Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
понеділок
22
травня
Випуск
№ 1320 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Іван Діяк: «п’ята колона в україні: загроза державності» Ренегати [Випуск № 1006]

Продовження.
Початок у № 47,48.
Саме слово «ренегат» походить з латини. За відомим «Енциклопедичним словником» Ф.Брокгауза та І.Ефрона, це особа, що відреклася від своєї віри, зокрема від християнства на користь ісламу. Воно увійшло до вжитку під час експансії Османської імперії, коли багато європейських християн добровільно перейшли під руку султана та прийняли іслам. В широкому контексті це людина, яка зрадила свої переконання, перейшла до табору противника.
 
П’ятою колоною завжди називали власних співвітчизників, котрі зрадили батьківщину на користь ворога. Ці ренегати, керуючись власними інтересами та амбіціями, часто завдавали своїм державам значно більшої шкоди, ніж агресор. Наприклад, насильницьке приєднання Австрії до Німеччини було б неможливим, якби не було у Відні амбіційного адвоката Артура Зейс-Інкварта. Прибічник аншлюсу, він завдяки німецькій допомозі став міністром внутрішніх справ і очолив поліцію. Надалі з ним зустрічалися провідні нацисти аж до Гітлера включно. Сценарій аншлюсу розроблявся з урахуванням особистих дій Зейс-Інкварта в цьому сценарії.
Одна телеграма, вислана Зейс-Інквартом до Берліна 11 березня 1938 року (з проханням про негайне введення німецьких військ до Австрії), породила страх перед п’ятою колоною більше, ніж сотні інших документів. Адже зусиллями одного ренегата протягом доби зникла з карти Європи старовинна країна. Згодом Зейс-Інкварт буде засуджений до страти на Нюрнберзькому процесі у 1945 році.
Норвегія дала приклад свого міністра оборони Відкуна Квіслінга. З невеликою групою спільників він знищив обороноздатність власної країни, розмінявши державну незалежність на посаду німецького губернатора. Один з найвидатніших політиків XX століття, голова уряду Великої Британії під час Другої світової війни лорд Уїнстон Черчілль при описі норвезьких подій у своїй книзі «Друга світова війна» двічі зазначав про ефективні та всеохоплюючі дії німецької п’ятої колони. Квіслінг організував власну партію - Nasional Samling і відправляв її функціонерів на навчання до Німеччини. Згодом вони стануть його ударним загоном і базою для окупаційної адміністрації. А коли розпочалося німецьке вторгнення, Квіслінг як міністр оборони Норвегії віддав наказ про скасування мобілізації. Збройні сили виявилися дезорієнтованими, завдяки чому ризикований німецький десант не провалився з самого початку. З того часу у всьому світі квіслінгами звуть високих посадовців, котрі працюють проти власної країни.
У Бельгії до п’ятої колони відносили фламандських і валлонських фашистів. З них були сформовані частини СС, що воювали на Україні.
У Франції до цієї ж категорії відносили власних політичних діячів, котрі саботували військові зусилля своєї держави і штучно створювали умови для якомога більш швидкої змови з Гітлером про капітуляцію.
Англійське королівство століттями вело боротьбу з шотландцями. Головним важелем успіху тут стало запропонування шотландським князівським родам в обмін на знищення Шотландського королівства таких хабарів, від яких ті вже не змогли відмовитися. Наприклад, після придушення шотландського повстання 1745 року, із ренегатів, які підтримали короля Англії проти своєї Батьківщини, були сформовані загони, котрі несли гарнізонну та поліцейську службу в містах Шотландії. Вони мали назву «Вlаск \Watch»- Чорна Сторожа. Потім вони стали одним з гвар-дійських полків Великобританії. Шотландським полкам на англійській службі зберегли національний одяг, в тому числі кілти - чоловічі «спідниці». Так під виглядом поваги до шотландських традицій робилася поступка в обмін на національну зраду. Це зрадництво навіть закарбувалося у цій уніформі. Кольори шотландських кілт змінюються в залежності від того, до якого родового клану належить шотландець. Однак полк шотландських гвардійців короля Англії вів свою історію від групи національних зрадників, тому кольори його кілтів не кланові, а спеціально придумані. Такі собі кольори національної зради!
Щодо української історії, то за прикладами не варто ходити далеко, згадаємо хоча б кілька персонажів з боротьби за булаву під час Руїни.
17 червня 1663 р. у Ніжині відбулася відома «Чорна рада». Наглядати за «правильністю» прийнятих на ній рішень прибули представники російського царського уряду князь Даниїло Степанович Великий-Гагін, стольник Кирило Хлопов і 7-8 тис. московських «ратних людей». Кандидатів було двоє - Яким Сомко та Іван Брюховецький. Щоб провести в гетьмани ренегата Брюховецького, Якима Сомка з п’ятьма полковниками начебто для забезпечення їхньої ж безпеки Гагін усунув з ради, під російським конвоєм відіславши до воєводи Михайла Дмитрієва. 18 вересня 1663 р. у місті Борзні Сомко разом з полковниками Силичем, Шуровським, Золотаренком та іншими були звинувачені Гагіним у невірності царю і страчені. Таким чином, небажаних конкурентів прибрали, і тепер Брюховецький не мав проблем, діставши булаву.
За таку активну російську допомогу Брюховецький мав чимось розраховуватися. І Росія на тому етапі отримала від нього все, що бажала. Наприкінці 1665 р. сталася нечувана подія - від’їзд гетьмана до Москви на уклін царю. Цього не зробив всупереч побажанням Москви жоден з попередників Брюховецького. Там гетьман одружився з княжною Долгорукою, отримав боярський чин і попрохав царя ввести в Україні всі ті московські порядки, котрі той сам планував.
