Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
недiля
17
грудня
Випуск
№ 1350 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Симон Петлюра. «Московська воша» [Випуск № 1024]

ПЕРЕДМОВА
Дядько Семен і дядько Лаврін погнали на ніч пасти коней. Стриножили їм ноги й пустили на луки. Самі ж, запаливши люльки, посідали одпочити. Слово за словом зав’язалася розмова між ними.
Дядько Лаврін скаржився на лихе життя.

— Не знаю, що й робити: як той «продналог» платити? Де я візьму грошей, щоб не приїхали описувати? А як не заплатю, небезпремінно прийдуть з повіта міліціонери і все, що в хаті, заберуть. Уже не тільки скотину забирають, а і жіноче шмаття та чоботи здирають. Чув, що в сусідньому селі минулого тижня вони виробляли?
— А, чув, — одповів дядько Семен, — а через хвилину додав: — 3 «продналогом» якось то буде. Я трохи позичу, може й інші сусіди допоможуть, та якось до біди й не допустимо.
— Спасибі тобі, куме, за допомогу. Повік не забуду її, — одказав Лаврін і замовк. Його зворушила обіцянка Семена. Почував він в душі ширу подяку кумові, бо знав, що як вже Семен що скаже, то слова свого додержить. Хотілось йому сказати більше, та не міг: хвилювався і радів, що кум допоможе, що чобіт міліціонери не здеруть з ніг і що жінчине шмаття — яке не яке, а все ж шмаття, — не продадуть з молотка. Ото ж Лаврін, думаючи про чоботи свої та про слова Семена, не міг говорити. Він мовчав, мовчав і Семен, бо мав багато роботи з своєю люлькою, що все чогось гасла. Семен запалював її кілька разів, пахтів, нарешті таки розпалив її, як слід, здавалось, не про що й не думав, як про свою люльку. А проте обоє думали про одне. Стало тяжко жити, життя дошкуляло, смикало, поневірялось над людьми. Глузувало ніби над ними. Глузувало жорстоко, не по-людському. Люди не розуміли, звідки взялася біда, коли скінчиться і за що до них причепилася.
Кожен про це думав. Думав і працюючи, і спочиваючи. Думав і вдень і вночі. Думав більш на самоті і не хотів з іншими ділитися своїми думками, бо боявся відкрити свою душу другому. Настали такі часи, коли довіритись було небезпечно, страшно навіть. Думав свою думу про це лихо і дядько Лаврін. Хотілось йому вже давно поговорити зі своїм кумом Семеном про спільне горе та все якось не відважувався. Не те, щоб боявся кума, а так якось… З натури своєї, а може і через те що не знав, як Семен подивиться і що він скаже про те, що на самоті надумав Лаврін. І тільки сьогодні, після того, як кум додав йому духу, Лаврін насмілився.
— Слухай, куме… скажи мені, звідки все оце взялося і коли кінчиться? Хто винен в отих страшних злиднях, що напосіли нас? Де, у кого шукати порятунку від кари небесної, що так тяжко карає нас усіх, а за що — я і сам не знаю?! Скажи мені правду: ти більш за мене знаєш, бував серед людей, більш грамотний як я. Поясни мені й порадь, що робити?.. Адже ж далі так жити — не можна. Сил немає…
Семен мовчав… Його не здивували слова Лавріна. Він знав, що й у Лавріна, і в кожного сусіда з його села, як і у всіх селян на Україні, оця думка ніби свердлом буравить голову, бентежить душу і не дає спокою. Кожен по- свойому пояснює причини отого лиха, про яке згадав тепер кум Лаврін. Було в цих поясненнях і трохи правди, а було щось такого, чого кожний не договорював, бо соромно було признатися у власних гріхах та помилках. Дядько Семен розумів: поки люди од самих себе ховають свою власну вину, доти пуття не буде, а лиха вони не позбудуться. Розумів дядько Семен і те, що горе людське стало велике, що справді немає сил терпіти його і що треба боротись з ним та тільки боротись не по-дурному, а вміючи. Треба вже братись за діло. І він зважився оповісти своєму кумові — Лаврінові про те, що сам уже давно намислив і що сумління його веліло зробити йому.
— Ти питаєш, — звернувся він до кума, — звідки оте лихо взялося, та хто винуватий в ньому? Довга ця казка оповідати про наше нещастя, та тільки ж треба вже правду казати, а від слів і до діла братися. Слухай, що я тобі буду говорити.
І дядько Семен почав своє оповідання.

