Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
недiля
18
червня
Випуск
№ 1324 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Він стояв і слухав... [Випуск № 999]

Продовження. Початок у №43.
Минуло кілька тижнів, як звільнили Гордія з Андрієм. Була вітряна дощова непогідь. Андрій, що десь був зник на цілий день, повернувся вночі з трьома озброєними чоловіками. Старенький Гордій привітався з ними, називаючи кожного на ймення, кидав жарти. До нього звернувся один із повстанців - чи не старший групи:

- Пане Гордію! Ми аж ніяк не настоюємо, щоб ваш син ішов у сотню. Всі ми добре знаємо - на його руках двійко малих діток та й вас, старих, треба комусь доглянути. Як бути, вирішуйте самі. Щоб не заважати, ми вийдемо в сіни. Упереджень щодо вашої доброчестивої сім’ї не маємо. Знаємо обстановку.
Вони вийшли.
- Як будемо діяти, Андрію? - спитав серйозно у сина батько. - Твоє слово вирішальне. Я тобі не порадник: ти дорослий, не дитина.
Той мовчав. У душі він уже давно намірявся вступити до лав Української Повстанської   Армії.   Не   зважувавсь   тільки   про   свій   вибір   сказати   батькам. Становище було не з легких - на кого залишити їх, немічних, та двоє малих напівсиріт? А як, не доведи Господи, з ним скоїться біда - не на гостину ж іде, - тоді що? В голові Андрія туманилось, ішла обертом земля.
Бабуся Марта, що не спала й чула всю розмову в хаті, гірко плачучи, вибігла зі спальні.
- Якщо ти, Андрію, підеш воювати, ми всі отут пропадемо як слиня.
Тоді звернулась до чоловіка:
- Неодмінно хай лишається вдома. Там обійдуться без нього - немало ж люду взялося за зброю, - вистачає бійців. Вони достоту зрозуміють нас.
Наступила гнітюча невизначеність. Було ясно - вирішити цю не з простих задач мав старійшина сім’ї. Так воно й сталось. Дід Гордій делікатно підійшов до своєї коханої дружиноньки й почав умовляти її змінити категоричність своєї думки. Ніжно погладжуючи рукою її русе волосся, пестив і заспокоював.
- Ти мене недооцінюєш, Марто. Хіба я вже такий немічний і залайожений, що не справлюсь сам у господарстві? Про що йде мова? Я ще можу гори звернути, та й не триватиме ця проклятуща бійня вічно. Виборемо свободу, побудуємо свою державу й заживемо вільно й багато, як усі народи в світі.
Відтак звернувся до Андрія.
- Інша справа, коли тобі самому, синку, не хочеться іти в УПА й боронити наш край від напасників. Але якщо зважився на це, - його голос блиснув крицею, -то знай і відай - дітки твої завжди будуть нагодовані і зодіті. Про це не тривожся, запевняю тебе - все буде якнайкраще. Отож, немає більше про що говорити. Кажи остаточно, як діятимеш.
- Я іду до повстанців, - твердо й однозначно випалив Андрій. Тоді нишком, тільки до батька.
- Тату, там більшість моїх ровесників, то чим я гірший за інших. Інакше сором душитиме цілий вік - боягуз і нездара.
Вони міцно по-козацьки обнялися.
Матуся Андрія не винесла наруги, кинулась до онучок в спальню, невтішно заридала. В тому, що сталось, її материнське серце відчуло непоправиме. Андрій тримався мужньо.
-  Не будіть, тату, діток, нехай сплять та заспокойте, будь ласка, маму. Не потрібно їх більше бентежити. Так буде краще. Війна довго не продержиться, виграємо бій і я повернуся, знову будемо разом. Бувайте здорові! Принагідно відразу навідаюсь до вас.
Вони попрощались, але зустрітись їм доля не судила. Невдовзі в одному з боїв з енкаведистами Андрій по-геройськи загинув. Коли в оточенні, відстрілюючись, не стало набоїв, щоб не потрапити в полон, підірвався на ручній гранаті. Від її вибуху загинуло і дістало поранення чимало карателів. Цю жахливу вість передав рідним незнайомець, постукавши опівночі у вікно, не заходячи в хату.
