Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
вівторок
18
липня
Випуск
№ 1328 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Що здобули і що втратили [Випуск № 1005]

За багатовікову історію нашому народу довелося зазнати багато лиха: князівські міжусобиці, спустошення після татаро-монгольських орд, перебування під Польщею, Австрією, Румунією, Російською імперією, Німеччиною... Але за весь той час українцям вдавалося залишатися українцями: ми не почали звати себе румунами чи поляками, зберегли мову, не втратили віру, культуру, традиції. Принаймні, до недавнього часу.

Та, переживши половецькі набіги, монгольське ярмо, панування різних імперій протягом століть, таки не вистояли за сімдесятилітнього панування Радянського Союзу. Тепер не продають нас сотнями на невільничих ринках, не відправляють ешелонами у Сибір, не знищують десятками кобзарів, не палять у концентраційних таборах. Але не лунає звідусіль розлого українська пісня, не котиться по всій країні вільно барвисте українське слово, не співають уже матері своїм немовлятам таких колискових, не збирається біля церкви на Пасху із крашанками все село, не гуртується довгими зимовими вечорами на вечорницях молодь. Те, що століттями, не залежно від імені царя, цісаря чи короля, жило і об’єднувало наш народ, якось враз відмерло, стало непотрібним і забулося. Здавалося б, здобули незалежність, маємо свою землю, державу, мову і добрі умови для розквіту та благополуччя. У природі так буває — після літнього і подекуди осіннього тепла приходить зима, мороз, сніг. Дерева скидають листя і засинають, птахи відлітають у теплі краї. Але як тільки починає пригрівати сонце і приходить весна — дерева розпускаються і розцвітають, птахи повертаються до свої гнізд. Чому ж ми сьогодні не благоденствуємо, не розпускаємося і не розцвітає прекрасне дерево українського народу, котре здавна давало такі гарні плоди? Та тому, що зараз воно зрубане уже під самий корінь. Не те, що гілки обшарпані чи крона понівечено, а викорінено майже усю основу, яка формувала колись кожне покоління, об’єднувала націю і вирізняла її з-поміж інших. За роки атеїзму і “боротьби із пережитками” на зміну величній, неповторній і самобутній культурі українського народу прийшла нова — матеріалістично-споживацька культура зі своїм світоглядом, цінностями. Що отримали, добре бачимо: забруднену і понищену природу, десятки невідомих раніше смертельних хвороб, бездуховність і розгубленість у молоді, котра не знає, для чого живе у цьому прогресивно-хаотичному світі. А от що втратили, можливо, не кожен задумувався...
Традиції українців, обрядовість і вся культура загалом була спрямована на те, аби допомогти людині втриматися чистою, порядною, доброю, любити свою землю, пронести душу до Бога крізь усе земне життя світлою і не заплямованою. Мудрий народ не просто складав якісь обряди чи звичаї, щоб цікавіше свята зустрічати і веселіше час проводити, а шліфував кожне слово, дію, повчання, щоби відібрати і передати наступним поколінням у спадок те, що тягнутиме їх догори, до Бога, захищатиме, оберігатиме, закликатиме добру долю, хорошу подружню пару, благополуччя, здоров’я. Виплекана християнством українська культура сформувала свої особливі неписані закони, традиції, які людину від раннього дитинства до останнього подиху оберігали від усякого зла, від необдуманого вчинку, небезпеки і біди. На сторінках “Волині” вже згадувалося про Ґарафіну Маковій — народознавицю із Буковини, котра записала від старожилів, яких ще змогла застати, й у книгах видала зібране про те, чим жив століттями наш народ, на що спрямовував свою педагогіку. Скажімо, дитина, народившись і підростаючи, знайомилася із цим новим і цікавим для неї земним світом не через мультфільми, іграшки у вигляді зброї (що виховує лише потяг до насильства, агресії), різних страховиськ, роботів, а через мамину колискову, розповіді старших, посильну працю. Звикаючи із раннього дитинства до роботи, вчилася любити землю, яка годує, рідний край. Коли підростала дівчинка, у день Святої Великомучениці Варвари десь із дев’ятирічного віку вона починала вишивати так звану “шириньку” (квадратне полотно сантиметрів 50 на 50), де викладала свій, не запозичений (щоб долю чужу не запозичати), візерунок (у сам день свята вишивати не бралися — лише просили благословіння на початок роботи). Бо вірили — що людина закликає у свою долю, те й отримує: посіяне добро повертається ще більшим добром, а зло — нещастями, бідами. Цю шириньку дівчина дарувала хлопцеві, із яким мала одружуватися, також те вишиття брало участь у весільних обрядах і згодом. Отже, ще змалку дівчина усвідомлювала, що колись має утворити свою сім’ю, тому повинна молитись до Святої Катерини про хорошу пару, бути вправною у рукоділлі (шити, прясти, ткати), аби зібрати придане, шанувати батьків, бути лагідною, тихою, не лінивою, інакше могла накликати собі у долю лінивого чоловіка чи п’яницю, гультяя. А яка того хотіла?
