Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
середа
19
квітня
Випуск
№ 1315 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Українці... Переможці чи жертви війни? [Випуск № 1022]

Ця стаття, датована 18 травня 2009 р., була вистраждана незабутнім Василем Червонієм усім його життям. Вона була йому особливо дорога, бо давала можливість донести свої думки до великої аудиторії читачів. Адже, окрім „Волині”, її опублікував найпопулярніший в Україні політичний сайт „Українська правда”.
Творячи статтю, Василь Червоній, безперечно, сподівався, що таки колись українці доживуть до тих часів, коли історію будуть вивчати не за директивами влади,орієнтованими виключно на Москву, а за достовірними і правдивими фактами. На жаль, ми поки що, завдяки новій прокремлівській владі не лише топчемося на місці, а й дуже швидко регресуємо. Тому вважаємо за необхідне надрукувати цю статтю, яка  нині, напередоні так званого Дня Перемоги, залишається, як ніколи, актуальною.

Взятися за перо мене спонукала широкомасштабна пропагандистська кампанія з антиукраїнським присмаком, присвячена так званому Дню Перемоги, яка заполонила ефіри всіх українських телеканалів та вулиці українських міст.
Мої родичі, як і більшість українців, боролися з фашизмом як у Червоній Армії, так і в лавах УПА. Мені легко говорити на тему війни в будь-якій аудиторії. Але далі терпіти приниження українців через применшення їх внеску в очищення Європи від німецького фашизму та Євразії від російського націонал-більшовизму і через прищеплення нам неіснуючих провин за чужі гріхи я не хочу.
За 18 років керівники України так і не виробили власної української оцінки ходу війни, наслідків війни, внеску українського народу в перемогу над обома агресорами та організаторами війни - нацистами і комуністами.
Саме тому підручники історії для школярів досі подають майже без змін історію війни в радянській, тобто російській інтерпретації, ототожнюючи її з історією так званої Великої Вітчизняної.
Багатьом в Україні не хочеться, щоб українці дізналися всю правду про криваві події 1938-1953 років. Бо в цього покоління можуть з’явитися нормальні, а не рабські вимоги до своїх сусідів – колишніх окупантів...
Історію потрібно знати без прикрас. І вивчати її на правдивих фактах, дивлячись на неї українськими очима, а не позиченими у московського чи тель-авівського посла. Бо результатами війни на кістках мільйонів українських жертв війни й надалі будуть користуватися і збагачуватися ті, хто розпочав війну або ті, хто не наважився підняти свою зброю проти двох агресорів.
Історична правда полягає в тому, що Друга світова війна розпочалася не в 1941 році нападом Німеччини на СССР, а в 1939-му нападом СССР на Фінляндію, а потім Естонію, Латвію, Литву, Румунію та Польщу.
При цьому перші два роки війни СССР і Німеччина були державами-союзниками; їх вожді Гітлер і Сталін симпатизували один одному; червоноармійці і солдати Вермахту проводили спільні військові паради в Гродно, Бресті, Пінську, Золочеві. Берія в газеті «Правда» називав німецький націонал-соціалізм братерською ідеологією.
Тому й не дивно, що ця німецько-радянська дружба завершилася так званим пактом Молотова-Ріббентропа, який розв’язав руки агресивній Москві в її намаганнях окупувати величезні території сусідніх держав.
Уже у вересні 1939 року під радянською окупацією опинилася вся Україна. На західноукраїнські землі прийшло не визволення, а терор, розкуркулення і колективізація, арешти та розстріли активістів патріотичних організацій, священиків, інтелігенції. Майже 1,2 мільйони так званих ворогів народу були вивезені в Казахстан і Сибір.
Про це сьогодні мовчать і в Москві, і в Києві. Як не хочуть говорити і про те, що саме українських новобранців часто кидали на німецькі укріплення без зброї, без набоїв, під дулами заградзагонів, аби знищити тих, хто вижив після страшного Голодомору.
Потрібно згадати бездарних і жорстоких червоних генералів, які під час оборони Києва та Харкова здавали в німецький полон мільйонні армії.
Немає досі всієї правди про штрафні батальйони, про розстріли комуністами тих, хто втік з німецького полону, про радянські концтабори для тих, хто вже побував у таборах фашистських, про особливу роль СМЕРШу, про енкаведистів, яким була нашпигована кожна військова частина і загони яких були послані в Західну Україну під маскою червоних партизанів для боротьби не з фашистами, а з українськими повстанцями та мирним населенням.
Монголо-татарську підступність і виняткову жорстокість так званих визволителів добре пам’ятають і латиші, і естонці, і поляки, і чехи, і угорці. Радянськими «визволителями» було зґвалтовано 15 мільйонів жінок (на території НДР – практично всі жінки!), 6 мільйонів з яких зробили аборти, чого не було в британській чи американській зонах окупації. Економіку держав соцтабору (радянської зони окупації) було відкинуто на десятки років у порівняні з країнами Європи, які опинилися під НАТО.
Усе це – сотні тисяч безневинних жертв. Усе це – гірка правда тієї війни, яка завдала українцям непоправних втрат. За даними англійського історика Нормана Дейвіса, в роки Другої світової війни загинуло, 20 мільйонів українців – найбільші жертви серед усіх народів світу.
