Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
п'ятниця
8
грудня
Випуск
№ 1349 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Увічнив співслуживця дубовим хрестом [Випуск № 1010]

„Хтось казав, що українці не вміють шанувати своїх героїв. А там, де немає пошани до визначних особистостей, не може витворитись традиція, що відіграє таку велику роль у вихованні нації, в плані її історичних завдань і шляхів”, - з цієї думки почав нарис про Євгена Мєшковського поет Євген Маланюк. З цієї думки я продовжую розповідь про вшанування відомого військовика у Рівному.

Перебуваючи в гостинній оселі Шагаїв, я почув, що одна з вулиць обласного центру названа іменем полковника Василя Тютюнника. Про життєпис та вшанування пам’яті відомого українського військовика, учасника національно-визвольних змагань написав Володимир Дмитрук у дослідженні долі національних патріотів «Вони боролися за долю України». Мою увагу привернули слова увічнення постаті В.Тютюнника, «де згодом замість дерев’яного хреста було споруджено на могилі пам’ятний обеліск, який чудово зберігся до наших днів». Цей благородний вчинок міщан нагадав мені про дерев’яний  хрест, мабуть, перший, який був встановлений після смерті командарма Дієвої армії Української Народної Республіки, встановлений полковником Мєшковським, з яким поруч не один день перебував Василь Тютюнник. Воєнні дороги не лише їх здружили, але й «вписували» українських патріотів у літопис національно-визвольної боротьби.
До речі, поруч з полковником Євгеном Мєшковським, промінявши безтурботне столичне життя в тилу на солдатську шинель, круті і небезпечні фронтові дороги, була дружина, фронтова медсестра Єлизавета. Після війни, перебуваючи в еміграції, по гарячих слідах подій боротьби за незалежність молодої української держави, написано спогади не лише про гірку долю армії, але й її командування (Прокопович Є. “Життєпис генерала Є.Мєшковського. Героїчний бій під Чорним Островом”. – Торонто, 1961).
Вона свідчила: «20 листопада 1918 року полк. Мєшковський був призначений начальником штабу дієвої армії і покинув домівку вже хворий на висипний тиф…
Прийняв він штаб в найтяжчу хвилину існування нашої армії. Тиснена з усіх боків, гола, боса й без набоїв, вона напружувала останні сили, верстаючи свій воістину хресний путь.
… Командувач отаман Василь Тютюнник так само був хворий на черевний тиф і продовжував свою працю.
…Вболіваючи душею за долю улюбленої армії, полк. Мєшковський сумував, що через хворобу не міг іти з нею, поділяти з нею всі тяготи й служити їй всіма своїми силами.
Чутлива армія знала, хто її друзі і віддячила отам. Тютюнникові і полк. Мєшковському за їхню вірну службу і любов до неї. Тільки їм двом довіряла армія свій маршрут, в їхні руки спокійно віддала свою найбільшу таємницю, від якої залежало її існування. І вона не помилилася. Ніхто навіть не догадався, що вони це знають.
Поблагословивши армію у тяжкий зимовий, ще небувалий в історії народів похід, отаман Василь Тютюнник і полк. Мєшковський залишилися без усякої помочі. Але поміч прийшла в особі отамана Євгена Коновальця, командира Січових Стрільців, який приїхав і вивіз їх та інших хворих членів штабу через Миропіль до шпиталю в Рівне.
Командувач 13-ої армії ( польських союзників - Є.Г.) з великою пошаною поставився до хворих штабу нашої дієвої армії. Наказав причепити до потягу свій вагон і персонально супроводжував хворий командний склад української армії до Рівного і там передав під захист штабу армії (фронту).
У шпиталі була відведена велика палата, де помістили усіх хворих штабу, крім командувача отамана Тютюнника, отамана Андрія Мельника та їх ад’ютантів. Хворі на черевний тиф були поміщені в іншому бараці. Це було 9 грудня, а 19 грудня 1919 р. першого Головнокомандувача української армії отамана Василя Тютюнника не стало.
Це дуже боляче відбилося на душі старого товариша по службі полк. Мєшковського. Підвівшись вперше після хвороби, він пішов до небіжчика сказати йому останнє «прощай». Він звернувся до польського командування і небіжчикові було віддано військову пошану.
Поховали отамана Тютюнника на цвинтарі в Рівному. Полк.Мєшковський поставив йому великий дубовий хрест, який на Україні називають «фігурою».
Усіх чинів штабу, що видужали, помістили в готелях і там полк.Мєшковський далі опікувався українськими вояками. Головний отаман призначив його завідувачем усіх українських угрупувань та інституцій. Він опікувався і всіма вояками, що переходили через Рівне…»
Яка ж подальша доля спіткала співслуживця В.Тютюнника Євгена Мєшковського?
Влітку 1920 року він, начальник генерального штабу армії УНР, був поранений в бою з будьонівцями біля містечка Чорний Острів на Поділлі, помер після операції 8 липня у військовому шпиталі в Тернополі, де й похований. Зберігся гробівець з надгробним текстом про поховання генерал-хорунжого Мєшковського Є.В., якому присвоєно це звання Головним Отаманом С.Петлюрою посмертно.
На жаль, протягом дев’яти десятиліть призабуте місце поховання було невідомим для рідних, земляків. Могили військовика не розшукували з різних причин. У роки Незалежності гробівець доглядають дбайливі тернополяни.
Єфрем Гасай Краєзнавець-пошуківець, м.Тернопіль

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.