Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
понеділок
16
жовтня
Випуск
№ 1341 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Інші статті випуска

Партнери

За Україну!

Дзвони в Божих храмах Погориння [Випуск № 1000]

І поробили дзвінки зо щирого золота, і дали підзвінки поміж гранатові яблука на подолку шати навколо, поміж ті гранатові яблука.
Кн. Вихід 39. 25

Дзвони в Божих храмах православного і католицького світу під час Богослужінь мають єдине призначення - прикрашати їх своїм мелодійним переспівом, підносити людські почуття до глибин вічного і прекрасного, сприймати урочисто саме розуміння величі Господнього творення.
Дзвін - ударний сигнальний інструмент з металу у вигляді порожнистої, зрізаної внизу груші, всередині якої підвішено ударник (серце).
Церковні дзвони не лише мають свою довгу історію, а й еволюцію і призначення.
З’явилися вони в Китаї за дві тисячі років до народження Ісуса Христа. Пізніше появилися в Єгипті, Асірії, Греції і Римі. Маємо біблійні повідомлення про дзвони. Використовували їх як ударні музичні інструменти в Китаї, в інших країнах для означення часу. Історичній науці відомо, що коли 323 року до народження Христа перевозили домовину з тілом Олександра Македонського, то мули, що везли колісницю, мали на голові золоті дзвоники, прикрашали одяг священнослужителів і інше. Перші вістки про дзвони як явище суто церковне походять з Італії. За єпископства Паулінія у IV ст. відлили дзвони для храму міста Нола й тому невеликі дзвони довгий час називали «нолами», а більші розміром «кампанами» від округи Кампанія, де розташоване місто Нола. Існує переказ, що взірцем для форми дзвона майстри-людвісари взяли польову квітку «дзвіночок».
У Богослужіннях Західна церква почала використовувати дзвони ще в IV ст., а за папи Сабіяна (604 - 606) було упорядковано порядок їх використання.
Метали, з яких виготовляли дзвони, були різні: бронза, мідь, залізо, золото, срібло та інші сплави.
Візантійська церква з’явлення дзвонів в церковних Богослужіннях сприйняла як латинський витвір, але пізніше десь в другій половині IX ст. в Царгороді з’явилися перші дзвони.
В Україну-Русь, на історичну Волинь дзвони прийшли також із Заходу, найправдоподібніше з Німеччини через Моравію. Свідченням того є найдавніша наша назва дзвону «колокол», що походить від німецького «Dіе Glоске».
До їх появи скликали вірних до служби за допомогою «била» або «клепала». Про їх наявність і в храмах Божих маємо історичні джерела. Це були своєрідні дошки - «било» з дерева, «клепало» з металу. їх перейняла наша церква від Візантійської.
Про широке використання «била» знаходимо повідомлення в «Літописі руському» під датою 1074 року в зв’язку з упокоєнням в Бозі преподобного Феодосія Печерського: «... він, Феодосій, тоді повелів зібрати братію всю. І братія ударила в била і зібралися всі».
Била й клепала з наших храмів витіснили церковні дзвони, які оповіщали вірних про початок служби, прикрашали своїми мелодіями Служби Божі, сповіщали радісні, сумні події.
З того ж «Літопису Руського» дізнаємося, що в 1237 році король Данило Галицький привіз дзвони з Києва, а інші відлив в Холмі, а благовірний князь Володимир Василькович відлив дивно звучні дзвони для збудованого ним храму св. Юрія в м. Любомлі, що таких, зі слів літописця «не було по всій землі».
Отож давнє людвісарство Волині і Полісся виводить свої пракорені ще з княжих часів. В Погоринні з’явилися вони у храмах Божих з появою тут перших святинь в X - XI ст. Це в містах Пересопниця, Дорогобуж, Степань, Дубно, Висоцьк і інші.
Ці перші дзвони Божих храмів Погориння не дійшли до нашого часу, стали жертвами орд Батия, поляків, литвинів та інших чужинців, що пустошили нашу землю. Слід пам’ятати, що дзвони від найдавніших часів, аж до закінчення Другої світової війни були військовими трофеями, а в часи розгулу червоного московського атеїзму стали жертвами цього кривавого монстра. Дзвони віддавали, як це було в м. Дубровиці, Степані, Кураші і інших місцях на металобрухт, а за виручені кошти возили піонерів в Артек.