За це європейці повинні українцям руки цілувати, пам’ятники ставити, а не йти на повідку у ФСБ і Моссаду, звинувачуючи українців у співпраці з фашистами, як цинічно це робить німецька Феміда по відношенню до червоноармійця Івана Дем’янюка, який потрапив у німецький полон.
Так, деякі українці, як і всі (підкреслюю – всі європейці!), воювали на боці німців (і то не до кінця війни) лише у складі однієї дивізії «Галичина» та двох батальйонів – «Нахтігаль» і «Роланд» (жодним чином не пов’язані з УПА), що налічували загалом не більше 30 тисяч вояків.
Натомість цілі держави, такі як Італія, Японія, Угорщина, Румунія, Болгарія, Хорватія тощо, були союзниками Німеччини. Кількість поляків, євреїв, французів, бельгійців та інших окупованих народів Європи, що воювали у формуваннях SS, Вермахту, охоронних, поліційних та інших формуваннях ІІІ Рейху, була у кожної окремо європейської нації набагато більшою, ніж згадані 30 тисяч українців.
Сьогодні сміливо можна стверджувати, що серед окупованих народів Європи найменша кількість, що добровільно або примусово стала під прапори і багнети Адольфа Гітлера, - це українці! Влітку 1942 року приблизно 500 тисяч росіян вже служили в німецькій армії, а на кінець того ж року їх кількість в рядах Вермахту, СС та інших військово-поліційних і допоміжних формуваннях стала коливатися від 800 до 1 мільйона чоловік.
Відомий французький історик К.К. Жура стверджує, що їх кількість – півтора мільйони. Росіянин став вагомою фігурою після німця, що під нацистськими штандартами погодився вести безкомпромісну збройну боротьбу проти Червоної армії, радянської держави та своєї батьківщини. То чому росіяни, поляки чи євреї не сміють їх називати посібниками фашистів, німецькими прихвоснями, нацистами, колаборантами, а українців все частіше називають фашистами? І це на українських телеканалах! Чи не тому, що ці телеканали належать не українцям?
Невже цього не розуміє так звана українська влада? Не розуміють, бо і президент, і уряд, і парламент купилися на дешеву російську пропаганду і поширюють в Україні чужі українцям ідеї «великої перемоги» так званого радянського народу, а значить, Сталіна. Доказ? Простий! Українська влада не вважає за потрібне засудити комунізм і Сталіна так, як у 45-му судили нацизм і Гітлера.
Росія не лише привласнила перемогу над фашизмом собі, вона використовує цю дату як ідеологічний плацдарм для боротьби з українською державністю і для нової окупації України. Спочатку ідеологічної, інформаційної, церковної, економічної, а згодом і територіальної.
Правда полягає в тому, що після червня 1941 року Україна опинилася в жорнах двох тоталітарних режимів і особливого вибору в більшості українців під час мобілізації не було. Тому ми маємо віддати належну шану тим українцям, хто був примусом мобілізований до Червоної Армії та загинув у боротьбі з фашизмом.
Мало хто знає про те, що в когорті Героїв Радянського Союзу половина українців, як і те, що на 2009 рік в Україні проживає всього 219 тисяч фронтовиків, а так звана Всеукраїнська організація ветеранів нараховує аж 3 млн. членів. Саме їх, енкаведистів, кагебістів, політруків, народжених після 1927 року, ми бачимо на парадах, де вже немає фронтовиків, бо їм далеко за 80 і вони ледь жевріють на мізерні пенсії, на відміну від вгодованих ветеранів НКВД.
Та найбільшою ганьбою нинішньої української влади є те, що в Українській державі не визнані ті, хто зі зброєю в руках без примусу, добровільно боровся за неї проти німецьких, російських, угорських, польських та інших окупантів. Українські повстанці - справжні Герої України. Саме їх безсмертний подвиг і приніс Україні омріяну Незалежність. Для українців Друга світова війна завершилася лише 24 серпня 1991 року.
Доки влада не стане українською, доки влада не вимагатиме від інших країн і народів шанувати українців як націю, що поклала на вівтар перемоги над фашизмом найбільшу кількість жертв, доти в нас не буде сильної національної держави, яку створили, наприклад, євреї, саме як жертви війни.
Українці - не переможці, а жертви війни, і не менші, ніж євреї. А тому маємо не менше прав, ніж євреї, на створення власної національної держави, де б в усіх сферах політичного, економічного, військового, інформаційного, культурного, церковного життя керували б представники корінної нації, яка найбільшою самопожертвою серед народів світу виборола священне право на своє національне відродження з попелу війни.
І першим кроком у цьому напрямку має стати відмова від загравання з колишніми явними і таємними організаторами війни та святкування так званого Дня Перемоги за чужими сценаріями. Дні завершення Другої світової війни мають залишитися лише поминальними днями, коли всі українці за християнськими традиціями молитимуться у храмах та біля могил всіх жертв і всіх учасників війни. В ім’я примирення українця з українцем! В ім’я України, а не її катів, що досі не покаялись!
Василь Червоній, народний депутат України чотирьох скликань

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.