Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
недiля
17
вересня
Випуск
№ 1337 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Химерна тональність смерті [Випуск № 1005]

Містечко Гоща на Рівненщині, де я народився, розташоване за сім кілометрів від кордону з колишнім СРСР. До 1939 року воно належало Польщі. Всі роки з 1921 до 1932 його солтисом (вибраним старостою) був мій покійний батько.

У 1933 році (весною), коли на підсовецькій Україні лютував Голокост, через радянсько-польський кордон у Польщу тікало багато підсовецьких людей. Усі вони на деякий час зупинялися у Гощі, розповідали гощанам про страхіття, що коїли в їх краї більшовики.
На провесні 1933 року хтось з утікачів зі совецької України розповів людям Гощі, що в селі Нараївці, що кілометрів 10-12 за східним кордоном Польщі, від голоду вимерло майже все село і нікому було похоронити померлих, лежали покотом, хто де.
Мій батько зібрав групу селян (це переважно колишні петлюрівці), які, прихопивши потрібне знаряддя і харчі, вночі рушили через кордон у Нараївку віддати святій землі тіла поснувших вічним сном. Те, що вони побачили, потрясло їх.
Село було цілком безлюдне, мертве, навіть у сільській раді не помітили живої душі. Хати були порожні, двері вибиті, вікна розбиті. У хлівах не було свійської худоби, ніде не видно й не чутно бродячих собак чи заблудних котів. Мертві люди валялися на подвір’ї кожної хати, лежали в розкид на вулицях, висіли на воротах. На деревах чи в небі непомітно було хоча б залітної птиці. Скрізь знищеність і пустота.
- Ми зайшли у кілька хат, - розповідав мій батько. – Нікого живого там не застали. Почорнілі виснажені діти, жінки й чоловіки лежали покотом на землі, ослонах, ліжках, на печі. Трупи замучених голодом ми виносили на двір. Неподалік помешкань, найчастіше на присадибних ділянках, копали ями й, загорнувши покійника чим Бог послав, опускали туди часто по декілька чоловік в ту саму могилу.
В одній хаті на землі побачили старшого віку жінку. Її все обличчя було облите кров’ю, поруч лежав покусаний, також у крові котик. Видно, вмираючи жінка кусала кота – як останню надію вижити. Ми в дворі поховали її прах. У відчиненій клуні, куди ми завітали, на бантині висів повішений чоловік, - мабуть господар цього двору. Повісився бідний, щоб скоротити свої муки.
З-за рогу одного хліва до нас вискочив чималенький худющий песик. Де він взявся? Не рвався нас кусати, а жалібно скулив, просив щось кинути в рот. Ми дали цуцикові поїсти. Він окріп і супроводив нас цілий день по селі, на другий день залишив своє жахливе село і пішов з нами в Гощу.  
В одній садибі з комори до нас донісся чийсь тихий стогін. Ми негайно кинулись туди, засвітили свічку, що стояла на вікні. Здивуванню нашому не було меж. На скрині під віконцем лежала молода дівчина, яка подавала ознаки життя. Вона розкрила очі і прошептала: „Хліба. Кусочок хліба”. Ми відразу піднесли її склянку молока, а потім шматок хліба, який вона, не зжувавши, ковтала. Щось м’ясне боялися давати, щоб не вплинути негативно на здоров’я. Один із наших прибульців залишився доглядати дівчину, а ми пішли далі чинити свою скорботну роботу. Дівчина за день очуняла і пішла з нами в Гощу, де залишилась назавжди.
У селі стояла церква, її двері були вибиті. Ми зайшли у храм, щоб помолитися за убієнних комуністичним режимом українців. За вівтарем раптом щось упало. Хтось із нас заглянув туди і жахнувся: там стояв здавалося несповна розуму священик, очі його несамовито блищали, в руках тримав щось важке. Він вигукнув: „Геть звідси, бо зарубаю!”. „Отче наш, ми прийшли з Гощі, щоб допомогти вам у цей скрутний час. Ось вам хліб і сало, молоко і фрукти...”. Отець наблизився до нас і почав несамовито жувати. Підкріпившись, прийшов до тями і звернувся до Всевишнього: „Господи пошли смертну кару комуністичним недолюдкам. Низпошли благодать цим добрим людям, - він подивився на нас, - і царство небесне подай”. Довідавшись, що ми за люди і чого у його рідній Нараївці, він благословив нас і сказав: „Я ходитиму з вами і відправлятиму панахиду за убієнних моїх мирян”. Коли ми запропонували йому йти жити в Гощу, він стишено і з тугою проказав: „Я не можу покинути свою паству навіть тоді, як вона вже тримає звіт перед Творцем. Буду тут до кінця днів своїх”. Ми дали отцю частину пожитків, що ще полишилися, і пішли далі по мертвому селі.
По дорозі ще заглянули у сільську раду, здавалося, там нікого живого нема. Помилились. З-під стола несподівано вискочив до нас ще молодий чоловік, тримаючи  в руках револьвер. Побачивши серед нас святого отця, вгомонився. Ми назвались і розповіли про мету нашого перебування у його селі. Вислухавши нас, він упав на коліна перед священиком, молячи прощення: „Я також винен у стражданнях, що коїли тут ці біснуваті пролетарські покидьки. Тут є мій гріх, бо я голова цієї управи. Залишусь у селі, аж доки з району не прийдуть оті душогуби. Я постріляю їх”.
Жидо-московським виродкам і своїй звироднілій чорноті ніколи не буде прощення за мільйони закатованих душ, тотальне знищення всього живого, - з сумом закінчив цю оповідь мій батько.
Шкода, бо ще досі відплата цим комуністичним бузувірам не відбулася. Але Нюрнберзький процес їх все одно чекає. Він не за горами!
По дорозі назад гощани йшли мовчки, з опущеними головами. Ніхто не розмовляв, усіх душив важкий душевний біль і гнів, і брав розпач.
Дівчина з Нараївки, яку ми врятували і забрали з собою, розказала по дорозі, що її дядько більшовик разом з іншими відбирав зерно від селян. Якусь його мізерію він ховав у чоботи і приносив родині дівчини. Тому вона залишилася живою. Але скоро його спіймали на гарячому і розстріляли без суду на очах ще живих селян, щоб їх залякати.
Олекса Новак

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.