Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
понеділок
22
травня
Випуск
№ 1320 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

ПЕРШИЙ РУХІВЕЦЬ ДЕРМАНЯ [Випуск № 1011]

Диво-дивнеє, але з Олексієм Бухальським, про якого хочу розповісти людям Волині, я зустрічався всього два рази в житті та й то побіжно. Одначе передувала цим зустрічам коротка, але змістовна характеристика цього досі невідомого мені чоловіка з Дерманя, мого брата Тараса. Ось його захоплені слова, мовлені мені по телефону після історичного ланцюжка соборності Львів - Київ 21 січня 1990 року. «Юрику, ох, і славний у нашого гурту на ланцюжку був чоловий прапороносець, Олексій Бухальський з Дерманя - високий, кремезний, вусатий - справжній козарлюга». Мене дуже схвилював образ тої людини, я старався уявити його зовнішність, поставу, думав про те, чому я ніколи не стрічався з ним у Дермані. Виникло велике бажання побачити його, познайомитись і осягнути його внутрішній світ та переконатись чи відповідає він його зовнішності.

Невдовзі відбулась наша перша зустріч, як мовиться, мало не на ходу. Я вже збирався на автобус в Дермані, щоб їхати до сім’ї в Київ, а Бухальський Олексій (його не можна було не пізнати) буквально гасав в центрі села, збираючи підписи під вимогою до влади передати закритий колись «большевиками» Свято-Троїцький Дерманський монастир під юрисдикцію Української Автокефальної Православної Церкви, що відроджувалась в незалежній Україні. І хоча ми з Олексієм, познайомившись, перекинулись тоді буквально кількома словами, його патріотизм, енергія, воля і віра струменіли з очей, чулися в кожному його слові. Це був ватажок, від усього єства якого віяло не лише духом бунтарства проти Неправди, а й могутнім духом оборони й утвердження Правди на нашій землі, у нашому Дермані, якої всі люди так давно не бачили, що вже мало й хто вірив у те чудо під назвою незалежна Україна.
На все життя запам’яталась наша друга і, як виявилось, остання зустріч з Олексієм. В шкільному клубі був святковий вечір до дня народження Тараса Шевченка. Такої урочистості, високої духовності, взаємної любові, що єднали тоді всіх,   без      винятку,   присутніх   на   святі,   я   щось   не   можу   пригадати   з   усіх Шевченківських свят до цього в нашому Дермані. Душею того свята був Олексій Бухальський - він і серед організаторів, і серед учасників концерту на перших ролях. Дивився я на нього - красивого і тілом, і душею, у вишиванці, з такою доброю усмішкою - і не міг надивитись, коли він співав у хорі, а особливо коли він читав поезії Кобзаря, а серед них те безсмертне посланіє « І мертвим, і живим...». Так читати міг лише той, хто має в душі іскру Божу, а найголовніше - безмежну любов до нашого Пророка, до України. Тоді подумалось мені, що у Олексія, як говорив про себе Василь Симоненко, тоже є щось від діда Тараса. Після концерту мені пощастило коротко перемовитись з ним про плани на майбутнє в нашому селі. Від побаченого, почутого та усвідомленого на тому вечорі вірилось, що з такою людиною, як Олексій Бухальський, Дермань і його люди прокинуться від довготривалого сну, позбудуться тої байдужості, пасивності, зневіри, яку їм так уміло прищеплювала большевицька влада, і дружно, в єдності та любові приступлять до розбудови українського Дерманя.
Та життя розпорядилося інакше. Нашій незалежності верстався лише четвертий рік, як раптово не стало серед нас Олексія Бухальського. Це була важка і непоправна втрата не лише для його родини, а й, безумовно, для всього Дерманя. До болі мало, всього 64 роки, йому було відміряно долею для земного і, як я уже дізнався по тому, складного і важкого життя. Хотілося знати про найменші дрібниці його життя, бо через свою любов до України він став мені дорогим і рідним. Виникло бажання хоча щось маленьке зробити для Дерманя з того великого, про що мріяв і міг зробити Олексій. Познайомився з його великою і славною сім’єю, з дружиною Ольгою, з дітьми і внуками. При наших зустрічах, розмовах завжди незримо був присутній Олексій Бухальський. Далеко не все, але про найголовніше з його життя я дізнався. Хочеться , щоб побільше людей знало про Олексія, бо його життя - це наша вже проминула історія, а її слід знати, пам’ятати, вчитися на її уроках, щоб бути гідним достойного майбуття.