Бідна матінка впала в розпач, звалилась ницьма на постіль. Не ридала - лише здригалась усім тілом, корчилась у судомах.
Не обмовившись словом, дід Гордій накинув на себе що було під рукою, вийшов чимскоріш із хати. Йшов хитко й невпевнено - як під важкою ношею. Всі світлі мрії на щось краще в житті враз розлетілися. Відчув - у цім невблаганнім світі його більше ніколи ніщо не втішить. Очі взялися вологим серпанком, хоч він не плакав. Ішов навпростець, аби не стояти на місці, аж поки перед ним не зринуло широке, набубнявіле від пересичення весняною водою плесо річки.
Ще як тільки крадькома клякнули двері, старша онучка в темряві вгледіла, як тінь дідуся мигнула до річки. Негайно про це доповіла бабусі, що сприйняла її слова як тривожний знак. З підозри й переляку заметушилась по хаті, не знала за що вхопитись.
- О Боже! - вигукнула. - В такому стані він зважиться на найгірше. Що я одна й недужа робитиму з дітьми?
Напруження зростало посекундно, в серці старенької множилися лиховісні передчуття. Їх посилював сірий морок у хаті.
- Марійко, люба, одягався мерщій! Підемо за дідом, бо мене одну він може не послухати.
Обоє прожогом кинулись до Горині. «А може, його вже немає в живих?» -блискавкою вдарив у серце Марти моторошний здогад. Скоро, проте, вони знайшли дідуся. Той закам’яніло сидів на високому березі річки, яка після весняної повені щойно ввійшла в береги. Зір безтямно блукав у мареві блідих беріз, у нічному гололисті верб, звіряючи людське горе небу. Душевно розбитий і розслаблений, німотно мовчав: не нарікав, не проклинав долю. До всього був байдужим. «Серед темної ночі з руками в кайданах», - як писав поет.
- Гордію, чого ти тут сидиш? Що з тобою? Чи ти здоровий? Ходімо мерщій додому: тут прохолодно й можна простудитися.
Старенький зовсім не зреагував на слова дружини, перебуваючи далі у стані глибокої душевної пригніченості. З важкої депресії його врешті вивела внучка.
-  Дідусю, ходімо в дім. Там залишилась самотньою Ганнуся, вона ще маленька, прокинеться - плакатиме.
- Звичайно, їй буде лячно. Ми зараз підемо, Марійко. Ось я тільки піднімуся, встану, - заговорив невпопад Гордій.
Але встати він якраз не міг: мліли ноги і його не слухалися. Дружина з онукою підняли старенького й, тримаючи за дві руки, повели наче бранця. Заледве переставляв ноги, приглушено з перебоями дихав, але не стогнав.
Слали мережані стежки роки, спливали як один день. Душевні муки помалу стихали, хоч нерідко пробуджувались з новою силою і давали про себе знати. Іноді дід Гордій мужньо брався заспокоювати інших, розганяти їх нав’язливі думки й жалі. Але як би він не прикидався, щоб не говорив, Марта з онуками добре бачили й розуміли його безмірну нервово-психічну кволість. Втрата улюбленого сина до смерті відгукувалась незгасним болем у його ніжно вразливому серці, хоч він ніколи не виказував свою розпуку. Врешті, осунувся, помітно постарів.
Життя діда Гордія - це тернистий шлях українського селянина, коли безустанні суспільні зміни перетворювали на пекло всі його попередні старання. Він бачив, як чужинці глумляться над людиною його землі, грабують усі її здобутки. Забрали все, потоптали й знищили людські душі, їх віру у велич і добро, спотворили історію рідного краю. Залишалась лише жертовна любов до рідного слова і пісні, на яку теж замахнулись, щоб навічно стерти з лиця землі. Й неспростовна філософія буття, прокляття віків неволі, коли великий народ, викинутий на узбіччя історії, прикутий до стіни й закиданий отруйними стрілами. Ось вона - доля бездержавного народу!
