Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
понеділок
22
травня
Випуск
№ 1320 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Та згоден я, що ваше більмо – найбіліше! [Випуск № 1002]

Навпроти моїх вікон, на подвір’ї завжди гуляє старенька сліпа бабуся, колишня вчителька. Вона ходить, погрюкує ціпком, щось бурмоче, годинами сидить на лавочці.

Коли я виходжу з будинку, я завжди з нею вітаюся.
Вона ніколи мені не відповідає.
Одного разу вона сиділа з іншою дуже старенькою бабусею, теж мені знайомою. Я привітався. Зряча бабуся мені відповіла, а колишня вчителька - ні.
Проходячи повз, я встиг почути їхню розмову.
- Ти чому із Сергієм не привіталася?
- А зачем он со мной здоровается по-украински?
- Так я теж з тобою українською розмовляю.
- Ты - старая. Ты по-другому не умеешь. А он - молодой. Зачем он по-украински говорит?
Здавалося, що отій бабусі треба? Одною ногою вже в кращому світі. Сиди, грійся на сонечку, радій, що тебе помічають, увічливо вітаються.
Ні, її хвилює й непокоїть те, що хтось поряд не мислить, не розмовляє й, навіть, не бачить світ так, як вона.
Завжди захоплювався нашим північним сусідом. Їхньою невпинною потребою стверджувати своє світосприйняття в будь-якій ситуації, будь-якими засобами й за будь-яку ціну, власну чи чужу.
Де б вони не опинилися, усе своє носять із собою. Така собі обмежена самодостатність. Ні, швидше необмежена самозакоханість. Всесвітня. Бо вони намагаються нав’язати закоханість у своє - усім у Всесвіті. Шляхом заперечення чужого.
Ми сусіди, тож наша корова перша в черзі здохнути від братніх флюїдів. Нічого особистого, просто навіщо поряд стояв?
У колі миттєвостей, вигаданих для власного вжитку, вони дуже легко переконують себе у меншовартості всіх інших у порівняні з ними.
І “полетіли шматки по закапелках”.
Тут тобі - і українська мова створена “пілсудчиками й німецькою розвідкою”, і українська нація - вигадки Винниченка й Грушевського, і українська культура - другорядна в порівняні з балалайкою, частушками й жартами Петросяна й Дубовицької, і українські жінки - усі “слабкі на передок”, і українські чоловіки - не здатні ні на що, лише плитку класти.
Кумедно виглядає, але такими аргументами ці Д’Артаньяни в білому намагаються переконувати не тільки себе, але й нас.
Сумно й огидно, але іноді їм це вдається. Справа Левченка, в силу своєї зручності для пристосуванців і лакуз, живіша від справи Леніна й перемагає не тільки в російських телеефірах, а й іноді в головах громадян України.
На жаль, українець улаштований так, що якщо довго слухатиме лекції про те, що він свиня, то зарохкає. Цей дієвий метод як інструмент Шуфрича: у правильні руки - і він запрацює.
Наполегливість ретельної знавіснілості шабашу українофобів має свої наслідки. Ми маємо доволі значну частину суспільства, яка зі зневагою й з агресивним неприйняттям ставиться до всього українського. Вони бачать себе в нашій країні, але не бачать себе в межах українських державницьких ідей. Заперечити своє існування в нашій країні вони не збираються, тому змушені заперечувати право на існування української держави та її ідеалів.
Зважені, а від того не дуже чесні, українські політики пропонують українцям шукати компроміси з тими, хто не визнає наше право на наші ідеали, на наших героїв, на наше трактування історії, урешті-решт на наше існування - у тій формі й вигляді, у яких ми прагнемо існувати.
Ці політики чомусь не помічають, що українофоби не визнають ніяких компромісів. Для них компромісів із сусідами не існує. Від сусідів вони вимагають тільки одного - капітуляції. Ось, як у тому анекдоті, і весь їхній компроміс.
Не може бути компромісу з одного боку. Односторонній компроміс - це як одноосібний секс. Чим, у принципі, і займаються українські політики двадцять років поспіль.
Коли у моєму дитинстві моя бабуся волала в мій бік: “Я ж тебе закатую, шибеник!” - я не вірив в це, бо знав, що я швидше бігаю, ніж вона шкутильгає. Ось і зараз я не схильний вірити в можливість мого особистого компромісу з українофобами. Бо знаю, що:
Вони ніколи не визнають моє право вважати Бандеру, Шухевича, Липу героями.
Я ніколи не визнаю їхнє право ставити пам’ятники Сталіну в Україні.
Вони ніколи не знімуть потішну анафему з гетьмана Мазепи.
Я ніколи не визнаю “Ніколашку-Кривавого” за Святого.
Вони ніколи не визнають Голодомор як акт геноциду українського народу.
А я ніколи не визнаю їхнє слов’янське походження.
Вони завжди сприйматимуть звернення до них українською, як особисту образу.
Мене це завжди “не колихатиме”.
Цих, світоглядних у моєму випадку й “конформістських” в їхньому, неузгоджень - лічити не перелічити. Як крапель води в океані, зірок на небі, сліз на Стіні Плачу, комбінацій на покерному флопі, хлопців у “трєніках” на Донбасі та гарних дівчат на Вінниччині.
Не існує довгого ящика такого розміру, в якому вони відкладуться до кращих часів. Яких теж не існує.
Для “поміркованих і зважених”, що закликають сховати під спудом суспільні протиріччя, я зауважу: ніколи ще від відкладання лікування хвороби, чи то в людини, чи то в суспільстві, хвороба сама собою не розсмоктувалася. Лише загострювалась.
Далі йтиме суцільний екстремізм у вигляді рецепта по єдино можливому розв’язанню Гордієвого вузла. Тож ми його опустимо. Не переказувати ж загальнонародні прагнення під виглядом власних думок.
Сергій Левитаненко, для “УП”
P.S. А з колишньою вчителькою я продовжуватиму вітатися. І тією мовою, якою зручно мені.

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.