Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
вівторок
18
липня
Випуск
№ 1328 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Іван Діяк: «п’ята колона в україні: загроза державності» Ренегати [Випуск № 1007]

Продовження.
Початок у № 47,48,51.

На відстані часу батуринська трагедія красномовно засвідчує: її не було б- і про це треба говорити у весь голос! -  якби   не   зрадництво   того   ж   Носа   та   козаків-перебіжчиків. Не можна обійти мовчанкою про ще одну історичну постать - Феофана Прокоповича. За гетьманства Мазепи він написав хвалебний панегірик на його честь. Коли ж переміг Петро І, архієпископ поспішно чкурнув до Москви, створив алілуйну цареві і «прокляття» Мазепі, називаючи його «новим Іудою». З його ж ініціативи у Глухові була започаткована ганебна анафема Мазепі: вивісили біля церкви чучело гетьмана, зігнали людей на майдан і під оганьбливі молитви російські попи проштрикували списами людиноподібну ляльку. До речі, й сьогодні в церквах Московського Патріархату щороку відслужують анафему-прокляття Мазепі. В одному ряді з Мазепою опинилися й інші політичні вороги царату: Степан Разін і Омелян Пугачов. Запорізька Січ за перехід на бік Мазепи одразу ж була зруйнована російськими військами під командуванням, полковника П.Яковлева. Неоціненно допомогу йому зробив інший український ренегат— полковник І.Галаган. На Січі залишалася невелика кількість козаків, котрі утрималися від переходу на бік шведів разом з усім кошем. Під час штурму Галаган закликав їх скласти зброю, обіцяючи помилування. При цьому він поклявся на хресті. Запорожці повірили і здалися. Тоді за наказом командування російські солдати вчинили різанину. Меншиков, головний ініціатор зруйнування Січі, доповідав Петру І, що «живьем взято старшини и казаков с 300 человек», яких він наказав «по достойности казнить». Кошовий отаман Степаненко писав гетьманові , Скоропадському як це робилося: «Голови луплено, шиї до плахи рубано, вішано і інші тиранські смерті завдано... мертвих із гробов многих не тилко товариства, но і чернецов одкуповано, голови оним утинано, шкури луплено і вішано». При штурмі Запорізької Січі росіяни втратили 294 вбитими і 142 пораненими. Петро І наказав «вооруженною рукой препятствовать селиться запорожцам вновь на Сечи или в другом каком-либо месте «У Війська знищили поселення й зимовники, тому вцілілі козаки втікли до Туреччини, заснувавши в урочищі Олешки на Дніпрі нову Січ.

