Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
понеділок
14
серпня
Випуск
№ 1332 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Червоний прапор для України – те саме, що нацистська символіка для Ізраїлю [Випуск № 1022]

В одному поважному виданні тих 260 депутатів, що проголосували у Верховній раді за зміни до закону «Про увічнення Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років», яким зобов’язали органи держаної влади на День перемоги поруч з державним прапором вивішувати прапор СССР, названо ідіотами. Якби ж то було справді так, то і писати про цей ганебний для незалежної України факт треба було б зовсім по іншому.  Насправді – це глибоко продумана у кремлівських та гереушних кабінетах акція, яка на „ура” була підхоплена українофобами в українському парламенті.  Грандіознішої, а водночас і цинічнішої  антиукраїнської провокації за останні два десятиліття в Україні не було.
Причому за будь-яких розкладів у виграші опиняються залаштункові ляльководи.
Бо, як слушно зазначає в „Українській правді” Сергій Грабовський, „йдеться не просто про копіювання російських законодавчих зразків у визначенні так званого «Прапора Перемоги» і регламентації порядку його використання під час офіційних заходів.
Ідеться, по-перше, про мавпування ідеологем сталінського періоду, які для України мають прямо протилежний зміст. По-друге, про продовження руйнації позитивних рис міжнародного іміджу України (якщо вони ще збереглися).
По-третє, про спробу поглибити на ближчі роки, якщо не десятиліття, розкол усередині країни. По-четверте, про офіційне визнання нинішньою владою перед українським народом та всім світом свого злочинного характеру.
І, звичайно, йдеться про загрозу свідомо провокованих масових зіткнень, де може пролитися людська кров”.
І справа тут зовсім не в тому, що зовнішній вигляд копій Прапора Перемоги не відповідає вигляду штурмового прапора 150-тої ордена Кутузова II ступеня Ідрицької стрілецької дивізії, а є точною копією прапора Союза Совєтских Социалістических Республік.
 І те, для чого сучасній Росії червонопрапорна істерика – зрозуміло. Адже вона є не тільки правонаступницею, а й фактичною спадкоємицею СССР, відтак – разом із ледь перелицьованим гімном сталінської доби, червоними зорями над Кремлем, мавзолеєм Леніна та «традиціями славетних чекістів» – міф «прапора Великої Перемоги» є однією із складових легітимізаації нинішньої влади та спроб віновлення великої більшовицької імперії.
З Україною все не так. І не лише тому, що червоні прапори СССР над нею – це символ відмови від суверенітету, принаймні, від його значної частини  та ганьба перед цивілізованим світом. А тому, що кожен українець в честь десятків мільйонів убієнних та заради майбутніх поколінь повинен пам’ятати:
Під червоним прапором у 1918 році більшовицько-російська орда знищила молоду незалежну державу – Українську Народну Республіку. Україна на довгі роки стала колонією тепер уже не царської, а більшовицької Росії.
Освячені кривавим полотнищем, були зумисне організовані в Україні три голодомори -1921-23 рр.,1932-33 рр., 1946-47 рр., які забрали життя понад 10 мільйонів українців – в переважній більшості українських селян – основи української нації.
Саме серп і молот на червоному тлі вів загони чекістів, енкаведистів, емгебістів, кагебістів та іншої наволочі на українські землі, щоб повністю винищити вільний козацький дух, який надихав повстанський рух в Україні від отамана Чучупаки до Степана Бандери. Було вбито тисячі найкращих синів і дочок українського народу, а сотні тисяч вивезені в чужі землі Сибіру і Казахстану.
 Більшовицька верхівка на чолі з Ульяновим-Лєніним розпочала нечуваний досі антирелігійний терор — систему цілеспрямованих акцій КПСС і радянського уряду в СССР, спрямованих на знищення релігійної свідомості людей, усунення церкви із суспільного життя та запровадження нової віри — віри в комунізм. Безбожництво супроводжувалося ліквідацією церковних общин, закриттям чи знесенням культових споруд, переслідуванням та фізичним винищенням духовенства, атеїстичною пропагандою.
 Не менш нищівний удар чекав і на українську інтелігенцію.Розстріляне відродження — літературно-мистецьке покоління 20-х — початку 30-х рр. в Україні, яке дало високохудожні твори у галузі літератури, живопису, музики, театру і яке було знищене тоталітарним сталінським режимом.Початком масового нищення української інтелігенції вважається травень 1933 року, коли 12—13 відбулися арешт Михайла Ялового і самогубство Миколи Хвильового, у недоброї пам’яті харківському будинку «Слово».Кульмінацією дій радянського репресивного режиму стало 3 листопада 1937 року. Тоді, «на честь 20-ї річниці Великого Жовтня», у Соловецькому таборі особливого призначення за вироком Трійки розстріляний Лесь Курбас. У списку «українських буржуазних націоналістів», розстріляних 3 листопада також були Микола Куліш, Матвій Яворський, Володимир Чеховський, Валер’ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер’ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий та інші. Загалом, в один день за рішенням несудових органів, було страчено понад 100 осіб - кращих представників цвіту української нації.
Під прапором СССР втілювався в життя план так званого інтернаціоналізму, що на практиці означало політику тотальної русифікації українців, знищення української мови, української культури, українських традицій, фальсифікацію української історії. А ще – колективізація, декуркулізація, завезені з Росії, кацапські матюки, горілка та насильство, індустріалізація, яка перетворила українські міста на промислові монстри, а людей  - на рабів, і, зрештою – Чорнобиль – найбільша техногенна катастрофа в історії людства. А  скільки скалічених доль, недоспаних ночей, сліз матерів, ненароджених дітей, спустошених душ!
Невже усіх цих жахливих злочинів мало, щоб навіки вічні засудити більшовизм і заборонити назавжди будь-яке використання комуністичної символіки, включаючи за такі дії кримінальну відповідальність?
Якщо порівнювати більшовизм і нацизм, то різниця між ними полягає лише в тому, що більшовики вчинили більшу кількість злочинів проти людства і знищили більшу кількість людей, аніж нацисти. І реабілітувати  в Україні символ більшовизму – червоний прапор – це те саме, що легалізувати нацистську символіку на території держави Ізраїль. І які ще можуть бути дискусії з цього приводу?
Але ми живемо не в Естонії чи Польщі, не у Латвії чи Німеччині, де настільки все зрозуміло і ясно, що така тема навіть не обговорюється. Ми живемо в Україні, в якій внаслідок геноциду більшовиків проти українців знищено золотий генофонд української нації і потрібні цілі століття для його повноцінного відновлення. А наша розрізнена, а головне розпещена владою і грошима опозиція сьогодні навряд чи здатна на організацію повноцінного супротиву владі. Тому кожен, для кого червоний прапор - це наруга над Україною і українцями, повинен сам для себе вирішити, як йому діяти. Головне – національну гідність не втратити!
... І у незалежній Україні продовжують сидіти у своїх владних теплих кабінетах ті ж самі комуністи – нащадки більшовиків, використовуючи нашу державу лише для власного збагачення, витискаючи з українців останні соки. У них у серці не гімн України, не синьо-жовтий національний стяг, не українська мова, а, як і раніше, символ ворожої до нас держави – молоткастий, серпастий кривавий червоний прапор.

Сергій Степанишин

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.