Найдавніший дзвін збережений в Україні в кафедральному соборі св. Юрія 1341 р. у Львові, а на історичній Волині дзвін 1566 року подарований князем Олександром Чорторийським Святогірському Успення Божої Матері Зимненському монастирю. До давніх збережених дзвонів належить дзвін 1572 року з монастирського храму Преображення Господнього в м. Дубно, який нині знаходиться в місцевому музеї, а на глибокому Поліссі молодовський дзвін 1583 року з с. Молодове Іванівського району Берестейської області.
Основними центрами людвісарства були в XV - XVIII ст. на історичній Волині цехи у Володимирі, Холмі, Луцьку, Острозі, Дубно, Бродах, Степані і інших менш відомих містах і містечках.
Із збережених дзвонів Погориння головно відлиті дзвони в людвісарських майстернях м. Дубно, а також Степаня, де цей вид ремесла був дуже розвинений і лише після Третього розподілу Польщі 1795 року відливання дзвонів тут занепадає, бо в XIX ст. Москва завозила в наші храми виготовлені свої дзвони.
Високої майстерності дзвони зберігалися в містечках Погориння Дорогобужі, зникли ще в часи першої світової війни, Дубровиці, Степані. У Дубровиці   перший   секретар   місцевого   райкому   КПРС    Охтень   Іван Мефодійович, який відзначився дуже своїм вандалізмом храмів Дубровиччини в 60-х роках, наказав знімати давні дзвони, а директор школи Майба здавав їх в металобрухт, а на виручені кошти возив піонерів в Артек.
В колишньому княжому містечку Висоцьк у місцевій церкві були давні мистецькі дзвони невідомого походження,  гарно удекоровані рослинним орнаментом, з зображенням святих. Вони також загинули ще в роки першої світової війни.
Містечко Степань славилося в Пригоринні не лише своїми широковідомими, ремеслами, в тому числі і людвісарством, про що говорить давня назва села і річечки Зульні, правої притоки Горині, а й величними храмами Божими, які були побудовані на місці святинь княжої доби: Святої Тройці 1523 р., Преображення Господнього 1749 р., Св. Миколая 1775 р., Успіння Божої Матері XVIII ст., монастир Св. Михайла XVI ст. і інші. Всі вони мали окремі багатоярусні дзвіниці з пречудовими дзвонами місцевих людвісарів, з кириличними написами, багато удекоровані.
Московсько-більшовицькі окупанти завдали небаченої шкоди святиням Степаня. Лише храм Св. Тройці залишився не розвалений, не осквернений і зберіг свою дзвіницю з дзвонами XVIII ст. Церкву Св. Миколая звандалізували, перетворили в клуб санаторію «Горинь», дзвіницю розібрали, а дзвони ви служники московської комуни здали в металобрухт. Всі решта позбулися не лише дзвіниць, а взагалі зникли з історичної карти Степаня.
Церкву Успіння Божої Матері, Преображення Господнього розламали разом з дзвіницями, Св. Миколая перетворили в клуб санаторію «Горинь», а дзвіницю розібрали, церкву на кладовищі москвофіли спалили вже в часи незалежності України, церкву-каплицю над джерелом розібрали і перевезли в Сарни до історико-етнографічного музею, всі дзвони здано в металобрухт. А були то дзвони XVIII ст., неповторні мистецькі пам’ятки волинських, деякі і степанських людвісарів. Всі вони мали кириличні написи, багате рослинне удекорування, зображення святих, вилиті з найкращих сплавів металів.
Автор, перебуваючи в липні 2010 р. у науковій подорожі на Костопільщині, від старожила села Збуж (17 км південніше Степаня) Юхима Павловича Каленика дізнався, що великого дзвона з храму Преображеня Господнього в Степані 1962 р. комуністи привезли на місцевий колгоспний двір. Дзвін цей був дуже давній, гарно удекорований рослинним орнаментом, належав до високих взірців предметів волинських людвісарів.