Після Батурина хвиля терору прокотилася по всій Україні. Розпочалися слідства й жорстокі кари на всіх, хто був причетний чи запідозрений у причетності до справи Мазепи. «Жах ширився по містах і селах, населення яких поспішало засвідчити перед московським урядом свою лояльність. Прихильників Мазепи чекали кари, заслання, конфіскація майна, яка поширювалася і на їхніх родичів. А тих, хто робив доноси, нагороджувано чинами, маєтками, конфіскованими у жертв. Глибока деморалізація охопила Україну, де кожний тремтів за своє життя...»,- описує Наталя Полонська-Василенко в «Історії України».
Однак відповідно до старого вислову «мавр зробив свою справу і може піти», справжньою нагородою для запроданців було зневажливе ставлення хазяїв. Чим далі, тим ширше нові господарі застосовували до українських запроданців і ренегатів практику тортур, арештів, заслань і смертних вироків. Не вдаючись у подробиці, як з Брюховецьким та Многогрішним, просто дамо короткі приклади.
Арештовано кошового отамана Івана Сірка, який мав великий вплив на Січі. Ув’язнений отаман був перевезений до Москви, а далі - заслання до Сибіру. Уже потім, коли він знадобиться для війни з турками і буде звільнений, все одно відчуватиме глибоку образу за арешт. Адже отаман завжди підтримував православне Московське царство у всіх його діях на Україні, оскільки головну увагу приділяв боротьбі з мусульманами, а не виборенню української державності. І ось за це така подяка! Д.Яворницький зазначає, що якось Сірко проговорився, мовляв, не забуде цього Москві до кінця свого життя.
Арешт очікував і на гетьмана Самойловича. Лояльний та зручний до московської політики, він на схилі свого життя все одно потрапив за грати. Звинуваченого у зраді, його заарештували разом із двома синами. Оскільки ніякої вини за ними не було, вирішили суд не влаштовувати і одразу відправити старого гетьмана з сином Яковом (стародубським полковником) до Тобольська на заслання, а їхнє майно конфіскувати. Інший син гетьмана, чернігівський полковник Григорій, за доносом місцевого російського воєводи був засуджений в Москві Боярською думою до страти. Григорію Самойловичу відтяли голову в місті Севську, а його батько помер у Сибіру через два роки.
Запорізького отамана Калнишевського й старшину, не зважаючи на їх проросійський курс і минулі заслуги, також заарештували та відправили на заслання. Зокрема, останнього запорізького отамана Калнишевського відправили на острів у Білому морі, до Соловецького монастиря, де завжди утримувалися найнебезпечніші політичні вороги російських царів. Понад чверть століття він провів у жахливих умовах -один, замурований у кам’яній ямі, куди подавали їжу через вузький отвір у стіні. Від постійної темряви він втратив зір. У 1801 р. з приходом до влади Олександра І, у віці 111 років в’язня Калнишевського було звільнено. Він помер через два роки після цього все в тому ж Соловецькому монастирі.
Напевно, що доля середньовічних ренегатів не пішла на користь новим запроданцям. І вони повторили її вже у XX ст. Згадаємо долі українців з числа творців більшовицької УРСР. Практично всі вони закінчили передчасною смертю: М.Скрипник, А.Хвиля, П.Любченко, Ю.Коцюбинський,_Г.Петровський,   М.Попов... М.Хрущов казав тоді таке: «Український народ з ненавистю ставиться до буржуазних націоналістів, до усіх цих підлих шпигунів любченків, хвиль, затонських та іншої нечисті. Це недолюдки, покидьки людства, прокляті трудящими Радянської України... Наші успіхи повинні ще більше загострити нашу пильність та відточити нашу зброю для нещадного винищення ворогів».
Знали б українські більшовики наперед, що будуть знищені братньою Москвою як «українські буржуазні націоналісти», то в 1917-1920 рр. напевно не поспішали б так завзято нищити Українську Народну Республіку. Ось, наприклад, Ю.Коцюбинський завдяки своєму родинному зв’язку з відомим в народі українським письменником використовувався для популяризації більшовизму в Україні. В 1918 р. він був головнокомандуючим радянських військ в Україні, згодом голова губкому партії, дипломат і заступник голови Раднаркому України. І тепер був страчений як націоналіст.
В.Примаков на противагу патріотичному «Вільному козацтву» створив полки Червоного козацтва, командував ними і досяг того, що його частини входили до найкращих і найнадійніших у всій Червоній Армії. У квітні 1926 р. Примаков під ім’ям «пана Ліна» - старшого радника командуючого армією маршала Фин Юйсяна, очолював розвідувальну групу, котра викрала з Китаю відомого білокозацького отамана Аненкова. Згодом Примаков був військовим аташе і заступником командуючого військами округа. У 1937 р. Примакова розстріляли, незважаючи на минулі заслуги. Серед його гріхів перед Радянською владою знайшлося місце й українському націоналізмові.
Якби свого часу вони залишилися відданими своєму народові, а не більшовицькій партії, то їх досвід і енергія знайшли б свою реалізацію. А в пам’яті народу вони були б патріотами й будівничими Української держави, а не відданими ленінцями, знищеними партією під час чергового хитання її «генеральної лінії».
Протягом 1937-1939 рр. був фізично винищений практично весь склад ЦК КП(б)У, Раднаркому УРСР, Президії Верховної Ради УРСР, апарати Центрального і обласних комітетів КП(б)У, значною мірою апарати наркоматів. Ані найвищі посади, ні заслуги, ні особиста відданість режиму не гарантували від розправи. На ниві терору були чергові ренегати, котрі намагалися відданістю в терорі проти співгромадян заслужити нагороду Центру. Наприклад, шеф НКВС УРСР україножер Всеволод Балицький.
Він народився в Катеринославській губернії та був українцем. Однак ренегатство існувало в ньому завжди, тому в різні часи він у анкетах та автобіографіях вказував свою національність залежно від вигоди. «Так, у «Автобіографічній анкеті члена Всеукраїнського ЦВК Рад» у січні 1922 р. Балицький власноруч вказав свою національність-росіянин. Росіянином він записаний і в «Послужному списку для осіб, які перебувають на службі в органах ГПУ», датованому 1927р. Одначе пізніше в усіх особистих документах він значився вже українцем, а після арешту у 1937 р. знову писав, що він росіянин».
Напевно, це треба трохи пояснити. У 20-х роках, коли Балицький писав себе росіянином, після нещодавньої національної революції та визвольних змагань українське походження викликало підозри. Тому всі керівні органи влади комплектувалися переважно неукраїнськими кадрами. Наприклад, на 1 квітня 1922 р. серед членів КП(б)У українців було 11920 (23,3%), зате росіян- 27490 (53,6%), євреїв -6981 (13,6%), поляків- 1241 (2,4%). Аналогічне становище склалося в державних органах. У колегіях наркоматів республіки налічувалося 47% росіян, 26% євреїв і лише 12% українців. Основна частина службовців у наркоматах складалася на 40%) з євреїв, 37% - з росіян і тільки 14% з українців. Відповідно і Балицький визначав себе росіянином задля вигоди. А особливо під час служби у каральних органах, де українці були більше випадковістю, ніж правилом. Однак з розвитком санкціонованої Москвою політики «українізації» та приходом до найвищих органів республіканської влади Балицький знову став українцем. При цьому на його час приходиться організація українського холокосту (штучного голоду), політичного терору і етнічних чисток. Коли ж в 1937 р. російська влада звинуватила його в українському націоналізмі (виявляється, він розстрілював українців мало!), він знову став говорити про себе як росіянина. Тільки від смерті його це не врятувало.
Щоб підтвердити, що Балицький не був якимсь особливим винятком, повідомимо про долю майже невідомого партійного функціонера А.Річицького. Цей українець у 1932-1933 рр. просто ліз із своєї шкіри, щоб догодити владі та обідрати своїх співвітчизників. Колишній член Української комуністичної партії, він отримав посаду члена ЦК КП(б)У, запродавши і свою душу. Ретельно виконуючи вказівки Центру про хлібозаготівлі, заслони на залізницях проти голодних, він дуже посприяв імперській політиці, аби українців померло побільше! І яка ж була йому нагорода? Москві стало необхідно продемонструвати, що вона бореться з «перегинами на місцях». І за наказом з Москви Річицького публічно піддали осуду за нелюдське поводження з селянами села Арбузинка на Одещині під час голоду та засудили до смертної кари!
Кати йшли на зміну катам. Згинув Балицький та керівники НКВС України. І навіть завжди слухняний виконавець волі Кремля С.Косіор не отримав права на життя від московських хазяїв. Хоча кожен сподівався, що завдяки своїй слухняній виконливості у знищенні української нації його особисто цей терор обмине. Але ж не обминув.

