Вони навпаки — дуже ворожо дивились на український рух, бо боялись за свої посади. Боялись, що їм прийдеться повертати оглоблі на Москву і попрощатись з смачним українським хлібом, бо українці не потерплять далі, щоб ці зайди залишались надалі між ними. Не диво, що і ці людці теж на большевиків дивились як на «своїх людей» і разом з російськими робітниками провадили то явну, то тайну, але ворожу-гадючу роботу проти української справи.
— Коли ж згадати про українських жидів, то багато з них теж на большевицьку сторону передавалось, сподіваючись, що тут вони наверх виплинуть, силу матимуть, на перші місця достукаються. За старих часів їм ходу не давали, то вони думали, що за большевиків найстаршими стануть. Отож багато з жидів, а особливо молодих-шмаркатих, побольшевичились і комуністами зробились.
— Таким побутом український уряд мав проти себе чи то явних, чи тайних ворогів і серед російських робітників, що жили на Україні, і серед російської інтеліґенції, що осіла тут, і нарешті серед місцевих жидів. Вся ця приблудна мішанина то явною своєю боротьбою і пропагандою проти українського уряду та його війська, то своїм «нейтралітетом» обезсилювала нас і багато шкодила нашій боротьбі.
— Треба правду сказати, що уряд наш панькався з ворогами, не мав в собі ні сили, ні мужности дати раду з ними. Замість того, щоб об’єднати коло себе усіх українців, як це було за перших часів Центральної Ради, він відохочував від себе, багато говорив та «засідав», а мало робив. Тим часом Москва не спала: хоч і вона «говорила», але разом з тим — своє робила, бо большевицьке військо переходило вже наші кордони, посилалось на Україну, не зустрічаючи великого опору, бо й його і не можна було дати, коли пригадати все, що згадувалось раніше і про селян, і про робітників і про інтелігенцію.
— Отже, український уряд, бачучи, що лихо насувається на нього з усіх боків і що власними силами він не може оборонити Україну, вирішив шукати допомоги у німців. Центральна Рада на чолі з професором Грушевським, що тепер на службу до большевиків пішов, послала своїх делегатів до німців. Підписано було договір з ними, а по договору німецька армія в великому числі прийшла на Україну.

ЩО БУЛО ЗА НІМЦІВ В УКРАЇНІ
— Про це всі ми добре знаємо. Треба тільки одного не забувати а саме: коли б Центральна Рада і не покликала німців, то вони б і самі прийшли до нас. Німці тоді були дуже великою силою: брали одну перемогу за другою над своїми ворогами. А як вони добре знали, що фронту вже немає, а на Україні теж немає ні великого, дисциплінованого війська, ні твердої влади, то їм дорога буде вільною до нас: ніхто не спинить. Ну, прийшли німці. Прийшли великою армією, мало не 500 тисяч люду. їм треба було перш за все хліба, хліба і хліба, якого не доставало дома. Цей хліб повинна була дати наша влада. І то негайно, в установлені строки. Наша влада не змогла цього як слід зробити бо після большевиків не вспіла сама ще устаткуватись та порядок завести. А німці ждати не хотіли й не могли. Отож дивились вони на роботу Центральної Ради, в якій, правду кажучи, взяли гору непідходящі люди, не такі, яких треба було для тих неабияких часів, дивились та… й розігнали її.
Замість Центральної Ради німці, з намови поміщиків, за найвищу владу на Україні поставили генерала Скоропадського, що і гетьманом себе проголосив. За Скоропадського утворився новий уряд, та тільки вже з нових людей. Це були або поміщики, або ті, що близько своїми думками стоять до них. Як вони правили Україною, і про це добре знають наші спини та ті місця, звідки ноги ростуть. Нова влада скрізь позміняла ту, що була за часів Центральної Ради. На селах показалися знову поміщики. Вони почали зводити рахунки з селянами та мститися над ними за захоплену землю. Гетьманські старости і коменданти, теж здебільшого поміщики, помагали їм. Почались по селах арешти, екзекуції, страшні насильства та утиски.
— Всі тюрми на Україні стали повними від арештованих селян та українських діячів. Хто вчора боровся за волю України і бився проти большевиків, того сьогодня, по наказу гетьмана Скоропадського, забирали до тюрми і тримали під арештом. Опинилися в тюрмі і учителі, і земські гласні, і українські старшини та козаки, цебто — кращі люди України — борці за її волю і самостійність. Арештовуючи українців, Скоропадський зате давав повну волю утікачам з Московщини, що бігли на Україну від большевиків, які в цей час уже міцно сиділи в Москві. Це здебільшого були московські генерали, ахвіцери, царські урядовці. Як сарана, вони налетіли тоді до нас, бо їм тут давали найкращі посади, найліпшу службу, великі гроші. Розлізлись тоді вони по всій нашій землі і теж, як ті воші, по- своєму пили кров з нас та каламутили нас. Це були теж на свій копил «большевики» тільки з правого боку. Московщина уміє різні фарби для утисків над нами прибирати: коли треба — то вона робиться червоною, а коли того вимагає справа, то — білою робиться.
— Отож, за допомогою нових прибулих та зайдів з Московщини, покликаних або перепущених Скоропадським, насунули на Україну «білі большевики». Вони почали розсаджувати її та намовляти знову до Москви пристати. Це їм і пощастило. Скоропадський, з їхньої намови, чи з власної охоти, хто його зна, бо він мало в голові смальцю мав, — проголосив скасування самостійної України, чим страшенно розлютував всіх свідомих українців.
— Цього мало: він дав пристановище на Україні російським монархістам, що почали організувати тут добровольчеську армію. А найдивнішим та найстрашнішим для України було те, що для цієї російської армії він давав українську зброю: рушниці, гармати, кулемети тощо. Все це ще більш обурювало проти Скоропадського та його уряду. Поки ще німці були в силі, то він міг триматися біля влади, бо його берегли німецькі баґнєти, а як німці захитались, після побіди над ними французів та англійців з американцями, і теж в свою революцію попали, то Скоропадський з його урядом не міг уже далі триматися. Проти нього було майже все населення України. Навіть ті українці, що пробували були з ним працювати, нарешті, переконались, що це дурна праця, плюнули та й кинули його…
— Вибухло повстання проти Скоропадського, яке мало великий успіх. Скоропадський приневолений був відмовитись від своїх прав, а повстанське військо, нашвидку збите докупи, урочисто увійшло в нашу столицю — Київ, звільнивши одночасно від гетьманської варти та влади й інші міста України. Самого Скоропадського німці потайки, замаш- карувавши його хворим, відвезли до Німеччини. Швидко й усі німці виїхали з України.
Продовження в наступному номері.

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.