- Недовго дзвін пролежав на колгоспному дворі, - розповідав Юхим Павлович, - вістки про погром комуністами церков в Степані швидко поширились у навколишніх селах, боячись що вірні дізнаються про місцезнаходження дзвону, місцеві атеїсти однієї ночі його вивезли невідомо куди...
Степань - з княжих часів був центром ремесла і торгівлі, особливо славилося містечко над Горинню своїми ремеслами. Ще у XVIII - поч. XIX ст. серед відомих історичній науці ремісничих цехів цього княжого містечка був ливарний, який славився своїми людвісарними виробами, серед яких були і церковні дзвони.
Свідченням того, що виплавляння металу та виготовлення з нього різних господарських побутових, церковних предметів ще в княжу добу, свідчать попередня назва с. Грушівка (давня Зульня), річечка під тою ж назвою права притока Горині, яка витікає з недалеких лісів і омивала в давнину с. Зульню.
На користь нашої думки, що в Степані місцеві людвісарі плавили метали і відливали церковні дзвони ще в сиву давнину для Божих храмів того регіону Волинського Полісся, говорять історичні джерела, що тут, в Зульні, в 1583 році знаходилися три рудні для плавлення місцевої залізної руди та металів. Ще одна з цих ливарень знаходилася в селі Велика Любаша, 17 км на південь від Степаня. Місцеві старожили розповідали автору про велику кількість шлаків від плавлення руди, яку довозили з с. Яполоть, знаходиться на місцях, де стояли магерні над річечкою Замчисько, а сімдесятирічний Василь Перелет показав і місце, де стояли ці невеликі поліські доменні печі. Ці магерні, людвісарні майстерні в селі знаходилися. Тут працювали ще з «незапам’ятних часів» аж до кінця XIX ст. І як свідчать історичні джерела, «виготовляли рільничі знаряддя, речі побуту, холодну зброю».
Отож з місцевої плавки металів степанські людвісари мали можливість виготовляти світські і церковні предмети.
На нашу думку, давні церковні дзвони, можливо, ще й в княжу добу, виготовлені степанськими людвісарами, знаходилися в чисельних храмах Погориння, і їх мелодійні співи прикрашали служби Божі в святинях цього літописного регіону нашої землі.
Цієї весни і літа відбув я чисельні наукові подорожі до середнього Погориння: Караєвичі, Грабів, Деражно, Бичаль, Постійно, В. Мидськ, В. Стидинь, Збуж, Яполоть, Жалин, Космачів, Велика Любаша, Кричильськ, Городець, ще раніше в с. Цепцевичі, Бережниця, Кураш, Висоцьк і інші. Оглянув місця, на яких стояли понищені наші святині, збережені храми, їх дзвони в переважній більшості нові, відлиті в м. Нововолинську, незважаючи на масовий червоний вандалізм над ними в недалекому минулому, мені вдалося виявити низку дзвонів XVIII - XIX ст. Знаходились вони, або їх рештки: в церкві Різдва Пресвятої Богородиці в с. В. Мидськ – ударник великих розмірів і ваги від давнього дзвона, з якого можна судити про його вагу, не менше півтонни,недіючі дзвони на дзвіниці храму Св. Юрія, 1755 р., в с. Грабів, в окремій дзвіниці церкви Чесного Хреста Господнього в Деражно та інші.
Кожен дзвін має свою історію: виготовлення, використання, зберігання, переховування, нищення і т. д. Саме про зберігання дзвонів вірними, переховування їх від окупантів землі нашої, які вважали їх або за військові трофеї, або за «опіум» народу довелось почути мені від вірних в Пригоринні десятки цікавих історій.
В княжому містечку Деражно вчителька-пенсіонерка Леся Василівна Бас розповіла, як було врятовано великий дзвін місцевої святині:
- Весною 1943 року українські повстанці звільнили Деражно, Постійно, інші навколишні села від німецьких окупантів. Тоді саме і з’явилося прислівя: «Від Деражно до Постійно - Україна самостійна». Німці з поляками палили села, вбивали українців, грабували їх майно, не жаліли і храмів Божих, а дзвони забирали як військові трофеї і відправляли в Німеччину, яка масово потребувала металів для військової індустрії. З попалених храмів Костопільщини в селах Постійне, Яполоть, Велика Любаша і інших німці й поляки забрали не лише церковне майно, а й дзвони, підсвічники та інші речі, виготовлені з кольорових металів. Мої старші земляки передбачали таку акцію і в Деражно. Однієї травневої ночі дзвони було знято з дзвіниці, а найбільшого перевезено на місцеве кладовище і «поховано» з почестями - надмогильним написом та дубовим хрестом.