Олексій народився 18 лютого 1930 року в Дермані в багатодітній сім’ї (чотири сини і три дочки) Лук’яна і Ярини Бухальських. Дитинство його було таке ж, як в усіх сільських дітей тої пори, що іменувалась в Дермані терміном «за Польши». Працювали усі, хто добре стояв на ногах, у кожного був свій святий обов’язок перед сім’єю. В таких умовах виростали сильні тілом і душею люди. Таким виростав і Олексій. Змалку виявив великий інтерес до малювання - вуглинками з печі бувало розмалює всі стіни в хаті. Добре відчував красу рідного слова. З дитячих років і на все життя полюбив поезію Тараса Шевченка. Гостро реагував на добро і зло, на правду і неправду. Освіту здобував прихапками - два класи під Польщею, два за перших совєтів, щось там за німців, а неповну середню освіту (сім класів) закінчив уже в повоєнний час за большевицької влади. Та маючи вразливу душу, природні здібності і постійне устремління до знань, першорядне значення для становлення його як особистості, як свідомого українця, без сумніву, мало саме життя, оточуюча дійсність, що з калейдоскопічною швидкістю змінювалась і все на користь зайд-чужинців та на горе нам, українцям. Ось його дерманські університети - нищення поляками «Просвіти», поява першого осередку ОУН в селі, збройний виступ молодих дерманців проти поляків, прихід перших совєтів з їхнім руйнуванням всього українського, навала нових «визволителів» із Заходу, народження Української Повстанської Армії, в лавах якої був старший брат Володимир, її звитяжна боротьба як проти фашистів, так і проти комуністів, що знову прийшли їм на зміну. Не маючи змоги воювати з поневолювачами за допомогою військової зброї, Олексій воює з ними своїми малюнками - творить карикатури на Гітлера, потім на Сталіна і його комуни.
Різкий поворот у житті Олексія Бухальського стався в 1949-му році. Совєти вивозять до Сибіру його і двох старших сестер, як членів бандерівської сім’ї. Дев’ятнадцятирічного юнака, для якого лише починається життя, засуджують на 25 років і відправляють в мордовські табори. Починаються його сибірські університети. Шість довгих років в таборах працював на лісоповалі. Праця була важка, виснажлива, в голоді і холоді, з дикими фашистськими наглядачами і конвоєм. Тих нелюдських умов багато хто з людей не витримував, гинув. Олексій витримав, вижив і дожив до смерті Тирана, а згодом до пом’якшення режиму і амністії в зв’язку з тою смертю. Та «хоча й помер тиран, але тюрма стоїть», як писав Дмитро Павличко. Отож після так званої реабілітації по смерті Сталіна, українців не пускають на рідну землю.  Олексія Бухальського відправляють на висилку в селище Єльбом Хабаровського краю. Це був 1955-ий рік.
Той же 1955-ий рік знаменний для Олексія Бухальського тим, що в цьому році він створює сім’ю, побравшись з Ольгою Кирилівною Бабій, українкою такої ж долі з Тернопілля, яка перебувала на висилці і працювала в дитсадку. 12 червня 1956 року в молодого подружжя Бухальських народжується дівчинка, якій дали ім’я Галинка. Хоча турбот побільшало, а вільного часу поменшало, Олексій так само багато читає, виписуючи з України твори Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки. Твори геніальної поетеси якраз надійшли з України, як у Ольги і Олексія народилась друга донечка, яку й вирішено було назвати Лесею. Росла і міцніла українська сім’я Бухальських у далекому закутку Росії. Спритні чиновники-шовіністи хотіли їхніх дітей записати росіянами, бо ж народились в Росії, але батько Олексій настояв на своєму - вони українці і такими були записані, і такими виховані. В 1960-му році Бог посилає Бухальським третю донечку Любу, а з нею і дозвіл повернутись в Україну. Мало не з пологового будинку Олексій з сім’єю відразу сідає на поїзд і вирушає в далеку дорогу на Батьківщину. Але большевицька система уміла отруювати  життя  людям,  навіть  по  одержанні  омріяної  волі - Бухальським не дозволяють повернутись у Дермань і вони змушені їхати на Тернопільщину до бабуні Устини. Велика радість від зустрічі з ріднею. Нехрещених донечок-«сибірячок» похрестили. Але за першими днями радості приходить усвідомлення того, що в одній хаті бабуні тісно буде усім жити. Олексій їде до сестри Надії, яка жила неподалік в селі Ходаки Шумського району і купляє там манюсіньку, як згадує донечка Галя, хатинку, в якій прожили Бухальські десь близько року.
