Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
недiля
20
серпня
Випуск
№ 1333 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Плекаймо рідну мову [Випуск № 1018]

86 років тому на благословенній Волинській землі народився видатний вчений, педагог-методист, просвітянин Борис Степанишин. Усе своє свідоме життя він віддав служінню українцям та рідній Україні, а у численних книгах та публікаціях будив громадську думку, вчив жити заради людей, плекав рідне українське слово. Пам’ятають Бориса Степанишина і в газеті «Волинь», на сторінках якої не раз звучали його полум’яні заклики борця і патріота. Подаємо його статтю 1992 року, яка і на сьогодні є актуальною

Прийняття Верховною Радою України національної символіки навертає нас до багатьох аспектів нашої прадавньої етики, у тому числі до форми громадського, публічного звертання. Насаджуване десятиліттями більшовицьке «товариші», хоч і дуже повільно, а все ж сьогодні поступається прадавньому «пан і панове», що є загальноприйнятим в усіх цивілізованих країнах Заходу і Сходу. І чех, і поляк, і сербин, не кажучи про німців, французів тощо — усі споконвіку звертаються «пане», «пане», «месьє», «гер», «сеньйоре», «сер» тощо. І грузин, особливо молодший, до старшого звертається, користуючись шанобливим «батоно» (пане). Мають такі «панські» відповідники й узбеки, азербайджанці — одним словом, усі нації. Зрештою, і непоодинокі росіяни теж уже перейшли на своє колишнє «господин» (сударь), «госпожа» (сударьіня). Воно й зрозуміло: хто хоче бути на своїй землі не наймитом, а панувати на ній, той визнає звертання «пане» елементарним і приємним.
Як засвідчує «Словник староукраїнської мови» (К., 1978), слово «пан» існує в нашій мові понад сім століть. Отже, в школі, на педраді, на зборах підприємства чи на будь-якому іншому форумі слід як вияв поваги звертатися: «Пані і панове», «Шановні пані та панове», «Шановне панство!», «Панове вчителі», «Панове депутати» або ж «Шановні добродійки та добродії», чи «Шановне товариство», «Шановна громадо!». Керівник школи (офісу, підприємства) до підлеглого має звертатися «Пане Семенюк», «Пане Євгене», «Пане водію», так само і колега до колеги. Для учнів у стосунках з педагогами є кілька різновидів звертання, а саме: «Пані Маріє» («Пане Олександре»), «Пані вчителько (навчителько)», «Пане вчителю (навчителю)», «Прошу пана вчителя» тощо. А вчителі до учнів? Дівчинко, хлопчику, юначе, дівчино, у вузі — парубче, панно.
Слово ж «товариш», звісно, залишається в мовному етикеті для звертання один до одного тих, хто приятелює, товаришує, дружить. Бо це слова-синоніми. Коли ж головуючий чи промовець звертається до всіх присутніх у залі формою «товариші», то виходить, що він з ними всіма персонально товаришує. А це ж абсурд. Навіщо ж нам ставити себе і аудиторію в абсурдну, навіть образливу ситуацію, пригадуєте численні реагування слідчих НКВД, які на звертання арештованих «Товаришу!», хоч грубо, але логічно відповідали: «Тамбовский волк тебе товарищ!» А вони, карателі, поміж собою, звісно, були товаришами. Та й зараз ця форма звертання фігурує у взаємостосунках маоїстів, троцькістів, комуністів та інших фашистських партій.
Інколи запитують: «А чи підходить форма «пане» до форми ім’я по батькові: «пане Іване Петровичу»? Ні, не підходить. І взагалі треба сказати, що звертання на ймення по батькові згортається у нас, починає виходити з ужитку, бо то є чужомовною, російською формою.
І на завершення ще один аспект мовного етикету. Треба, гадаю, нам з вами позбуватися також російських здрібнілих форм типу «Пєтя» (Петька), «Вася» (Васька), «Коля» (Колька), «Міша» (Мішка), «Вова» (Вовка), «Маша» (Машка), «Альона» (Альонка) і т. д. Я вже не кажу про можливі ситуаційні курйози типу «Вовка» — вовка. Це не таке суттєве, але навіщо нам збіднювати своє мовлення, вдаючись до чужомовних форм, коли ми маємо не біднішу, а багатшу палітру етичних форм своєї рідної мови?
Слухайте ж бо: Петре-Петрику-Петрусю-Петрусечку-Петрунько (до дівчини); Василю-Васильку-Василечку; Миколаю-Миколо-Микольцю-Миколайчику; Михайле-Михайлику-Михаську-Михасечку. Особливо багаті на видозміни в нашій мові жіночі наймення, а саме: Маріє-Марійко-Марієчко-Марійцю-Марусино-Марусиночко-Марусюньцю і т. ін.
І закінчу бувальщиною. Позаторік у наших сусідів народилася донечка, назвали її Настею. Привітавши їх листівкою, я на звороті написав: «Вітаю з появою на світ Божий Настю, Настечку, Настуню, Настуньку, Настусечку, Настусеньку...» Яке ж було моє здивування, коли і батьки, і дід з бабою (усі інтелігенти-українці) стали звати дівчинку чужим і не зовсім зрозумілим «Яся». Так у дитини найріднішими людьми вкрадено одну з її морально-естетичних окрас.
То ж не обкрадаймо себе і своїх рідних, не збіднюймо своєї мови: ми ж володарі такого багатства — однієї з найбільш розвинених світових мов. Будьмо гідні цього багатства, цієї краси, цієї величі, оберігаймо і примножуймо її.
(Ж. «Трибуна», 1992, № 11, с. 22).

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.