Простий селянський син Гордій мав високу внутрішню культуру думок і почуттів, велику поетичність душі. Йому були властиві щирість, доброзичливість, людяність, гуманність, любов до природи. Він ніколи не міг учинити людині не тільки зло, але навіть переказати якийсь недобрий поговір чи прикру вість. Всі українці в світі були для нього братами й сестрами. Він прагнув, щоб вони були рідними між собою не лише кров’ю, але й по духу, складали нерозривну цілість.
Старенький козак різнобічно й тверезо осмислював життя і політичні події, мав ясне світосприйняття. Так, влітку 1941-го, коли браві молодчики біснуватого фюрера, підспівуючи і підігруючи на губних гармоніях, крокували в захваті на схід, не без власного ризику сказав:
- Побачите, люди, якими ці новоявлені вояки йтимуть назад, де дінеться їх вовча натура.
У його поведінці не було нічого штучного, награного чи претензійного, а все просто й природно. Його сповнював демократизм висококультурної провінційної людини, яка знає, чого хоче. За довге життя переорав, викосив і вижав тисячі гектарів родючих чорноземів, засівав чарівне понадгориння добром. Все, за що не брався, горіло в руках, не робив нічого зозла. Старенький Гордій приязно розмовляв з худобою, навіть з деревами, травою, не кажучи про квіти чи зачепурену синьооку Горинь, якою гордився. В його буйній живій уяві вони поставали як справжні живі істоти. Також хліб і коні, риба в ставку.
У своїх онучок виховував любов до рідної Вітчизни - коханої України, повагу до старших і працелюбність. Постійно надихав маленьких ангеляток святою вірою у Господа Бога безсмертного. Вони придбали в одній особі і дідуся, і незрадливого друга, і навчателя, що ощасливлювало їх, приносило радість на все життя. Дідусь із бабусею замінили їм тата і маму, які так рано пішли у небуття.
Діда Гордія над усе полонили ранкові осінні тумани - тихі, зажурені, що відбивали його тужливий настрій. Також замріяні гаї, голублячий шепіт осоки, милозвучний плюскіт Горині. Це нерозривне єднання людини й природи. Слушно кажуть - людина великої душевної краси не може бути чужою до краси в природі.
Співав, як та пташка, своїм, лише йому притаманним голосом серця. Мав сріблястий трепетно-ніжний тенор. Найліпше йому співалося зі своєю дорогою дружиною. Коли підросли онучки, то незмінно доповнили їх співочий дует. Чи не найулюбленішою у їх репертуарі, що вони виконували для себе, була знайома мені ще з 30-х років минулого століття пісня - троянда в букеті польових квітів:
Ой місяцю-місяченьку, Коли світиш, то світи,
Молоденький козаченьку, Коли ходиш, то ходи.
Пісня, як і мова, озивалась у душі Гордія гомоном кольорів степу й принад запахів розквітлої ружі. Вона неслась із його вуст в обрії і далі, у віки, торкалася його радощів і печалей. У кожній пісні чулась його щиросердна задушевність і глибока емоційність. Це душі його невичерпне джерело, скарб минулих і сьогочасних поколінь. «Пісня і мова, - говорив він, - це два крила одного птаха - нашого страдного люду».
Народ не вмирає, допоки жива його мова і пісня.
Як більшість українців, Гордія найбільше полонили розкуті і широкі, але тужливі мелодії. В них чується не покірність хиренній долі, а туга за втраченим, гіркота історичних невдач і прорахунків, незмиренність духу з рабством і насиллям, бунт проти них. Слухав би їх і виконував сам до віку! Тут і плач його зболеного серця, роздуми про літа, що відбриніли, туга за долею Вкраїни, що скніє в ярмі і «не знає, коли усміхнеться».
Дід Гордій не знався з політикою, але вмів думати, по-своєму розуміти суспільні явища й процеси, чітко й правильно давати їм оцінку. В його особі вгадувалась психологія поневоленого, але нескореного народу, що віками гибів «під московським караулом», але не зломився. На всіх і на все він мав свій власний погляд.
У той час, про який ідеться, повсюдно теревенили тільки про одні недоліки в житті, сірість та буденність, все погане, про вічну класову боротьбу між людьми, каламуть і облуду. Так було заведено, на цьому трималась велетенська трухла система комунізму, пропагуючи протистояння і ворожість між людьми.
