Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
недiля
22
жовтня
Випуск
№ 1342 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Чи зазвучить українська мова у церкві села Корост? [Випуск № 1013]

Зачастив в Україну духовний наставник „православного отрока” В.Януковича Московський патріарх Кирило (Гундяев). І хоча на збіговисько до Кирила людей приходило не так уже й багато, зате завжди була присутня вся владна регіональна братія, якій роздавали цяцьки з „барського плеча”. Кирило, за задумом Кремля, так звану „канонічність” воліє аргументувати, як недопущення розколу православ’я, тобто миряни УПЦ КП є поза „канонічним” законом, отже немає незалежного православного патріархату, немає Української держави. Звідси висновок: всі візити мудрагеля Кирила є політичними, ціль яких поширити російську експансію чимдалі на захід та закласти фундамент для постання на Україні „русскаго міра” (читай імперії).

Виникає питання: чому Московська церква, являючись філією РПЦ в Україні, так уперто називає себе українською? Мабуть, гундяєви не хочуть усвідомлювати, що Українське православ’я існувало уже тоді, коли про Московську, ще й згадки не було. Адже в дійсності Українська Церква є матір’ю Московської. Цього можуть не розуміти хіба тільки люди розумово обмежені. До речі, канонічність РПЦ та конституційність коаліції «тушок» Януковича – брати-близнюки.   Аналізуючи сучасні події в Україні, приходимо до висновку: Українська провладна верхівка – гібридний плід імперсько-більшовицького зразка, яка потурає антиукраїнським холуям, яничарам та різним безбатченкам, які понаїдалися „московської блекоти” (за Шевченком). А таких на Україні, на жаль, ще вдосталь.
Якось, перебуваючи на лікуванні в Клеванському шпиталі, я познайомився з 80-річним Кулінкою Антоном Григоровичем, що із села Корост Сарненського району. Здебільшого розмова пішла про нестабільність в Україні та про те, як зберегти духовну основу української незалежності – мову як спосіб мислення нації та історію як її свідомість та пам’ять. Не обійшло без згадки про релігію – основу буття людини. Ось про що мені розповів Антон Григорович, який прослужив понад двадцять років старостою місцевої Свято-Воскресенської парафії.
Будівництво храму в с.Корост розпочали в 1908 році. Найнятих осіб зі сторони було лише троє, спеціалістів з Калузької губернії. Все інше виконували самі селяни. Висвятили храм на другий день Пасхальних свят в 1911 році. Варто звернути увагу щодо унікальності постановки питання про надходження коштів на організацію будівництва. Храм було збудовано не на добровільні пожертвування віруючих селян, не за кошти спонсорів або меценатів, як дехто собі уявляє і думає про це сьогодні. Коростська громада з цього питання прийняла цілком безкомпромісне рішення: на кожний грунт (12 десятин), а таких було 72, тобто на його власників, незалежно від соціального статусу або віросповідування накладалась повинність еквівалентна певній сумі грошей. Власники грунтів (незалежно кількості сімей на грунті) могли внести цю суму готівкою або погасити її наданням послуг: заготовляти в лісі лісоматеріали, вивозити його своїм транспортом на будівельний об’єкт, розпилювати ліс та брати безпосередню участь на будівельних роботах. Кожний рід (грунт) відбував свою долю повинності залежно від статків або інтелектуального хисту. Таким чином храм було збудовано справжнім народним способом. Він являвся невід’ємним надбанням всіх громадян села та їх нащадків, тобто тих, хто жив, живе і буде жити на Коростській землі.
Літа минали. З 1911 по 1919 роки в храмі релігійні обряди відбувалися за московським сценарієм: „Боже царя храни”.
У 1920 році Західна Україна була окупована Польщею. І хоча Україна опинилася під владою чужинців, усе-таки західникам поталанило більше. На теренах села почав створюватися осередок „Просвіти”, відроджуватися український національний дух. Уже в 1936 році було засновано осередок ОУН. Поряд з цим відбуваються зміни і в релігійній царині. У храмі священик почав виголошувати проповіді, а хор співати – українською. Уже до вересня 1939 року церква майже українізувалася.
Наступив 1941 рік. Два людожери – Сталін і Гітлер – розпочали різню. Більшовицька нечисть зникла. Члени ОУН вийшли з підпілля і розпочали свою діяльність легально. Уже на жовтень 1942 року в селі нараховувалося 74 члени ОУН-УПА. Німці на територію нашого та навколишніх сіл боялися показатися. ОУНівці відкрили школу, бібліотеку, створили драматичний гурток, в церкву завезли справжні дзвони, з’явився український священик, який поселився з сім’єю в селі на постійне проживання. Парафіяни раділи і славили Бога.
У 1944 році с.Корост знову окупували більшовицькі сатрапи. Відчувши переслідування з боку КГБ в 1946 році, священик разом із сім’єю залишив село. Церква залишилася без священнослужителя. Деколи відправляти службу Божу приїздив русифікований священик з сусіднього села, а в 1960 році церкву закрили зовсім.
Більшовицька влада почала шукати будь-який привід для знесення будівлі храму, для цього вирішили під самими дверима храму побудувати будинок побуту. Антон Григорович з групою своїх односельців день і ніч чергували біля храму, тому завдяки наполегливості цих людей сатанинським намірам не вдалося здійснитися. До своєї цілі більшовицькі посіпаки пішли іншим шляхом. Під охороною міліції пограбували храм, церковне майно вивезли за село і закопали в землю. Згодом у храмі відкрили „музей”, якого ніхто ніколи не відвідував. Але Слава Богу, будівлю було врятовано.