Після довгої розлуки, мало не в 13 років, Бухальський з сім’єю переїжджає у рідне село. У Дермані в усій повноті проявляється Олексієва могутня енергія, сила, кмітливість і вміння творити - для майбутнього своїх дітей, для села, для людей. Він наче хотів наверстати ті втрачені роки, протягом яких не міг працювати на своїй землі, яку любив понад усе. Заводить власне господарство, працює в колгоспній будівельній бригаді спочатку простим будівельником, а згодом бригадиром, будує власну простору хату навколо невеликої старої, щоб сім’ї було де жити - це щось нове і сміливе у будівництві. Але чи не найголовніше Олексій вбачає у вихованні дітей, щоб вони любили свою землю, були свідомими українцями, добре знали наші предковічні традиції, як християнські, так і загальнокультурні, жили ними. Вже в Дермані у Ольги і Олексія Бухальських народжується ще троє дітей - в 1962-му -Роман, в 1965-му - Володимир і в 1971-му році донечка Ганнуся. Всі вони виросли достойними своїх батьків і в першу чергу свого батька Олексія.
Коли на душі було особливо важко, Олексій все звертався до Шевченка. За спомином сина Володимира, він в такі моменти усамітнювався десь у клуні чи повітці і вголос читав вірші Кобзаря, які й надавали йому сили, мужності і терпіння все це пережити і надіятись на краще
Він з усією енергією розпочав кампанію в Дермані за передачу Свято-Троїцького монастиря, з якого почали виселяти школу-інтернат, що довгі роки діяла в ньому за большевиків, Українській Автокефальній Православній Церкві. На жаль, активної підтримки зі сторони дерманців він не отримав, допомагало йому в цій дуже важливій справі всього кілька найбільш активних і національно свідомих людей. Ціною великих зусиль все ж кілька сотень підписів за передачу монастиря УАПЦ було зібрано, достукались з листом до районної Здолбунівської влади і оформлено акт про передачу цієї святині дійсно українській Церкві. Віднайшли церковний престол, виготовили новий хрест на купол собору, все те було освячено священиком УАПЦ з Рівного і проведено одне чи два Богослужіння. Але в селі не спали два московські попи з приходської церкви - один штатний, а другий позаштатний о.Миколай (Мороз) , уродженець Дерманя, які розпочали брудну агітацію серед селян проти УАПЦ. Дуже оперативно при підтримці влади монастир окупували московські монашки Корецького монастиря. І не стало справжнім українцям Дерманя де й помолитись рідною мовою, в обох святинях панувала чужинська мова і ще, що страшніше, антиукраїнський дух. Як відчепне, районна влада дозволила українцям проводити Богослужіння в зубожілій капличці святого Онуфрія на могилках, яка ще потребувала ремонту і поповнення духовного начиння, а найголовніше -віднайдення священика, який би погодився служити в таких непростих умовах, за невеликої церковної громади. Це все буде згодом, через цілі роки.
Для Олексія Бухальського це був важкий удар, який, на моє глибоке переконання, підірвав його фізичне здоров’я. Людина такої відданості українській ідеї, такої любові до правди не могла перенести так просто отакого удару - його дерманці, яких він так любив, за кращу долю яких перетерпів стільки тяжких поневірянь по світу, не тільки не підтримали, а й стали йому відкритими ворогами. Багато хто з дерманців сичали йому і його однодумцям вслід повні жовчі слова - рухівець проклятий. Це все йому боліло, наступали інколи хвилини розпачу і, як згадує дочка Галина, він просто став зневірюватись у тому, що Україна колись стане тою омріяною державою, за яку гинули тисячі молодих хлопців в лавах УПА, по московських Сибірах. Як вислід цих важких роздумів, всього нелегкого життя і останніх гірких розчарувань, Олексій потрапляє в лікарню з інфарктом міокарду, де на десятий день 20 червня 1994 року відходить у вічність.
Після цієї надто прикрої звістки, що у Дермані уже немає Олексія Бухальського, я відчув не просто сум, а якусь спустошеність у душі. Адже Олексій ще міг так багато чого доброго зробити для свого села, для нашої української справи. І тут таки прийшла думка - а хіба і після відходу у вічність Олексій не може працювати для цієї української справи? Звичайно, може. Своїм життєвим прикладом, відданістю українській ідеї він може і повинен бути прикладом для живих як любити Україну в собі, а не себе в Україні і не просто любити, а й жити для неї. Отак виник задум написати про нього, донести людям його ім’я і чин. Нехай же цей мій допис буде моєю квіткою у заслужений вінок пам’яті Олексію Бухальському в рік його 80-ліття. Може його страдницьке і подвижницьке життя, про яке я коротко описав, заставить людей задуматись над тим, для чого ми прийшли у цей світ і що в нашому земному житті повинно бути головним.

Юрій Галабурда. м.Київ.

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.