Весь цей галасливий мотлох протиборства ідеологи пролетаріату називали критикою, видаючи її за рушійну силу суспільства. Насправді це було взаємопоїдання людей, засіб залякування і культивування розбрату між ними. Робилось це для того, щоб вони не єдналися проти неправди, а постійно гризлись між собою. Тільки за таких умов могла існувати комуністична бюрократія, що нарікла себе радянською владою. Хочеш піднестись на ієрархічний щабель вгору - критикуй нещадно, понось на чім світ стоїть усіх довкола, щоб тебе боялись і ненавиділи. Ось тоді ти справжній будівник «світлого майбутнього» і можеш стати видним чинушею. Це була епоха зради й лицемірства, кривава, брутальна й жорстока трагікомедія, коли смертю карали за відроджену душу. Картини життя більшовицьких часів вражають злиденністю, приреченістю, спустошеністю.
- Комуністи - це окупанти на своїй землі, - кілька раз я чув від селянського філософа Гордія.
У ці жахливі роки дуже мало згадували про все те добре, піднесене, гарне, що є вічним і складає суть людського буття, безсмертя народу. Але дід Гордій був людиною іншого духовного складу, не свого часу. Жив за законами краси й гуманізму, творив сам собі власний світ - без оман і химер. Любов і доброта для нього - першооснова духовної досконалості людини. Він кидав виклик світу брехні й хитросплетіння, безмежної деспотії і розбою, часто не розуміючи до решти причин цих ганебних явищ, сприймаючи їх підсвідомо.
У незвичайному сяйві і красі в уяві старенького зринав священний образ рідної землі, коханої Вітчини,  оспіваної великим Кобзарем.  Його єство тісно сплелось з її історією і сучасним життям. Україна для нього - молитва, вікова розпука. Чому вона відвічно в неволі? Чому її люд не має своєї держави, як усі народи світу? Ці нестерпно болючі питання гнітили, палили вогнем його    сумління. Іноді у години важких роздумів, він втрачав спокій і сон, робився похмурим, як Божа гроза.
- Якщо верхи не в стані забезпечити життєві потреби народу, він сам повинен це зробити, а не мовчки зносити ярмо, - якось шепнув мені цей гордий і непохитний козак. - Найганебніше рабство, коли воно свідоме.
Водночас над усе любив і обожнював свою рідну українську мову! Вона для нього, святиня і мати, часточка душі великої нації, дійова сила для творення нового світу. Він поривається чути її вічно, прагне, щоб була безсмертною, дихав нею, жив для неї. У мові для нього чисті, незамулені джерела душевного супокою, віра в прийдешнє, смисл існування, поклик до звитяги. Він виношував її пишнобарвність і неповторність у своєму серці, хоч нікому не говорив про це - беріг для себе як дарунок неба. Материнське слово - сповідь, Боже благословення. Воно проросло з ранкової роси й чорнозему, повстало на грунті, покритому утисками, заборонами, паплюженням. Тяга до нього затьмарювала всі особисті страждання в житті й незгоди. Дорога, ні з чим незрівняна українська мова щедро обдаровувала його теплом і приязню. У ній він знаходив уособлення поезії і світла, музики барв і натхнення. ЦЕЙ золотавий засів душі, найповніший вияв психіки українця ні з чим -незрівняний бальзам благодаті. Слово для нього - велика книга минулого й майбутнього, немеркнучі сторінки життєпису України. Це неповторний самоцвіт, що виграє діамантами веселки, запах вечірніх трав. Це шепіт гаю, незмірність неба, невичерпна в прозорості синьоока чарівниця Горинь.
Сіра буденщина, праця до сьомого поту, не вбили в Гордія мрію і потяг до волі, тяжіння до рідного мовлення. Горе тому, хто відцурався від нього, недооцінив, забувся, бо правда там, де людина і її рід пустили своє коріння в землю, де отчий дім і вистраждана прабатьківська мова. Хто не пошанував її, той завчасно духовно поховав себе, прирік на самотність і безвихідь.