Наступив 1985 рік. В СРСР до влади прийшов М.Горбачов, який розпочав так звану перебудову. Антон Григорович зі своїми однодумцями утворили церковну громаду (двадцятку), зібрали 860 підписів віруючих громадян і звернулись із заявою до Сарненського райвиконкому з проханням про реєстрацію Статуту релігійної громади та про відкриття храму. Заяву не задовольнили. 
У 1986, 1987, 1988 роках поданих заяв знову не задовольнили. Тоді 22 травня 1988 року Антон Григорович з трьома односельчанами їдуть в Москву зі скаргою на місцеву владу, до Ради у справах релігії при Раді Міністрів СРСР. Там їх вислухали та пообіцяли допомогти. Стіну деспотизму було пробито. 1 травня 1989 року на Престольне Свято села, що припадає на другий день Пасхальних свят після тридцятирічної перерви, пролунали в храмі дзвони. Радості парафіян не було меж. Звуки дзвонів прогнали від людей страх, що довлів над ними. Всі віталися: „Христос воскрес!” У відповідь чули: „Воістину воскрес!”.
Роки проходили. Україна стала незалежною державою. Відчувши піднесення духу української нації, московські попи насторожились. Оскільки культових працівників на той час не вистачало, вони поспішно почали готувати собі кадри. На освіту чи інтелектуальну здібність „кадра” увага не зверталась. Потрібні були холуйські українофоби. Таких „абітурієнтів” приставляли до СВОГО священика і вони кілька місяців тренувалися. Через 2-3 місяці з таких „студентів” вилуплювалися московські „ОТЦЫ”. Одного із таких „отцов” тракториста з восьмирічною освітою  Патрикея Михайла М. в 1994 р. призначили настоятелем церкви в с.Корост.
Спочатку Антон Григорович та інші українські патріоти впливали на „отца Михаила” і в храмі почали відправляти службу, проводити вінчання, а хор співати – українською. „Михаил” почав українізуватися і навіть заявляти про свою прихильність до Української Православної Церкви КП. Так було до 1997 року. І раптом на теренах Сарненщини з’являється архієпископ Сарненський та поліський Анатолій (Гладкий). Цей українофоб настільки розперезався, що почав їздити до підконтрольних парафіян з вимогою давати йому гроші КОПИЦЯМИ без будь-яких на це документів і підпису про одержання. При цьому погрожував: „Позвільняю всіх, якщо почую в церкві відправу служби Божої САТАНИНСЬКОЮ (українською) мовою”.
Антон Григорович та його прихильники запропонували „Михаилу” перейти у лоно Київського Патріархату, гарантувавши допомогу та захист в особі сільської, районної та обласної рад. В той час така можливість була.  Але „отец Михаил” як ревний виконавець РПЦ відкинув цю пропозицію. Більше того, негайно викинув з храму україномовні посібники і перейшов на „общепонятый”, якого абсолютно сам не розуміє.
Антон Григорович, як справжній християнин і патріот, не сидів склавши рук: в жовтні 2008 року було зареєстровано нову релігійну громаду с.Корост Свято-Воскресенської парафії Рівненської єпархії Української Православної Церкви Київського Патріархату. Зареєстровано церкву за певною адресою в с.Корост, будівля якої поки не пристосована для відправлення літургії. Тому продовжував вести служіння старостою при „Михаилу”.
Московська маріонетка „Михаил” та українофоб Анатолій, дізнавшись про реєстрацію в с.Корост парафії Київського патріархату, сполошились, як вороняча зграя. Посипались заяви на ім’я сільського голови з вимогою про надання дозволу на приватизацію будівлі церкви як колективної власності Московського патріархату.
 Зважаючи на те, що церква є надбанням усіх громадян села, а не окремої купки русофілів, а такої власності як „колективна” у законодавстві України не існує – рішення не було прийняте.
У наступній заяві вже йшлося про дозвіл приватизувати церкву як КОРПОРАТИВНУ власність. Поряд з цим розпочався шалений тиск на депутатів та членів виконкому сільської ради. Але ж знову таки московські посіпаки не досягли цілі. Релігійна громада МП с.Корост не є суб’єктом підприємницької діяльності, а тому не може вступати в корпоративні відносини. Відповідно до ст..112 Господарського Кодексу України таке релігійне об’єднання є унітарним. Рішення знову не було прийняте.
Дякуючи депутатам та членам виконкому сільської ради, будівля церкви, як і належить, залишилася надбанням усіх громадян села.
Уже в 2009 році Антон Григорович, перебуваючи разом з „отцом Михаилом” в СВЯТАЯ-СВЯТИХ (Алтарі), запитав його про те, як він сприймає повідомлення в ЗМІ, що РПЦ вивозить з КИЄВО-ПЕЧЕРСЬКОЇ ЛАВРИ найдорогоцінніші надбання українців,той промовчав. Коли ж запитав, а чому він знову розпочав в церкві проводити службу Божу якоюсь незрозумілою мовою, відкинувши таку милозвучну українську мову, то у відповідь почув: „На поцілуй мене в срак...” і показав рукою куди саме потрібно поцілувати його.
То про яку святість московських попів можна говорити?
З тих пір Антон Григорович не відві-дує церкву, за яку він так палко боровся  з комуністичним режимом майже 50 років. Але свої надії покладає на БОГА і залишається оптимістом: рано чи пізно будівля церкви в с.Корост стане справжнім УКРАЇНСЬКИМ ХРАМОМ.

С.Михайличенко

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.