Коли дівчина підростала, робили ритуал випроводжання її на перший танець. Мати заплітала особливим чином волосся, настоювала зілля на семи молитвах: щоб не занапастила розуму, від пияка, від лайдака, від убійника, від дурного розуму, від сорому, від ганьби. Для настою брала липу (щоб відганяла усіляке зло), калину (щоб не заплямувала честі), плакучу вербу (для душевної рівноваги, спокою), полин (від навроків, недоброго погляду), м’яту (для притягування всякої доброї сили, якою Господь обдарував землю і людей), материнку (щоби впору матір’ю стала, тягнуло до дому, до сім’ї), васильок (щоб не було передчасної смерті, не знала якого нещастя від недобрих людей). Тим настоєм омивала дитині голову і витирала подолками своєї весільної сорочки (щоби дівчина берегла честь від юності до самої смерті і вчасно дітей народжувала).
При вихованні дівчини, цнотливості приділялася велика увага. Порядність хлопця і дівчини до одруження, їх дошлюбна чистота є запорукою благополуччя сім’ї і народження духовно і фізично здорових дітей. Якщо молодята приходять до вінця у чистоті, не маючи будь-яких дошлюбних стосунків, вони ніби закладають міцний і надійний дах над своєю новоствореною родиною, куди не пропхається ніяке зло, хвороби, чари, негаразди. Якщо до вінця хтось один із них чи обоє цієї чистоти не витримав, тоді новостворена сім’я ще при закладанні свого спільного фундаменту матиме уже у ньому діри. А через них може проходити всіляка чорнота — від  неблагочестивих покійних предків аж до дванадцятого покоління. Від того — негаразди у сім’ї, проблеми зі здоров’ям, хвороби у немовлят. А хто знає, що залишили недоброго нам у спадок діди, прадіди, прапрадіди?..
За тиждень до одруження, у наших прабабусь відбувалося “прощання із дівоцтвом”: після танців до майбутньої нареченої підходив кожен парубок, кланявся, скидаючи капелюха, віддаючи шану, що зберегла свою честь. Дівчина могла закрити обличчя, зворушено заплакати. Для її рідних, двоюрідних братів (якщо таких мала) одягали на плечі вінки із дуба і калини — за те, що сестру свою оберігали. Порядність же і честь парубків, котрі мали одружуватися, якимось особливим чином не відзначалася — бо вважалася сама собою зрозумілою. Чоловік створений Богом раніше від жінки, тому відповідає не тільки за себе, але і за всю сім’ю, главою якою є. Отже, від його моральних якостей прямо залежить добробут сім’ї...
Ці обряди, устої, неписані закони є малою частиною із зібраного Ґарафіною Маковій тільки у своєму селі. Але та духовна спадщина окремої мікроклітини України — одного села — показує, наскільки мудрим, спостережливим і міцним був народ, що зумів створити, відібрати і пронести крізь віки такі чисті, світлі і дуже дієві традиції. А ті традиції дійсно спрямовували лише на добре, привчали до молитви, праці, милосердя, людяності, закликали добру долю, добре здоров’я, здорових дітей, плекали міцні сім’ї, а отже і міцне, не деградуюче, суспільство. То чи добре зробили, відцуравшись від свого і кинувшись за здобутками цивілізації, які нас нищать, приносять біди, сіють хвороби? У гонитві за матеріальним добробутом, забуваючи за Бога, губимо себе, своїх дітей, свою державу, бо стаємо беззахисні перед злом — від усіляких недругів, стихій, катаклізмів, хвороб. А варто би добре зрозуміти, як живемо і що за те отримуємо. Якщо народ грузне у пияцтві, крадіжках, розпусті, брехні, лайці, — він себе прирікає, сам виносить собі вирок. Немає великого значення, який — чи війну, чи катаклізми, чи епідемію: результат один і той же — народ зникає із Землі. Але трохи часу ще маємо — задуматись і врятуватись.
Павло Холод

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.