ЗВІДКИ ПОЧАЛОСЯ ЛИХО?
— Було це не так уже і давно: либонь чи не наприкінці великої війни. Значить: в 1917 та в 1918 році. Стояло тоді на Україні сила-силенна війська. Війна ще не скінчилася, та тільки й не воювали салдати як слід. Почалась тоді революція, а вже як вона розпочалась, то де вже там воювати? Замість воювання почалось мітінґування. Від ранку до ночі тільки й знали, що мітінґували. Винирнули, неначе з-під землі, всякі «аратори» з довгими язиками, «камітетчики» різні й почали замість куль сипати промовами. А німці та австріяки своє робили. Вдарили на російський фронт, і він, як пісок, розсипався. Відкотились тоді і дивізії, і корпуса на кілька сот верстов в запілля. Тільки це вже не було військо, а простісінька банда, бо оте мітінґування довело до того, що не стало дисципліни у війську, пропала слухняність, щез кудись лад та порядок військовий. — Відступаючи з фронту, російське військо, неначе йому хтось салом п’яти намазав, тікало в запілля, — додому. Але й тут, подорозі, воно мітінґувало та язиками воювало. Найбільш за те, щоб новий «революційний» порядок запровадити. А проте робота революційного війська не на те тільки йшла, щоб мітінґувати. Разом з мітінґуванням воно грабувало наш край, нищило його й обркадало. На Україні стояло тоді, то на фронті, то постоями в запіллю, залогами по містах — не менш як три мільйони салдатів. Вся оця людська величезна отара, після революції, стала простісінькою бандою, що, як сарана, спустошувала наш край і все добро його: у вагонах розбивали вікна, відґвинчували замки, висаджували двері; у селян забирали качок, курей, хліб, збіжжя всяке; палили та й руйнували панські маєтки й будинки, а як коли, то й убивали людей; забирали з собою коней; ні за що не платили, а силою брали. Скрізь, де тільки проходило оце «революційне» російське військо, там залишалися руїни, сміття, гидота, пожарища. Така була робота «краси і гордощів» російської революції. Російське військо чуже було для нашого краю отож і не дивно, що воно не жаліло його. Так завжди робить чужинець.
Дядько Семен попахтів трохи люлькою, сплюнув двічі, неначе йому прикро стало на саму згадку про російське «революційне» військо, і почав далі.
— Коли розпочалася в Росії революція, то і наші люди не спали. Давно вже, ще до революції, була така думка серед декого з наших людей, що від Петербургу та Москви пуття нам не буде, а одне тільки лихо звідти приходить: великі податки, несправедливі закони, всяка неволя та утиски. Колись наша Україна була вільна, ні від кого не залежна. Самостійною державою вона була. Опинившись в ярмі у москалів, вона не забула колишньої волі, і ніколи не хотіла помиритись з неволею. Отож, як пройшла революція, то кращі, розумніші люди з України, вирішили, що треба те ярмо російське, — а в ньому ми були більш як 250 років, — з себе скинути, а замість нього життя по нашій вподобі установити.
— Щоб доконати цього, утворився тоді власний — український — уряд. Розпочав він свою нелегку роботу, а найперше заходився біля того, щоб збити до купи своє, українське, військо. В старій російській армії наших людей — українців — було дуже багато, біда тільки в тому, що вони військову службу відбували не на Україні, а здебільшого в Московщині, на Сибіру, в Туркестані, на Кавказі тощо. Царський уряд боявся залишити наших людей на Україні, гнав їх далеко від рідного краю, а нам надсилав всяких кацапів-москалів, кіргізів, дончаків тощо. Коли постав на Україні свій національний уряд в Києві, то він мав на думці зібрати до купи наших людей-вояків і створити з них своє — рідне національне військо.
— З Києва прийшов тоді наказ про українізацію війська, а наказу того наші люди спочатку почали слухатися. Хто уважав себе за українця та був зроду з губернії — подільської, волинської, херсонської, київської, чернігівської, полтавської, харківської, тавричеської (Крим), катеринославської, з Холмщини, або з тих повітів ставропольської, воронізької, курської, басарабської губерній, де живуть українці, — всі ці вояки почали з рушницями, кулеметами та іншою зброєю утворювати українські частини: сотні, курені, а то й полки. Спочатку ця праця ішла успішно; українські частини виростали одна за другою, притягаючи до себе все більш і більш люду. Багато і гарних старшин приставало до українського війська, множилось воно й у сили вбивалось.
— Була надія, що все буде добре. Думалось тоді, що з отих українських сотень та батарей постане велике числом та сильне — дуже своїм порядком та слухняністю — національне військо, що воно, як один чоловік, стане на оборону своєї рідної землі і дасть опору своєму урядові, а він, на це військо спираючись, запровадить лад і порядок у нас.
Та не так склалось як бажалось.
— Через що ж? — вирвалось у Лавріна.
