Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
понеділок
14
серпня
Випуск
№ 1332 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Любов до України – сенс життя Миколи Євстафієва [Випуск № 1005]

Випробування, що випали на долю Миколи Євстафієва, не примусили чоловіка зрадити своїй Батьківщині та життєвим принципам. Його незламний дух пройшов випробування каторгою на шахтах Воркути. Ненависна до всього українського радянська влада таврувала Миколу Володимировича за його патріотизм тавром „націоналіст” та „зрадник”. Та він і до сьогодні залишився вірним ідеям УПА.

Микола Євстафієв народився у 1927 році в селі Шубків у селянській родині. Батько займався самодіяльністю, був членом „Просвіти”, приносив додому газети та книги, які з інтересом читав малий Микола. Хлопець захоплювався малюванням. Переважно на його малюнках з’являлись постаті відомих українських особистостей, учасники визвольного руху, поети. Миколу, зокрема, захоплювали Тарас Шевченко, Іван Гонта.
У юності серед друзів Миколи Євстафієва не було однолітків. Хлопець ріс високим та міцним, то ж почувався некомфортно серед хлопців його віку. Спілкувався переважно зі старшими на п’ять і більше років. Каже, що із ними було цікавіше. Саме під час розмов зі своїми старшими друзями Микола зрозумів суть української державності, особливості політичного стану.
- Це було загартування мого світогляду, якого я не змінив і до сьогодні. У той час виникало багато різних гуртків, зокрема політвійськові, де можна було читати політичну літературу, вивчати зброю, - пригадує роки свого юнацтва Микола Володимирович.
Один зі старших товаришів запропонував Миколі та його другу працювати у підпіллі. В обов’язки хлопців мали входити друкування листівок та газет. Аби приступити до роботи, юнаки пішли навчатися друкарській справі у Тучин на місцеву друкарню.
- Там ми провчились усе літо 42-го року. Починаючи з осені, ми вели нічне чергування в друкарні. Під час одного з таких чергувань, - пригадує чоловік, - на якому був мій товариш, на друкарню напали. Потім стало відомо, що це зробили червоні партизани.
Навесні до хлопців прийшов товариш і сказав, щоб вони були готові ввечері прийти у призначене місце і зробити це потрібно було так, щоб ніхто про це не знав.
- Опинившись там, де нас чекали, усі разом вирушили в дорогу. Минули Тучин і опинилися у невідомому хуторі, де нас завели у криївку. Там ми побачили друкарську машину, яка була розкомплектована і не могла працювати. Нашим завданням було відновити її роботу, - розповідає Микола Володимирович. – Три доби ми розбиралися із проблемою і записували, що потрібно для відновлення роботи техніки. Через день потрапили у Малатин, де знайшли практично усіх працівників нашої друкарні. Після цього працювати довелося на Костопільщині, де видавали газету „Земля і влада”.
Згодом Микола Євстафієв потрапив до штабу Тараса Бульби-Боровця „Поліська Січ”, а 27 серпня 1944 року чоловіка арештували та „дали” 20 років каторги. До Воркути їхав 21 добу...
- У дорозі було страхіття. А по приїзді стало ще гірше. Жили у бараках, які були геть діряві, через отвори у стелі на нас падав сніг. Одяг постійно був вологий і зранку виявлялося, що за ніч я примерзав до нар. Сил зовсім не було, часто ледве ноги переставляв.
Розповідаючи про події того часу, голос у Миколи Володимировича зривається, руки починають тремтіти. На очах з’являються сльози. За хвилину чоловік опановує себе і продовжує розповідь:
- Люди більше не могли так жити – відбулась „табірна революція”. В’язні відмовились працювати, після чого відбулись переговори, на яких репресовані висунули керівникам таборів вимоги покращити умови їхнього перебування на каторзі. Як не дивно, проте після цього дійсно відбулись певні зміни у кращий бік: харчування і режим каторжан покращились. Можливо, це трапилось через те, що люди не відмовлялись взагалі працювати, а лише просили до себе ліпшого ставлення.
Після повернення в Україну Микола Володимирович поїхав до товариша на Херсонщину. Хотів знайти собі місце на сезонних роботах, проте на них потрібно було чекати більше місяця, і чоловік поїхав у рідне село, де його чекали рідні. Знайти роботу у Шубкові для колишнього каторжанина виявилось складно: окрім довідки про звільнення, чоловік не мав інших документів і у всіх організаціях отримував відмову.
- Дуже вдячний тодішньому голові колгоспу Серафиму Лук’янику, який направив мене вчитись на пасічника у Великі Межиричі. Хто проживав у райцентрі, обов’язково повинен був мати паспорт і я також його отримав. Пропрацювавши три роки на пасіці, Микола Володимирович звільнився через неможливі умови праці та пішов на будівництво.
- Знання, які я отримав на каторзі, знадобились мені після повернення додому. Міг працювати штукатуром, мулярем, пічником... Все, що ви бачите зараз, - говорить Микола Євстафієв, показуючи навкруги себе, - весь будинок, починаючи від фундаменту, звів я разом із сім’єю.
До речі, зі своєю майбутньою дружиною чоловік познайомився під час навчання у Великих Межиричах. Нині Віри Трохимівни вже немає в живих, проте чоловік досі доглядає за квітами, які вона обожнювала, і говорить, що це була свідома людина, яка не цуралася минулого свого чоловіка.
У Віри та Миколи народились три доньки, а нині у сім’ї вже підростає двоє правнуків. Коли вони трохи підростуть, Микола Володимирович обов’язково розказуватиме їм про своє важке минуле. Він впевнений, що потрібно гідно виховати майбутнє покоління, яке повинно навести в Україні лад. Чоловік каже, що особисто для нього люди не діляться на прибічників тієї чи іншої партії. Є патріоти та зрадники. Він своєї Батьківщини не зрадив і ,склавши у 15 років присягу на вірність Україні, проніс цю клятву через все своє життя. Він дякує Богові за те, що щодня чує український гімн, який лунає у його серці все життя.

Тамара СТАНКЕВИЧ

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.