Дідусь не тільки відчував, але й усвідомлював невичерпні багатства її форм і зворотів. Він розумів, що мова - загальнонаціональне надбання і потреба. Саме вона об’єднує в сталевий моноліт величезні розпорошені народи, творить із споріднених племен націю. Кожен повинен плекати постійну жадобу її пізнання, радість спілкування нею. Це стимул духовного піднесення особистості, Божа іскра, що сіє натхнення і кличе творити, голос небесних утаємничень. Мова допомагає людині стати тим, ким вона ніколи не стала б без неї. Це тиха молитва матері у храмі Господа, чистилище, де виливали свою душу Тарас Шевченко та Іван Франко, батьківська усмішка.
Старенький Гордій любив свою мову, але не вмів нею пишно говорити, був скутим у словах. Так само глибоко розумів усі деталі й відтінки життя, але не міг їх виразити словесно. Промовляв рідко й вдумливо. Його словами не заслуховувалися - над ними задумувалися. Правду кажуть - складність людини у її взірцевій простоті.
Слухаючи мову невідомого диктора, серце дідуся займалося пожаром призахідного Сонця, в нім оживав незримий світ людської величі й гармонії. Для старенького ніби зупинився час, а простір мінився і зникав, переходив у інший обсяг, коли зникають його межі й він ставав безкрайнім, сповненим незвичної сили й жаги.
Його любов до рідної землі і мови не були виявом надмірної чутливості, не пов’язаним з живою дійсністю почуттям-зачаруванням. Це була гірка правда життя, що поєднувалось з ненавистю до різних поневолювачів-зайд, які глумились над усім  українським, до безликих перекинчиків, зневірених у перевагах власного народу. Ця ненависть, проте, як і любов до всього кревно-рідного, в нього не були чисто егоїстичними, а мали великий загальнолюдський підтекст. Навіть до відвертих негідників він не відчував злоби й ненависті, а лише співчуття та жаль.
Роки життя діда Гордія історично випали на період найбільшого занепаду високих моральних цінностей його народу, панування національно нігілізму, духовної деградації. В запереченні цих огидних явищ, у боротьбі з ними неповторність його особистості, людська гідність. Тільки такі люди піднімаються з колін, відроджують свою Вітчизну за найтяжчих обставин. Він не раб, що змирився зі   свої  становищем,  долею  невільника.   Люди  типу  Гордія  не підставляють добровільно шию в ярмо, з них юшки не звариш. Боровся проти сил зла і брехні дією, а не лише словом.
Малограмотний селянин проявляв велику приязнь і повагу до всієї духовної культури свого народу, хоч у нього, звичайно, не було древніх рукописів, старих пожовклих листів чи поезій знаменитих поетів. Мав лише прихований за образом у світлиці старенький зачитаний «Кобзар», більшість творів якого знав напам’ять. Читав його дружині, своїм любим-милим дівчаткам, тримаючи в руках лише для форми, не заглядаючи в середину. Не було потреби. «Кобзар» для нього - шлях до істини, до святості й самопізнання.
Ще й зараз згадую і ніби бачу перед собою немеркнучий, чистий образ цього дужого, але немолодого селянина біля маленького кімнатного гучномовця. Економні неквапні рухи, звернутий у прийдешні віки погляд. Це незабутній дід  Гордій. Його присутність до слухання рідної мови - не просто влада настрою хвилини, думок одного дня, не паталогічна пристрасть імпульсивної особи чи показна пристойність сприйняття чогось незвичного, ефемерного. Це невизначений у наукових термінах моральний кодекс людини-велетня, де злились воєдино етичні норми, ідейні переконання і світогляд, притаманні простому українському селянину. Тут внутрішня спонука й невгасима любов до свого етнічного вогнища, своєї улюбленої країни, що стогне в кайданах. Вона напоювала й живила цю людину всеціло, кликала її до життя і звершень, творила сенс для існування у найтяжчу добу історії.
І він стояв і слухав...
7 грудня 2001 р.
Олекса Новак, професор, кандидат наук, автор наукових праць та підручників, один із засновників Народного Руху України за перебудову

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.