— А через те, що на перешкоді стала московська воша! — відповів Семен.
— Яка воша? Що за воша? — перепитав Лаврін.
— А ось слухай далі, та й довідаєшся, що це за воша! Я ото казав тобі, що москалі, побачивши, як горнуться наші вояки до своїх частин на фронті, і в запасних полках, зразу ж змитикували, що від цього пахне для них погано: українці зростуть в силу, матимуть зброю, кулемети, рушниці; слухатимуться начальства свого, — ну тоді з ними не така легка робота буде. Вони будуть — силою, перестануть росіян-москалів слухатись, а це значить, що урвався кінець московському пануванню над Україною. Зрозумівши таку небезпеку для себе, оці «камітетчики» московські почали все робити, щоб українізацію війська розбити, зіпсувати, а українців до сили не допустити.
— Тільки ж і силою однією не можна було тут всього зробити, бо і українці вже подекуди зброю мали й силою були. Тоді «камітетчики» російські на хитрощі та обман пустилися, бо на це вони давно мастаками були. Росіянин, чи простіше кажучи — москаль, або руський, всеодно, чи він «цареві-батюшці» служить, чи соціялістом-революціонером себе називає, чи нарешті в большевики-комуністи пошився — він однаковий; без брехні жити не може; обманювати — для нього перше діло. Обманом, брехнею, підбоєм та крутійством він цілі віки жив; обман для нього другою натурою стався; обманом він інші народи псував, а потім поневолював; на обмані і свою московську державу збудував. Обманом він і нашу вільну Україну в ярмо занапастив. Отже, як почалась українізація війська, то москалі й випустили на неї свою стару зброю — знаряддя обману.
— А робилося це так. Українцям треба було зібрати своїх земляків, щоб пояснити їм, для чого твориться українізація війська. Скличуть українці свої збори, а на ті збори й московські «камітетчики» або посланці їхні — і тайні і явні — приходять. Тоді вільно було кожному говорити, про що хотів, аби тільки слухали. Хто не просить слова, то й дають йому право говорити: «Просимо!» — гукають. Ну, то й «камітетчики» московські вилазили на бочку чи на стіл (це тоді «трибуною» називалося) та й починають:
— «Таваріщі українци! Што ето ви дєлаєтє? Зачем атдєляєтєсь ат нас? Ведь адно ґорє у нас. Разве на фронте ми не із аднаво кателка щі хлєбалі? Алі нас не адна вош в акопє єла? Как хатітє, а ви не харашо делаете. Ми на ета не саґласни! Коль скоро їжєлі адна вош єла да с аднаво кателка ми с вамі щі хлєбалі, то нам і дальше жіть нада вместе. Украінізація воська нас разделяет, а єта не харашо. Ми на ста сваєго саґласія нє дайом. Ведь катєлок у нас общій і адна вош нас заедала»…
— І ото белькоче, варнякає, через кожне десяте слово про «котьолок», згадує, вошу поминає та настирливо без впину. Здається, що ота воша не тільки по голові лазить, а в мозок залазить та душу каламутить. Один такий «камітетчик» про вошу каже, а інші, розставлені ним скрізь в юрбі, «товариші», йому піддакують, заохочують, та в натовпі викликають:
— «Правільно! Верно!»
— Без оцієї воші та котьолка ні один мітінґ, ніяке зібрання не проходило. Скрізь лазила серед наших людей: як на фронті, так і в запіллі. Скрізь нишпорили московські «камітетчики» з їхніми агітаторами та ходили поміж наших темних, несвідомих вояків, нашіптуючи їм на вухо:
— «Нє слушайте вашіх араторов. Это — контрреволюція. І вся ваша украінізація вайсковая — тоже контрреволюція. Ані хатят, штоби не било свабоди, штоби памєщики назад возвратились і старий ріжім снова бил! А ми — за свободу і штоб земля била народная, наша, стало бить — общая!»
— Розумніші наші вояки, звичайно, не слухались шептунів, не йняли їм віри, а темніші, дурніші, почали прислухатись до брехні, гадаючи, що може і справді «камітетчики» і правду кажуть. І так поволі, день за днем, ота брехня, як справжня нужа, розлазилась серед наших людей, каламутила їх, збивала з толку, аж кінцем-кінців розділила — розроїла їх між собою. Тим часом московські революціонери не спали, а своє діло робили. Побачивши, що дехто з наших вояків прислухається до них і починає їм вірити, вони таких легковірних то грішми, то іншими хитрощами на свій бік переманювали, до своїх «камітетів» затягали. А, звісне діло, хто в «камітетчики» попадав, той і заробляв на тому. Таким побутом начала сила українська слабнути, зменшуватись. Не вспіла, отже, Україна до будівництва своєї держави приступити, як московські агітатори стали ґрунт під нею захитувати, обманюючи український же нарід та роблячи з нього ворога своєї ж таки власної долі. Так було давно, в старі часи, коли тільки Москва хижим оком дивилася на наші плодючі землі. Те саме, від початку до кінця, повторилось і тепер, через двісті-триста років, за нашого вже життя.

Продовження в наступному номері.

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.