...Дядьки отечества чужого!
Не стане ідола святого,
І вас не стане - будяки
-Та кропива - а більш нічого
Не виросте над вашим трупом.
Тарас Шевченко.

Долі всіх цих ренегатів мають бути пересторогою на майбутнє. Адже арешт і смерть стали їх єдиним гонораром за зраду національних інтересів. Більше того, замовники ніколи не довіряли цим зрадникам. Адже той, хто зрадив один раз, може зрадити вдруге. Навіть «ренегат усіх часів та народів» Квіслінг не користувався повною довірою своїх німецьких хазяїв. Напередодні вторгнення до Норвегії, Гітлер так сказав адміралу Редеру щодо пропозицій Квіслінга: «Про людей, які надають такі пропозиції, ніколи не можна сказати упевнено, діють вони в інтересах своєї власної партії або ж дійсно переймаються інтересами Німеччини. Потрібно бути обережними».
Однак нам треба також враховувати, що поневолювачі завжди намагалися культивувати це зрадництво. Воно не постало саме по собі, його старанно шукали й розмножували зацікавлені агресори. Зокрема, цим обумовлений період Руїни, коли московська політика ініціювала внесення розколу в середовище українського козацтва. Останні приклади ми спостерігали власними очами в грудні 2004 року під час президентських виборів, але про це трохи згодом.
Наша держава- це політична форма існування нашої нації. Ми надто багато перетерпіли через відсутність власної держави. Тому ми не можемо і не маємо права віддавати долю країни на розсуд кількох людей, які під кутом свого бачення і світосприйняття, або в інтересах кланів та фінансово-політичних груп крутять державний штурвал у будь-який бік. Тим більше, має бути усунутий вплив різноманітних сил, які ще й сьогодні - через 14 років після проголошення державної незалежності України - всіляко критикують і розвалюють нашу державу на догоду іноземним центрам. Найперше йдеться про російський імперський реваншизм, котрий спирається на окремі кола в Україні:
«Парадоксально, але з набуттям Україною незалежності при владі опинилися сили, які важко прийняли саму ідею незалежності, причому й сприйняли тільки як тимчасовий варіант і умову власного виживання. Національно зорієнтовані політики, завдяки яким великою мірою і з’явилася на світ нова держава, були витіснені на узбіччя державного будівництва колишніми компартійними та комсомольськими функціонерами».
Ці кола як п’ята колона слугують планам Москви щодо Української держави. А в цих планах наша держава є тимчасовим непорозумінням, яке виправлять «друзі Росії» у вигляді сукупних зусиль «правильних» українських політиків, політологів, чиновників, верхівки Української Православної Церкви Московського Патріархату та бізнесменів, котрим Кремль відкрив доступ до російських ресурсів. Вони все зроблять самі, а Кремль їм тільки допомагає. 

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.