Найважливішою з восьми затверджених статей Брюховецького була перша, за якою сам гетьман віддавав усі міста Лівобережної України під пряму владу московських воєвод. Тепер російська адміністрація мала керувати містами, розподіляти податки і збирати їх, визначати торговельні мита, винні оренди, податки з млинів та шинків. Для цього вона робила перепис населення і визначала для кожного громадянина його повинності («податний оклад»).
Діяльність Брюховецького викликала таку бурю невдоволення в Україні, що він після повернення з Москви не почуваючись безпечно, оточив себе сотнею охоронців з московських людей. Незадоволених «лікували» кампанією терору, однак політика московської адміністрації, а особливо мир з Польщею 1667 року ціною розподілу України навпіл по Дніпру, викликали повстання. Рятуючи життя, Брюховецький зробив спробу «змінити прапор», повернувшись до українського табору, але розлютовані козаки його зарубали.
Доля Брюховецького - іноземної маріонетки, яка запродала Батьківщину заради власної кар’єри- повинна бути пересторогою. Цього гетьмана хоча б покарали ті, кого він запродав. Однак значно більше прикладів інших ренегатів, котрі сповна отримували свою нагороду від «великого пана».
Гетьман Дем’ян Многогрішний виявився справжнім подарунком долі для Росії в складний момент «Дорошенківщини», коли майже вся Україна об’єдналася під булавою одного гетьмана Дорошенка. Петро Дорошенко був людиною, безумовно, видатних здібностей, палким патріотом, позбавленим самолюбства й далеким від інтересів окремих станів чи груп населення. Це один з небагатьох українських гетьманів періоду Руїни, котрий стояв вище особистих інтересів, бажав врятувати країну від прірви, до якої вона все більше скочувалася.
Москва негайно зробила ставку на Многогрішного, аби усунути з боротьби незручну для неї фігуру Дорошенка. Для цього вона легко пішла на черговий розподіл України. Для Многогрішного організували гетьманство Лівобережної України, обмежуючи цим вплив Дорошенка. Врешті-решт, ситуацію опанували, Дорошенко опинився на російському засланні. Тут уже й Многогрішний перестав бути потрібним. Над ним у Москві влаштували суд з катуванням. І хоча ніяких доказів зради не існувало, тим не менше його разом із сім’єю та найближчими прибічниками відправили на заслання до Сибіру. А інший ренегат — генеральний обозний Петро Забіла, - котрий зіграв вирішальну роль у долі Многогрішного, одержав шубу з соболів у нагороду від царя.
2 листопада 1708 року з лиця землі зник Батурин. Це було не просто місто та столиця Лівобережної України, не просто наш тодішній самий потужний економічний, культурний, політичний центр. Це був символ прагнення українців мати власну долю та власну державу. Найбільшого розквіту Батурин досяг за часів гетьмана Івана Мазепи (1687-1708). За його влади тут був заснований Батуринський козачий курінь - тодішній вищий навчальний заклад для військових і державних потреб. У 1708 році гетьманська столиця стала центром боротьби за відновлення повної державної незалежності. На придушення козацької держави цар Петро І направив військо на чолі з Олексієм Меншиковим.
Меншиков розпочав облогу Батурина. Вона могла б тривати дуже довго, бо у місті була значна військова залога, артилерія і великі запаси пороху, харчів та набоїв. Зрадив Батурин Іван Ніс, що показав московським військам підземний хід у фортецю. 2 листопада росіяни увійшли до Батурина. Усе населення, навіть немовлят, вирізали, а місто спалили.
Те, що побачили сучасні археологи, наводить жах. Ось висновок археолога і викладача Чернігівського Університету Володимира Коваленка, надруковані в газеті «Україна Молода» й передрукованій згодом у багатьох українських виданнях:
«На розкопках цього року ми виявили поховання дітей, які лежать рядочками, без трун, з вугіллям у засипці. Є поховання з простреленими черепами, з розбитими головками. Є по двоє в могилі. Це діти, підлітки від 2 до 15 років. Знахідки свідчать, що різанина була тотальною, і в Батурині не залишилося нікого живого. Не буває окремих дитячих кладовищ, тим більше- з розтрощеними кістками, з відрубаними головами. Це однозначно свідчить, що вони — жертви саме тієї страшної ночі. Більше того - за минулі роки нами були знайдені поховання людей, яких просто викинули з могил. Тобто не тільки вирізали все населення, але й повикидали покійників, які лежали на паперті Воскресенської церкви». З 70 погребінь, які віднайшли дослідники, близько ЗО - дитячі. І це далеко не всі «відкриття».
Про трагічну долю Батурина найкраще сказав Т. Г. Шевченко у своїй містерії «Великий льох»:
Я була ще недолітком, як Батурин славний Москва вночі запалила, Чечеля убила, І малого, і старого в Сейму потопила. Я меж трупами валялась У самих палатах Мазепиних...Коло мене І сестра, і мати Зарізані, обнявшися, зо мною лежали.
В тому, що ідея української державності пережила століття, надихала на боротьбу наступні покоління українців і, зрештою, матеріалізувалася у створенні сучасної України, велика роль належить гетьману Кирилу Розумовському. Свою усипальницю Воскресенську церкву він побудував на території Мазепиної Цитаделі - там, де могили захисників Батурина в листопаді 1708 р., їх дружин та дітей. Понад півстоліття ніхто не мав права згадувати їх та зводити хрести на їхніх могилах. А будуючи усипальницю для себе, Кирило Розумовський вшанував пам’ять батуринців.
Далі буде...

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.