У цій «могилі» дзвони пережили щасливо німецьку, московсько-більшовицьку окупацію. Енкаведисти по війні в церкві і дзвіниці влаштували свої склади, шукали дзвони, але ніхто з утаємничених справу переховування великого і менших дзвонів не зрадив, тому нині всі 6 дзвонів своїм співом прикрашають служби Божі...
В окремих селах Пригориння закопані, затоплені у води Горині дзвони так і не вдалось відшукати, учасники їх переховування від окупантів передчасно і несподівано ішли з життя, забрали з собою таємниці рятування дзвонів в с. Грабів, Караєвичі, Постійно, Бичаль, Городець і інші.
Вже сама назва Городець промовисто вказує нам, що це поселення над Горинню належало до давніх Погоринських городів XI - XIII ст., має своє давнє багате минуле. Відомості про храм Божий в Городці маємо з XVII ст., але то не була його перша святиня. Після побудови нового храму св. Миколая, 1839 р. в Городці, дзвіницю змістили над бабинець, хоч до того була вона окремо від святині, а давні дзвони князів Гольшанських перенесено з неї до дзвіниці нової церкви. Церква св. Миколая в Городці також мала велику збірку давніх ікон XVI - XVII ст., багато цінних предметів церковного мистецтва, а місцевий палац власників села нагадував безцінну скарбницю нашої історії.
Всі ці безцінні скарби, як і давні церковні дзвони храму св. Миколая, опинилися в чужих музеях, приватних збірках наших загребущих, вічно жадібних до чужого добра, сусідів.
Подібна доля чекала давні церковні дзвони доби князів Гольшанських, образи, інші предмети церковного мистецтва церкви в с. Великі Цепцевичі в нижньому Погоринні. Спочатку святиня була пограбована «невідомими», а тоді спалена. Загинули тут і давні церковні дзвони, які впродовж віків сповіщали благовіст вірним.
Окрему увагу заслуговує історія церковних дзвонів храму Покрови Пресвятої Богородиці 1885 р. в с. Кричильськ як і самих святинь в цьому давньому княжому поселенні Пригоринні.
Видатний дослідник Волині професор Олександр Цинкаловський в 30-х роках минулого століття в Кричильську віднайшов сліди давнього IX - XII ст. печерного анахоретського (відлюдного) монастиря.
- В урвищі Горині відкрив, - писав дослідник, - видовбану в глинястому березі печеру, що складалася з коридору і округлої камери з виверченим вентилятором для забезпечення допливу повітря...
Саме такої ротондної (округленої) форми були печерні, наземні храми, починаючи з Мефодієвської доби (870 - 992 рр.), і наявність тут печерного анахоретського монастиря є свідченням того, що свічку віри Христової засвічено тут в сиву давнину. Без сумніву, як і в Степані, тут ще до татаро-монгольської навали були храми Божі вибудувані, а вибудувані по них зберігали не лише святість місця, а й передавали новим церковне майно і дзвони, якщо воно збереглося.
Слід наголосити, що наші місцеві поліські людвісари були високими майстрами плавлення металів, виготовлення церковних і світських речей, мали високі знання з цієї справи, віковий досвід, який передавався від покоління до покоління.
Дзвони в Божих храмах Погориння, як і всієї історичної Волині, України, є темою недослідженою цілковито, вона потребує глибокого і всестороннього дослідження. Одночасно і самі рудні на Волинському Поліссі чекають також свого дослідника, який розкрив би їх вікові таємниці.
Давні традиції волинських людвісарів відновили в 90-х роках минулого століття майстри цієї величної і святої справи – Нововолинські умільці, дзвони, виготовлені їхніми руками, знаходяться не лише у храмах Погориння, а в усіх регіонах історичної Волині, України.

Володимир Рожко, історик-архівіст, м. Луцьк

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.